Падіння - Сторінка 9

Але уникнути суду не так-то легко. Нині ми завжди готові і судити, і блудити. З тією різницею, що в першому випадку нема чого боятися невдачі. Якщо маєте сумнів, прислухайтесь коли-небудь, про що говорять за табльдотом у серпні на курортах, куди наші жалісливі співвітчизники приїжджають лікуватися від нудьги? А якщо й тоді не зважитесь зробити висновку, почитайте твори наших сучасних знаменитостей або придивіться, що відбувається серед вашої власної рідні. Повчальні будуть спостереження. Отож не даваймо, друже мій, бодай найменшого приводу осуджувати нас. А то нас рознесуть, розшарпають на клапті. Ми повинні бути обачними, як приборкувач диких звірів. Якщо такий приборкувач, на лихо, порізався бритвою перед тим, як увійти в клітку до хижаків, він стане для них ласим куснем. І я одразу відчув небезпеку того дня, як у думки мені закралася підозра, що я не така вже й цяця. Відтоді я зробився недовірливий. Якщо в мене трошки витекло крові, тут мені й кінець — зжеруть всього з тельбухами. Мої взаємини з сучасниками зовні лишалися такі самі, але помалу розладнувалися. Друзі мої змінилися. При кожній нагоді вони вихваляли те почуття врівноваженості й певності, яке вони спізнавали біля мене. Проте я примічав лише дисонанси в своїй душі, якийсь розлад; я відчував себе вразливим, відданим на поталу громадській думці. Люди вже не здавалися мені поштивою аудиторією слухачів, до якої я звик. Коло, центром якого була моя особа, розірвалось, і вони розташувались тепер у ряд, як судді у трибуналі. Від тої хвилини, як я почав боятися, що мене є за що осуджувати, я раптом зрозумів, яке в них непоборне прагнення судити. Так, ось вони переді мною, як і раніше, але вони сміються. Точніше, мені здалось, ніби кожний зустрічний дивиться на мене, затамувавши сміх. У ту пору я навіть мав таке враження, наче їм хочеться мене перечепити. Двічі чи тричі я й справді спотикався ні з того ні з сього, заходячи в якесь прилюдне місце. А раз навіть гепнувся біля порога. Француз-картезіанець, яким я можу себе назвати, одразу опанував себе і приписав те, що сталося, божеству, доступному нашому глузду, тобто випадковості. І все-таки недовірливість мене не полишала. Оскільки увага моя загострилась, я легко відкрив, що маю ворогів. По-перше, серед колег-адвокатів, по-друге, в світському товаристві. Одних дратувало, що вони зобов'язані мені за якусь послугу. Інші гадали, що я мав зробити їм послугу, а не зробив. Власне, все це була звичайна річ, і такі відкриття не надто смутили мене. Куди важче й болісніше було допустити, що я маю ворогів серед людей, ледь мені знайомих, а то й геть не знайомих. Через свою простодушність, яку ви, мабуть, помітили в мені, я гадав, що варто людині познайомитися зі мною ближче, як вона полюбить мене. Таж ні! Найбільше ворожості я зустрічав серед тих, з ким тільки шапкувався і сам їх добре не знав. Безперечно, вони підозрювали, що я живу на всю губу, гуляю й не соромлюся свого раювання, а то річ непростима. Вигляд щасливця, мазунчика долі, а надто як він цим хизується, може довести до сказу навіть осла. Крім того, я жив таким повним життям, так мало мав часу, що цурався багатьох охочих заприязнитися зі мною. З тієї таки причини я легко забував про них. Але ж ті охочі заприязнитися були людьми, котрі не жили повним життям, і вони добре пам'ятали, що я їх зневажив. Отож візьмімо один приклад, жінки врешті обходилися мені дорого. Часу, присвяченого їм, я не міг присвятити чоловікам, а вони не завжди мені те прощали. Що тут діяти? Щастя й успіхи прощають нам лише тоді, коли ми згодні великодушно поділити їх з іншими. А як хочеш бути щасливим, то годі клопотатися про інших. Тут не даси ради. Будь щасливий і осуджуваний або не знай осуду й будь горопахою. А до мене ставилися ще несправедливіше: мене осуджували за минуле моє щастя. Я довго жив в ілюзії вселюдської злагоди, тоді як звідусіль на мене, неуважливого, усміхненого щасливця, сипалися стріли кпинів та слова осуду. Того дня як я почув сигнали тривоги, з очей мені спала полуда, я раптом відчув усі завдані мені рани й одразу знесилів. Увесь світ почав із мене сміятися. Такого знущання негоден винести ніхто (окрім мудреців, себто тих, хто не живе). Єдина відсіч — це злість. Іноді люди поспішають осудити тебе, щоб самим не зазнати осуду. Ну що ви хочете? Найприродніша й найпростодушніша думка, що спадає людині ніби з глибини її єства, — це думка, що вона невинна. З цього погляду ми всі скидаємося на того французького хлопчика, котрий у Бухенвальді вперто хотів подати скаргу писареві — той був також арештант і заносив його ім'я до списку в'язнів. Скаргу? Писар та його товариші засміялися: "Марно, голубе мій. Тут скарг не приймають". — "Але бачте, пане, — казав маленький француз, — у мене винятковий випадок. Я не винен".

