Пан Белло і блакитне диво - Сторінка 3

Тато щойно пішов.

Тож я спочатку пообідав. Сам. Десерту теж не було. Але кого б здивувала ця маленька прикрість у такий нещасливий день!

Підживившись, я сів чекати тата. Але він чогось не приходив.

Мені стало нудно, тому я пішов униз в аптеку і взяв там собі на десерт пачку "Оригінальних желатинових цукерок Зіркера. Веселі кольори й природні компоненти".

В обідній час, від пів на першу до другої години, наша аптека зачинена, тому я міг там собі спокійно все роздивитися. У підсобці (тато завжди називає її своєю "лабораторією") стояла велика пляшка з блакитною рідиною. Тато розповідав мені, що в суботу цю пляшку йому подарувала якась божевільна бабуся.

Як я вже казав, тато не в захваті від свого фаху аптекаря. Якби пан Едґар на нього так не тиснув, він би, напевно, заходив у лабораторію лише раз на кілька тижнів — тільки щоб поповнити запаси желатинових цукерок.

Поряд із пляшкою на столі стояли деякі хімікати й лежала груба книжка. Вона була розгорнена на розділі "Добрива та їх застосування".

Гадаю, що з мене вийде кращий аптекар, ніж з тата. Або хімік. Але, здається, якщо хочеш стати аптекарем, так чи інакше треба вивчити хімію. Я й тепер умію відрізняти кислоти від лугів. А найбільше люблю змішувати різні рідини й спостерігати, як вони змінюють колір або починають пінитися.

Правда, тато мені забороняє щось робити в лабораторії, коли його нема. Але врешті-решт, хіба я винен, що його зараз тут нема? Він сам винен.

Спочатку я примітив собі велику пляшку. Витягти з неї корок було зовсім не просто. Таке враження, що ця бабуся забила його туди молотком. Але врешті-решт мені це вдалося.

Я нахилив пляшку й відлив трішки блакитної рідини в порцелянову мисочку Тоді приніс пляшечку з жовтою харчовою фарбою, якою тато зазвичай фарбує желатинові цукерки, і налив у блакитну рідину приблизно столову ложку. Я очікував, що рідина позеленіє, бо жовтий і синій кольори разом дають зелений. Але рідина залишилася блакитною. Це було дивно.

Я випробував червону рідину: той самий результат. Блакитний колір якимось чином повністю поглинав інші. Тоді я випробував, що буде, якщо вкинути туди щось тверде. На одному з мішечків було написано "Калійна сіль". Я взяв жменьку кристалів, всипав у блакитну рідину й перемішав порцеляновою ложечкою. Сіль поступово розчинилася. А більше жодних змін. Саме тієї миті, коли я хотів подивитися, як відреагує блакитний колір, якщо додати чогось темно-синього, я почув, як тато відчинив двері аптеки.

Якби він зловив мене за моїми експериментами, він би мене запевне висварив. Тому я взяв мисочку, швиденько вилив блакитний сік у горщик з рослиною — точніше кажучи, в землю під маленьким цитриновим деревцем, яке стояло біля вікна лабораторії, — і зайшов в аптеку.

— Ти тут, унизу? — здивувався тато. — Вже пообідав? Знайшов мою записку?

— Так, знайшов і пообідав, — відповів я. — Я взяв собі на десерт пачку желатинових цукерок.

— А, ось чому ти тут, — сказав тато. — Що там у школі?

— Я спізнився, — відповів я. — Забув переставити будильник.

— І я, — сказав він. — Бо інакше розбудив би тебе вчасно. Аптеку я теж відчинив з запізненням. Якийсь покупець уже чекав під дверима.

— Та нічого страшного, — збрехав я. — Піду нагору робити уроки.

Про те, що Роберт знущався з мене й дражнив "королем соньків", я татові не розповів. Він би лише розхвилювався, картав би себе за те, що не розбудив мене вчасно, знову думав би, що він поганий батько.

