Парадокс - Сторінка 2

Стягне черв'яка і втече. Нарешті, підійшовши до бадді, він труснув її злегка своєю сильною рукою. Незмірна глибина нашої зеленої безодні колихнулась, покаламутніла, фантастичні істоти жалібно заметались і зникли, немовби усвідомлюючи, що їхній світ хитається в самих підвалинах. Показалася частина дна,— прості дошки, на яких налипла якась зелена твань,— а знизу піднялись бульбашки і сильний запах, який на цей раз і нам здався вже не дуже приємним.

— Смердить,— сказав Павло презирливо.— От, ідіть до покою, пан кличе.

— Чого?

— Ідіть, то й побачите.

Я й досі дуже ясно пам'ятаю цю хвилину зіткнення наших ілюзій з тверезою дійсністю в особі Павла. Ми почували себе цілковитими дурнями, і нам було соромно лишатися наверху паркана, в позах рибалок, але соромно також і злазити під серйозним поглядом Павла. Проте робити було нічого. Ми злізли з паркана, кинувши вудочки абияк, і тихо пішли додому. Павло ще раз оглянув вудочки, помацав пальцями розмоклі нитки, повів носом коло бадді, в якій вода все ще продовжувала бродити й пускати бульбашки, і, на довершення всього, штовхнув ногою старий кузов. Кузов якось жалібно й безпомічно крякнув, ворухнувся, і ще одна дошка вивалилась з нього в купу сміття...

Такі були обставини, що передували тій хвилині, коли нашій юній увазі запропоновано було афоризм про призначення життя і про те, для чого, власне, створена людина...

III

Біля ганку нашої квартири, на вимощеному дворі, юрмився гурт людей. На нашому дворі було аж три будинки, один великий і два флігелі. У кожному жила окрема сім'я, з відповідною кількістю челяді та слуг, не рахуючи іде одиноких пожильців, подібних до старого холостяка пана Уляницького, який наймав дві кімнати у підвальному приміщенні великого будинку. Тепер майже все це населення висипало на подвір'я і стояло просто на осонні, біля нашого ганку. Ми злякано перезирнулися з братом, розшукуючи в своєму минулому якийсь проступок, що підлягав би такому гучному і прилюдному розгляду. Проте батько, що сидів на верхніх східцях, серед привілейованої публіки, як видно, був у найблагодушнішому настрої. Поряд з батьком звивався струмок синього диму, що означало, що тут же був і полковник Дударєв, військовий лікар. Немолодий, схильний до повноти, дуже мовчазний, він користувався серед мешканців репутацією людини надзвичайно вченої, а його мовчазність і безкорисливість здобули йому загальну повагу, до якої приєднувалась частка страху, як до явища, для середнього обивателя не зовсім зрозумілого... Іноді, серед інших фантазій, ми любили уявляти себе лікарем Дударєвим, і якщо я помічав, що брат сидить на ганку або на лавці, з вишневою паличкою в зубах, повільно роздуває щоки і тихо випускає уявлюваний дим,— я знав, що його не слід тривожити. Крім вишневої палички, треба було ще якось особливо наморщити лоба, від чого очі самі собою трохи тьмяніли, ставали задумливі й ніби сумні. А потім уже можна було сидіти проти сонця, затягуватись уявлюваним димом з вишневої гілки й думати щось таке особливе, що, мабуть, думав про себе добрий і розумний лікар, який мовчки подавав допомогу хворим і мовчки сидів з люлькою у вільний час. Які це, власне, були думки, сказати важко; перш за все вони були важливі й печальні, а потім, мабуть, все-таки досить приємні, судячи з того, що їм можна було віддаватись подовгу...

Крім батька й лікаря, серед інших облич мені впало в очі красиве й виразне обличчя моєї матері. Вона стояла у білому фартусі, з засуканими рукавами, очевидно, тільки що відірвавшись від вічних турбот по господарству. Нас у неї було шестеро, і на її обличчі ясно відбивався сумнів: чи варто було виходити сюди в самий розпал клопітливого дня. Проте скептична усмішка видимо, спливала з її красивого обличчя, в синіх очах вже миготіло якесь злякане співчуття, звернене до предмета, що стояв серед натовпу біля ганку...

Це був невеликий, майже іграшковий візок, в котрому якось дивно,— дивно майже до болісного відчуття од цього видовища,— поміщалась людина. Голова її була велика, обличчя бліде, з рухливими, гострими рисами і великими, проникливими бігаючими очима. Тулуб був зовсім маленький, плечі вузькі, грудей і живота не видно було з-під широкої, з сильною просіддю бороди, а руки я даремно розшукував зляканими очима, що, мабуть, були відкриті так само широко, як і в мого брата. Ноги дивної істоти, довгі й тонкі, наче не вміщувались у візку і стояли на землі, немов довгі лапки павука. Здавалось, вони належали однаково цій людині, як і візку, і все разом якоюсь неспокійною, дратуючою плямою малювалося під яскравим сонцем, ніби справді якесь павукоподібне чудовисько, готове раптом кинутись на оточуючий його натовп.

— Ідіть, ідіть, молоді люди, швидше... Ви маєте нагоду побачити цікаву гру природи,— фальшиво-пестливим голосом сказав нам пан Уляницький, проштовхуючись за нами крізь натовп.

