Пані Боварі - Сторінка 18

В голові в нього було більше рецептів, ніж слоїків у аптеці, він чудово вмів варити варення, готувати маринади й смачні наливки. Він знав усі новітні винаходи в галузі економічних плиток, всілякі способи зберігати сири й підсолоджувати прокислі вина.

О восьмій годині, коли пора було зачиняти аптеку, по нього приходив Жюстен. Пан Оме лукаво підморгував йому, особливо коли в цей час у кімнаті була Фелісіте: він помітив, що учневі дуже подобалось бувати в лікаревому домі.

— Мій хлопчина щось починає задумуватись, — казав аптекар, — не інакше, як у вашу дівчину закохався!

Але за Жюстеном водились і більші гріхи, на які нарікав аптекар: хлопець завжди прислухувався до розмов дорослих. По неділях, наприклад, коли діти засинали в кріслах, натягуючи спинами занадто широкі коленкорові чохли, і пані Оме кликала учня до вітальні, щоб він переніс малечу, його потім просто неможливо було спровадити.

На вечірки до аптекаря збиралось небагато гостей. Його лихослів'я і політичні переконання відштовхнули від нього майже всіх поважних людей. Зате вже клерк не пропускав жодної неділі. Почувши дзвінок, він біг зустрічати пані Боварі, приймав від неї шаль і ставив під аптечну конторку товсті плетені пантофлі, які вона носила поверх взуття, коли йшов сніг.

Спочатку гості грали кілька партій у тридцять одно, потім пан Оме грав з Еммою в екарте, а Леон, стоячи ззаду, допомагав їй порадами. Спершись руками на спинку її стільця, він розглядав зубці гребеня, що врізались у її волосся. Щоразу, коли Емма скидала карти, ліф її злегка підтягувався з правого боку. Зачесаний угору шиньйон відкидав їй на шию брунатний відсвіт, який, поступово світлішаючи, помалу губився в тіні. Далі сукня спадала обабіч стільця, роздимаючись пишними складками, і слалася по підлозі. Коли Леон ненароком черкався черевиком об край сукні, він сахався, ніби наступав на живу істоту.

Коли гра кінчалась, аптекар брався з Шарлем за доміно, а Емма вставала з місця, сідала за стіл і починала гортати "Ілюстрацію"[45]. Вона приносила з собою журнал мод. Леон приєднувався до неї: вони разом розглядали малюнки й чекали одне одного, щоб перегорнути сторінку. Часто вона просила Леона почитати вірші, Леон декламував із виспівом, і голос його майже завмирав у тих місцях, де йшлося про кохання. Але стук доміно дратував його; пан Оме грав дуже сильно і часто давав лікареві "генеральського". Зігравши кілька партій, партнери вмощувались у крісла біля каміна і незабаром засинали. Вогонь погасав у попелі, чайник був порожній, а Леон усе читав. Емма слухала його, машинально обертаючи газовий абажур лампи, розмальований паяцами в колясочках та акробатками з балансирами в руках. Леон замовкав, показуючи їй на сонну аудиторію. Тоді вони починали говорити пошепки, і розмова здавалась їм ще любішою, тому що ніхто її не чув.

Так між ними встановилась ніби якась угода, постійний обмін книжками й романсами; пан Боварі був не дуже ревнивий і зовсім цим не турбувався.

На іменини Шарль дістав у подарунок від Леона чудову анатомічну модель голови, всю вимережану цифрами аж до самої шиї і пофарбовану в голубий колір. Клерк взагалі намагався прислужитися лікареві, часто навіть виконував різні дрібні доручення в Руані. Коли один популярний роман увів у моду кактуси, Леон купляв їх для пані Боварі і привозив у "Ластівці". Вони лежали в нього на колінах і боляче кололи в пальці жорсткими шпичками.

Емма приробила до свого вікна поличку з решіткою для горщиків із квітками. Леон теж влаштував у себе такий висячий квітник. Поливаючи квіти, кожне біля свого вікна, вони бачили одне одного.

В містечку було тільки одне вікно, за яким іще частіше з'являлась людина: щодня після обіду, а в неділю з ранку до вечора за слуховим вікном пана Біне можна було ясної години розглядіти його худорлявий профіль. Він сидів, схилившись над своїм токарним верстатом, одноманітне хурчання якого долітало аж до "Золотого лева".

Одного вечора, повернувшись додому, Леон знайшов у своїй кімнаті шерстяний килимок, облямований оксамитом, розшитий зеленим листям по палевому фону: він покликав аптекаря, аптекаршу, Жюстена, дітей, куховарку, він розповів своєму патрону. Всім хотілось подивитись на той килимок, усі були цікаві, з якої речі лікарша так розщедрилась до клерка. Багато кому це видалось дивним, і люди вирішили, що вона з ним гуляє.

Леон і сам наводив людей на таку думку: у нього тільки й мови було, яка вона гарна та розумна. Одного разу Біне грубо обірвав його:

— А мені що до того? Я в неї не буваю.

Леон сушив собі голову, як би їй освідчитись; вічно вагаючись між боязню образити її і соромом за свою малодушність, він плакав з відчаю і невдоволених бажань. Потім він зважувався на рішучі дії, писав і рвав листи, сам призначав собі терміни і сам же відкладав їх. Часто ішов він до Емми з твердим наміром спробувати щастя; але в її присутності вся сміливість де й дівалась, і коли входив Шарль і запрошував його поїхати з ним у шарабанчику до якогось хворого, Леон одразу погоджувався, прощався з господинею і йшов. Адже її чоловік — це немов якась частка її самої…

А Емма навіть не задавала собі питання, чи любить вона Леона. Вона думала, що кохання мусить з'явитися раптово, як грім і блискавка, як небесний ураган, що налітає на життя, перевертає його, зриває волю, як листя, і заносить серце в безодню. Вона не знала, що коли ринви заткнуті, то на терасах дощі наливають озера, — отож і жила собі в спокої, поки раптом не відкрила розколини в стіні свого дому.