Про решту цього дня нема чого багато розповідати. Хіба про те, що в забороненій для паркуван-ня зоні перед нашою аптекою зупинилася маленька вантажівка і в квартиру над нами, на піддашші, вселилася Верена Синеліхт. Тоді я, звичайно, ще не знав, що вона зветься Верена Синеліхт.

До минулого тижня над нами мешкав пан Рашке. Він виїхав, бо одружився, а його дружина, як виявилось, не любить скісних стель. Отже, власник нашого будинку знайшов нового мешканця. Тобто мешканку.

Я визирнув з вікна й побачив, як молода жінка силкується сама витягти з авта важкий фотель. Тато, мабуть, теж це побачив, крізь вітрину. Він замкнув аптеку, поквапився до новоприбулої й спитав, чи можна їй допомогти. Вона щось відповіла, кивнула головою, і вони з татом подали одне одному руки. А тоді вдвох підняли й понесли фотель.

Мені хотілося гукнути: "Обережно, тату! Нехай це ліпше зробить пані Ліссенков". Бо тато в таких речах страшенний незграба. Але, по-перше, пані Ліссенков більше до нас не приходить, бо ж вийшла на пенсію. До того ж мені не випадало ганьбити тата перед чужою жінкою. Отже, я нічого не сказав.

А дарма! Треба було їх попередити! Бо вже незабаром на сходах почувся грюкіт. Я побіг нагору. Тато йшов мені назустріч. Він шкутильгав.

— Фотель упав? — спитав я.

— Ні, тільки я, — відповів він і потер коліно. — Нічого страшного.

До нас підійшла нова сусідка.

— Дуже боляче? — спитала вона.

— Ні, ні, анітрішечки, — запевнив її тато й скривився, як завжди, коли в нього щось болить. —

— зі —;-

Дозвольте відрекомендувати вам мого сина Макса!

— Привіт, Максе, — сказала вона і простягла мені руку. — Я — пані Синеліхт.

— Добрий день, пані Синеліхт, — сказав я.

Я допоміг татові й сусідці перенести решту меблів на третій поверх.

Переносячи, ми трохи побалакали, і пані Синеліхт мені одразу ж сподобалась. Вона, наприклад, розповіла, що теж хотіла собаку, але там, де вона мешкала, тримати в квартирі тварин було заборонено. Я сказав їй, що власник нашого будинку не забороняє мати собаку в квартирі, але ми наразі ще не знайшли песика, який би припав мені до душі. Пані Синеліхт похвалила мене: мовляв, дуже мудро з мого боку не брати першого-ліптого, а тато докинув, що з собаками — як з людьми: існує кохання з першого погляду. І варто на нього почекати.

5

ЧАРІВНЕ ДОБРИВО

У вівторок вранці Зіркер, як завжди, працював в аптеці. Макс пішов до школи.

Зіркер обслуговував клієнтів, складав рецепти, витирав пилюку з тюбиків із зубною пастою у вітрині, сортував пачки з чаєм, розставляючи їх за кольором.

Перед обідом він замкнув аптеку й хотів уже піднятися нагору, щоб витягти з холодильника вчорашній обід і запхати його у мікрохвилівку. Але перед тим він ще зазирнув у лабораторію й ошелешено зупинився в дверях. У кімнаті було темно. Бо вікно заступало дерево. Листя на ньому було таке густе, що майже не пропускало світла.

Зіркер увімкнув лампу і придивився до дерева. Хоч як дивно, його стовбур стримів із того самого горщика, в якому перед тим росло маленьке цитринове деревце. Зіркер добре знав цей горщик, бо, придбавши його, відразу ж власноруч розмалював темно-зеленим спіральним візерунком.

Довгасті, блискучі листочки виблискували темною зеленню. Між ними висіли маленькі жовті плоди. Мандарини, як відзначив Зіркер.