Ми всі — виняткові випадки. І всі хочемо апелювати з того чи того приводу. Кожен вимагає, щоб його визнали невинним будь-що, навіть коли для цього треба оскаржити весь рід людський і самого Бога. Ви не дуже порадуєте людину, похваливши її за ті старання, завдяки яким вона стала розумною або великодушною. Але зате, як вона засяє, якщо ви похвалите її вроджену великодушність. І навпаки, якщо ви скажете злочинцеві, що злочин його залежить не від його натури й не від його вдачі, а від нещасливих обставин його життя, ви завоюєте його палку вдячність. Під час вашої промови на захист він вибере саме ту хвилину, коли ви говорите про ті обставини, й заплаче. Але ж немає жодної заслуги у вродженій чесноті чи природному розумі. Не зростає, звісно, й відповідальність за злочин, коли його вчинено через злочинну натуру його винуватця, а не через обставини. Але ці пройди вимагають помилування, тобто безвідповідальності, й безсоромно посилаються для свого виправдання то на свою натуру, то на пом'якшувальні обставини, навіть якщо ці посилання й суперечливі. Для них головне, щоб їх визнали невинними, не піддали сумніву їхні природні чесноти, а їхні гріхи вважали за наслідок нещасливого збігу обставин, тимчасове лихо. І все це потрібне людям на те, щоб уникнути осуду. Тут просто не добереш що й до чого, дуже важко викликати в людей захват мерзенною вдачею злочинця і воднораз досягти, щоб його простили, а тому всі намагаються забагатіти. Чому? Ви замислювались над цим? Багатство — це могутність, правильно. Але важливе тут інше: багатство рятує вас від негайного суду, витягає вас із юрби, що штурмує вагони метро, і дає вам автомобіль, що сяє нікелем, ізолює вас у просторих добре пильнованих парках, у спальних вагонах і в каютах-люкс. Багатство, мій друже, — це ще не виправдання злочинця, але відстрочка, і то вже добре... Не вірте приятелям своїм, як вони прохатимуть вас говорити з ними щиро. Вони просто сподіваються, що своєю обіцянкою нічого від них не приховувати, ви підтримаєте їхню високу думку про самих себе. Та хіба щирість може бути умовою приязні? Намагання встановити істину за будь-яку ціну — то пристрасть, яка нікого не помилує і ні перед чим не зупиниться. То навіть вада, дуже рідко надзвичайне правдолюбство буває вигідне, найчастіше це егоїзм. Отож, якщо ви опинитесь у такій ситуації, і не думайте: обіцяйте бути правдивим і брешіть, совісті не питаючись. Ви вволите бажання приятелів і доведете їм свою прихильність. Це безперечна істина, недарма ми рідко довіряємось тим, хто кращий за нас. Радше ми уникаємо їхнього товариства. Найчастіше ми сповідаємося тим, хто схожий на нас й поділяє наші вади. Ми зовсім не хочемо виправлятися, не прагнемо самовдосконалення: передусім треба, щоб нас судили з усіма нашими вадами. Нам хочеться, щоб нас пожаліли й підтримали. Словом, ми хотіли б і не вважатися за винних і не старатися очиститися. В нас не досить цинізму і не досить чесноти. В нас нема ні сили зла, ні сили добра. Ви читали Дайте? Невже? До лиха! То ви тоді знаєте, як це в Данте? Адже він допускає, що ангели були нейтральні у чварах між Богом і Сатаною. Він відводить їм місце перед дверима, так би мовити, у вестибюлі свого пекла — в так званому Лімбі. Отож ми з вами у вестибюлі, любий друже. Терпіння? Ви, звісно, маєте слушність. Треба набратися терпіння й чекати Страшного Суду. Але от лихо, нам ніколи, ми поспішаємо. Так поспішаємо, що мені довелося навіть стати суддею на покуті. Однак мені треба було впорядкувати свої відкриття і дати раду кпинам моїх сучасників. Від того вечора, як мене покликано до відповіді, а мене таки справді покликано, я мусив відповісти або принаймні пошукати відповіді. То було нелегко. Я довго блукав навмання. І той постійний регіт і кпини навчили мене краще розуміти самого себе й побачити нарешті, що я не такий уже сіряк. Не посміхайтесь, ця істина не така вже елементарна, як здається. Елементарними називаються такі істини, які людина відкриває останніми — та й усе.

Отож після довгого вивчення самого себе я встановив глибоку дволикість людської вдачі. Покопавшись у пам'яті, я збагнув тоді, що скромність допомагала мені здобувати успіх, смиренність — перемагати, а шляхетність — гнітити. Я вів війну мирними засобами і, виявляючи некорисливість, домагався всього, чого мені хотілося. Скажімо, я ніколи не нарікав, що мене не привітали з днем народження, забули цю знаменну дату: знайомі дивувалися з моєї скромності і майже захоплювалися нею. Але дійсна Ті причина ховалася від них: я хотів, щоб про мене забули. Хотів відчути себе ображеним і пожаліти себе. За кілька днів до славетної дати, яку, звичайно, добре пам'ятав, я вже був насторожі, нама гався не допустити нічого такого, що могло б нагадати про неї людям, на чию забудькуватість я розраховував (я навіть збирався якось підробити календар, почеплений у коридорі). Переконавшись у своїй самоті, я міг віддатися солодкій мужній печалі. Отож образ моїх чеснот завжди мав не такий уже й при вабливий зворотний бік. Правда, в певному розумінні, мої . вади обертались на мою користь. Мені, скажімо, доводилось таїти темні боки мого життя, але ця потайливість надавала мені холодного вигляду, який сторонні вважали за гординю доброчесної людини, моя байдужість будила любов до мене, і найбільше мій егоїзм давався взнаки у "шляхетних" моїх вчинках.