V

Була похмура лютнева неділя. Падав сніг.

Після обіду вся компанія — Шарль із дружиною, Оме й Леон — вирушили за місто подивитися на льонопрядильну фабрику, що будувалась у долині за півльє від Йонвіля. Аптекар узяв із собою Наполеона й Аталію, бо дітям був потрібен моціон; ззаду йшов Жюстен з парасольками на плечі.

Важко було собі уявити щось більш незначне, ніж це визначне місце. Посеред широкого пустиря, де між купами піску й каміння безладно валялись уже поіржавлені зубчаті колеса, стояла довга чотирикутна будівля з безліччю малих віконець. Вона була ще не вивершена, і голі крокви прикро світилися на тлі зимового неба. На самому верху стриміла висока жердка з пучком колосся, перевитим триколірними стрічками, що без угаву лопотіли на вітрі.

Оме витійствував і тут. Він пояснював присутнім, яке значення матиме в майбутньому це виробництво, прикидав на око, які завтовшки стіни й підлога, і жалкував, що в нього нема метричної лінійки, якою орудує в разі потреби пан Біне.

Емма йшла з ним під руку і, злегка спираючись на його плече, дивилась на сонячне кружало, що розпливалось в імлі сліпучо-білою плямою. Але ось вона повернула голову і побачила Шарля. Картуз його був насунутий мало не на самі очі, товсті губи ворушилися, що надавало всьому обличчю якогось дурнуватого виразу. Навіть його спина, широка, вайлувата спина, дратувала її, сюртук і той, здавалось, виставляв напоказ усю банальність цієї істоти.

Поки Емма дивилась на чоловіка, черпаючи в своїй відразі якусь хворобливу втіху, уперед виступив Леон. Лице його трохи зблідло від холоду і здавалось від цього ніжнішим, тендітнішим; широкуватий комірець сорочки відкривав за краваткою смужку білої шкіри; з-під гладенького пасма волосся виглядав кінчик вуха, а великі голубі очі, мрійливо задивлені в хмари, здавались Еммі яснішими й гарнішими від гірських озер, в яких відбивається небо.

— Ах ти, шкода! — закричав раптом аптекар і побіг до свого хлопця, який заліз у купу вапна, щоб побілити собі черевички. Наполеону стали вичитувати, він розрюмався, а Жюстен обтирав йому ноги віхтем соломи. Але вапно довелося обшкрібати ножем, і Шарль вийняв свого.

"Боже мій! — подумала Емма. — Він ходить із ножем у кишені, як мужик".

Трусив сніжок. Вони вирішили вернутись у Йонвіль.

Увечері пані Боварі не пішла до сусідів. Коли за Шарлем зачинились двері і вона лишилась сама, перед нею знову з виразністю майже безпосереднього відчуття, в тій перебільшеній перспективі, яку надають усьому спогади, встала та сама паралель. Вона лежала в ліжку, дивилась на яскравий вогонь у каміні і бачила перед собою Леона як живого. Ось він стоїть, згинаючи в одній руці тростинку, а другою тримаючи за ручку Аталію, що спокійно смокче льодяну бурульку. Який він милий! Емма не могла від нього відірватись. Вона все пригадувала інші його пози в інші дні, слова, що він вимовляв, звук його голосу, всі його рухи. І вона шепотіла, випинаючи губи, ніби до поцілунку:

— Так, він чарівний, чарівний… Чи він закоханий? — питала вона себе. — І в кого ж?.. Ну, ясно, що в мене!..

І зразу перед нею стали навіть всі докази його кохання; серце їй затьохкало від радощів. Яскраві відсвіти каміна весело танцювали на стелі; Емма перевернулась горілиць, потягаючись усім тілом.

А потім почались усі ті самі жалі й зітхання: "О, якби на те воля божа… Чому не так склалося? А хто завадить?.."

Опівночі повернувся Шарль; Емма вдала, ніби щойно прокинулась; коли, роздягаючись, він чимось зашарудів, вона стала скаржитись на мігрень. Потім спитала, ніби між іншим, як їм тулялось в аптекаря.

— Пан Леон пішов сьогодні рано, — відповів Шарль.

Емма не могла стримати посмішки і заснула, повна вщерть нового зачарування.

Другого дня надвечір до неї завітав з візитом торговець галантерейним крамом пан Лере. З цього крамаря був дуже спритний ділок.

Гасконець родом, він перевернувся на нормандця і поєднував нестримну балакучість південця з хитрою обачністю північанина. Його опасисте, м'яке й безбороде обличчя, здавалось, було скупане в ріденькому виварі лакриці, а сива шевелюра робила ще виразнішим жорсткий блиск маленьких чорних очиць. Ким він був раніше, ніхто гаразд не знав: хто говорив — мандрівним крамарем, а хто — міняйлом у Руто. Достеменно було відомо тільки одне: він міг робити в голові такі складні обрахунки, що сам Біне дивом дивувався. Він був надмірно ввічливий, чи скоріше догідливий, і завжди тримався злегка зігнувшись, ніби кланявся чи запрошував когось до крамниці.

Повісивши біля порога свого капелюха з шовковою стрічкою, він поставив на стіл зелену картонку і, розсипаючись у компліментах, став скаржитись мадам, що досі не мав щастя заслугувати її довір'я.