На мить аптекареві здалося, що він спить і бачить сон. Як тут опинилося дерево? Хто вирвав

з горщика маленьке цитринове і посадив у нього велике мандаринове дерево? У лабораторії не було інших дверей, зайти в неї можна було тільки через аптеку. Вона ж уночі була зачинена, врешті-решт уранці він двічі повертав ключ у замку — це йому добре запам'яталося.

Геть спантеличений, він зачинив двері лабораторії, пішов нагору, в помешкання і став чекати на Макса.

Коли Макс повернувся зі школи, батько відразу ж налетів на нього з запитаннями:

— Ти знаєш, звідки взялося це велике дерево там унизу? Ти що, потайки відчиняв двері аптеки? Це мав бути такий сюрприз, так? Тут замішаний пан Едґар?

Але Макс тільки здивовано похитав головою:

— Яке дерево?

Тоді батько повів його в підсобку, і Макс, побачивши дерево, здивувався не менше, ніж перед тим Зіркер.

— Знаєш, як воно сюди потрапило? Ти щось бачив? — ніяк не міг заспокоїтися Зіркер. — Хтось побував тут усередині?

— Тільки я, — сказав Макс.

— Ти? Що ти тут робив? — спитав Зіркер.

— Учора по обіді я трішечки поексперименту-вав, поки тебе не було, — признався Макс.

— Поекспериментував? Що це означає? — не зрозумів батько.

— Ну, я хотів дослідити блакитний сік, — несміло промовив Макс. — Я хотів подивитися, що буде, якщо його змішати з чимось іншим.

— Я тобі вже сто разів казав, щоб ти не грався тут унизу, коли мене нема! — сказав Зіркер. А тоді зацікавлено спитав: — І що? Ти його з чимось змішував?

— Так, — признався Макс. — Дивно, що колір взагалі не змінюється, коли додаєш іншу фарбу. Ця штука завжди залишається блакитною.

— Залишається блакитною? Не може бути! — не повірив Зіркер. — Покажи! Де те, що намішав?

— Я почув, як ти заходиш в аптеку, — пояснив Макс. — І все швиденько вилив. Туди. У горщик.

Коли хлопець вимовив слово "горщик", обидва сторопіли, подивилися один на одного, і Зіркер повторив:

— У горщик?

— Гадаєш, у цьому винен блакитний сік? —схвильовано запитав Макс. — Думаєш, тому дерево так швидко виросло?

— Ну, тоді це було б найефективніше добриво у світі, — сказав Зіркер. — Але ні, цього не може бути. Бо рослина не лише шалено виросла, але й змінилася. Раніше це було цитринове деревце, а тепер на ньому ростуть мандарини.

— Ми можемо це перевірити, — запропонував Макс. — Я додав до блакитного соку трохи жовтої фарби, трішечки червоної, а тоді цієї кальційної солі.

— Калійної, — виправив сина Зіркер. — А як ти уявляєш собі перевірку?

— Виллємо суміш у інший квітковий вазон і подивимося, що буде, — запропонував Макс.

— Я все ще схиляюся до думки, що хтось хотів з нами пожартувати, підсунувши це дерево, — сказав Зіркер. — Але ще раз виготовити суміш не зашкодить. Отже, давай перевіримо!

Цього разу вони не просто налили блакитної рідини в мисочку, як напередодні Макс. Зіркер пояснив, що професійніше спостерігати за змішуванням у скляній колбі. Спочатку він налив через лійку в колбу приблизно сто мілілітрів блакитного соку, потім додав ложку жовтої харчової фарби, потрусив посудину і подивився на результат проти лампи, яка ще горіла.

— Справді дивно, — сказав він Максові. — Первісний колір анітрішки не змінився. Ця штука така сама яскраво-блакитна, як і перед тим.

Тоді Зіркер додав ще трохи червоної фарби і дрібку калійної солі, знову потрусив посудину і почекав, поки сіль розчиниться.

— Досі блакитний, — констатував він. — І що тепер?

— Не знаю, — сказав Макс. — У кухні на вікні стоїть горщик із зеленою цибулею.