Пан Уляницький був старий холостяк, що з'явився на нашому дворі бог знає звідки. Кожного ранку, в певний час і навіть у певну хвилину, його вікно розчинялось, і в ньому з'являлася спочатку червона ярмулка з китичкою, потім вся постать у халаті... Кинувши неспокійний погляд на сусідні вікна (чи немає де панночок),— він швидко виходив з вікна, прикриваючи щось полою халата, і зникав за рогом. У цей час ми стрімголов кидалися до вікна, щоб зазирнути в його таємничу квартирку. Але це майже ніколи не вдавалось, тому що Уляницький швидко, якось крадучись, появлявся з-за рогу, ми кидалися врозтіч, а він шпурляв у нас каменем, палкою, що потрапляло під руку. Опівдні він з'являвся одягнений в новісіньке вбрання і дуже люб'язно, наче й не було нічого, заговорював з нами, намагаючись навести розмову на відданиць, які мешкали у дворі. У цей час в його голосі бриніла фальшива ласкавість, яка завжди якось різала нам вуха...

— Шановні панове, обивателі й добрі люди! — заговорив раптом якимсь носовим голосом високий суб'єкт з довгими вусами і неспокійними, запалими очима, що стояв поряд з візком.— Оскільки, очевидно, з прибуттям цих двох молодих людей, дай їм бог здоров'я на радість шановним батькам... всі тепер зібралися, то я можу пояснити шановній публіці, що перед нею знаходиться феномен, або, інакше кажучи, чудо натури, шляхтич із Заславського повіту, Ян Криштоф Залуський. Як бачите, у нього зовсім немає рук і не було від народження.

Він скинув з феномена курточку, в яку легко було б одягнути дитину, потім розстебнув комір сорочки. Я зажмурився,— так різко й болюче вдарила мені в очі оголена потворність цих вузьких плечей, зовсім позбавлених навіть ознак рук.

— Бачили? — повернувся довговусий до натовпу, відступаючи од візка, з курткою в руках.

— Без обману...— додав він,— без ніякого ошуканства...— І його неспокійні очі оббігли публіку з таким виглядом, немовби він не дуже звик до довір'я з боку своїх ближніх.

— І, проте, шановні панове, названий феномен, родич мій, Ян Залуський — людина дуже освічена. Голова у нього краща, ніж у багатьох людей з руками. Крім того, він може виконувати все, що звичайні люди роблять за допомогою рук. Ян, прошу тебе ласкаво: вклонися шановним панам.

Ноги феномена заворушились, причому натовп шарахнувся від несподіванки. Не минуло й кількох секунд, як з правої ноги, при допомозі лівої, було знято чобіт. Потім нога піднялась, зняла з голови феномена великий поруділий картуз, і він з насмішкуватою галантністю трохи підняв картуз над головою. Двоє чорних уважних очей гостро й насмішкувато впилися в шановну публіку.

— Господи боже!.. Ісус-Марія... Хай славиться ім'я господнє,— пронеслося на різних мовах у натовпі, охопленому гидливим переляком, і тільки один лакей Павло зареготав у задньому ряду так безглуздо й голосно, що хтось із челяді визнав за потрібне штовхнути його ліктем у бік. Після цього все стихло. Чорні очі знов уважно й повільно пройшли по наших обличчях, і феномен промовив серед тиші ясним, хоч злегка деренчливим голосом:

— Обійди!

Довговусий суб'єкт якось зам'явся, немовби вважав наказ передчасним. Він кинув на феномена нерішучий погляд, але той, вже роздратовано, повторив:

— Ти дурний... обійди!..

Полковник Дударєв пустив клуб диму і сказав:

— Однак, шановний феномене, ви, здається, починаєте з того, чим треба кінчати.

Феномен швидко глянув на нього, немовби дивуючись, і потім ще настійливіше повторив довговусому:

— Обійди, обійди!

Мені здавалось, що феномен посилає довговусого на якісь ворожі дії. Але той тільки зняв з себе капелюха і підійшов до сходів, низько вклоняючись і дивлячись якось запитливо, ніби сумніваючись. На сходах найбільше подавали жінки; на обличчі матері я побачив при цьому такий вираз, ніби вона все ще відчуває нервове тремтіння; лікар теж кинув монету. Уляницький змірив довговусого обуреним поглядом і потім став безтурботно дивитися на всі боки. Серед челяді й прислуги не подав майже ніхто. Феномен уважно стежив за збиранням, потім старанно перелічив ногами монети і підняв одну з них догори, іронічно вклонившись Дударєву.

— Пане лікарю... Дуже добре... дякую вам.

Дударєв байдуже випустив дуже довгий струмочок

диму, який розпустився султаном на деякій відстані, але мені чомусь здалося, що йому прикро або він чогось трохи засоромився.

— А! то є дивна річ,— сказав своїм фальшивим голосом пан Уляницький,—дивно, як він узнав, що ви — лікар (Дударєв був у цивільному піджаку й білому жилеті з мідними ґудзиками).

— О! Він знає минуле, теперішнє й майбутнє, а людину бачить наскрізь,— сказав з переконанням довговусий, який почерпнув, очевидно, значну частку цієї впевненості у вдалому першому зборі.

— Так, я знаю минуле, теперішнє і майбутнє,— сказав феномен, поглянувши на Уляницького, і потім сказав довговусому: —Підійди до цього пана... Він хоче покласти монету бідному феноменові, який знає минуле кожної людини краще, ніж п'ять пальців своєї правої руки...

І всі ми з здивуванням побачили, як пан Уляницький, зніяковівши, почав шарити у себе в боковій кишені. Він витяг мідну монету, подержав її в тонких, злегка тремтячих пальцях з величезними нігтями і... все-таки опустив її в капелюх.

— Тепер продовжуй,— сказав феномен своєму поводиреві. Довговусий зайняв своє місце й продовжував:

— Я вожу мого бідного родича у візку тому, що ходити йому дуже важко.