Паразити свідомості - Сторінка 7

Дарга сказав, що крота треба спрямувати в горизонтальному напрямку вздовж блоків і в такий спосіб обстежити інші об'єкти. Райх зауважив, що це неможливо. Кріт не міг рухатися вбік, лише вперед і назад. Для того, щоб обстежити сусідні блоки, його треба було підняти приблизно на сто футів, а тоді спрямувати вперед в іншому напрямку. На це пішло б кілька годин.

Нарешті ми таки переконали Даргу не летіти до нас так пізно, попрощалися й вимкнули радіоапаратуру. Хоч ми й були страшенно втомлені, але спати не хотілося ні Райхові, ні мені.

Кухар залишив нам усе необхідне для приготування кави. А до кави ми відкоркували ще й пляшку коньяку.

І саме тут. сидячи в наметі Райха опівночі двадцять першого квітня 1997 року, я розповів йому про те, що пережив напередодні. Я, либонь, почав говорити з ним про це, щоб відволіктися від отих сімдесятифутових блоків під землею. Це мені вдалося. На мій подив. Райх не бачив нічого дивного в тому, про що я йому розказував. В університеті він вивчав психологію Юнга і був знайомий з ідеєю "колективного несвідомого". Якщо існує колективне несвідоме, то розум кожної людини це не окремий острівець, а становить частину великого континенту свідомості. Райх був набагато краще обізнаний з психологічною літературою, ніж я. Він цитував роботи Олдоса Хакслі, який випробував на собі дію мескаліну в 1940 році і дійшов того самого висновку, що й я — людська свідомість простягається всередині нас до безконечності. Хакслі, очевидно, пішов далі: він говорив про свідомість як про окремий світ — світ. у якому ми живемо, як про планету зі своїми джунглями, пустелями й океанами. А на цій планеті, як і слід було чекати. жили всякі дивні істоти.

Я з цим не погодився. Балачки Хакслі про дивних істот це, безперечно, не що інше, як метафора, як поетична вільність. Мешканці свідомості — це спогади та ідеї, а не чудовиська.

Райх на це сказав:

— Звідки ми можемо про це знати?

— Справді, ми про це не знаємо. Але так говорить здоровий глузд. Я згадав про те. що було зі мною минулої ночі, і моя впевненість похитнулася. Хіба це "здоровий глузд"? Чи, може, у нас уже виробилася звичка думати про людську свідомість так само, як наші пращури думали про Землю: Земля, мовляв. — центр Всесвіту? Я говорю про "мою свідомість" так само. як про "мій садок". Але в якому розумінні мій садок насправді "мій"? У ньому повно червів та комах, що не питають у мене дозволу на проживання в "моєму" садку, який існуватиме й після того. як я помру...

Такі міркування трохи заспокоїли мене. і я відчув себе краще. Я зрозумів причину своєї стривоженості (принаймні мені так здавалося). Якщо індивідуальність — ілюзія, а свідомість це щось на кшталт океану, то чому там не може бути інших істот? Перед тим, як заснути, я зробив помітку про те. що завтра треба замовити книгу Олдоса Хакслі "Небо і пекло".

Райхові думки звернули в практичніше русло. Через десять хвилин після того, як ми розійшлися, він гукнув мені зі свого намету:

— Послухай, Гілберте, треба попросити Даргу позичити нам велику повітряну платформу, щоб пересувати зонд. Це полегшить наше життя...

Дивно, що тоді жоден з нас не надавав особливого значення нашому відкриттю. Хоч ми й чекали, що воно викличе деяке пожвавлення в археологічних колах, але і Райх, і я забули про те, що сталося, коли Картер відкрив гробницю Тутанхамону або коли на узбережжі Мертвого моря поблизу Кумрану було знайдено стародавні рукописи. Археологи взагалі схильні ігнорувати галас засобів масової інформації та істерію журналістів.

Фуад і Дарга збудили нас о пів на сьому, коли робітників ще не було. З ними прибули чотири турецькі чиновники і двоє американських кіноакторів, які оглядали визначні місцеві пам'ятки. Райхові не сподобався такий несподіваний наїзд. Я сказав йому, що турецький уряд не перевищив своїх повноважень, якщо не брати до уваги акторів, які, звичайно, були тут зайві.

Насамперед усі хотіли переконатися, що блоки справді лежать на глибині двох миль. Райх увімкнув зонд і продемонстрував їм обриси Абхотового блока (як ми тепер називали його), а також крота поруч із ним.

Дарга висловив сумнів, що кріт пройшов дві милі вглиб землі. Райх спокійно підійшов до пульта керування кротом і ввімкнув його.

Результат був прикрий — екран залишився порожнім. Висновок міг бути лише один: обладнання крота не витримало внаслідок надто високої температури або тиску. Звичайно, це невдача, але не така вже й страшна. Кріт коштував дорого, але його можна було замінити.

Дарга й Фуад хотіли переконатися, що з механізмом зонда все гаразд. Райх цілий ранок демонстрував їм справність кожної ланки, доводив, що блоки справді лежать на глибині двох миль.

Ми проявили радарний знімок Абхотового блока і порівняли його клиноподібну форму з формою базальтових статуеток. Сумнівів не було; і Абхотовий блок, і базальтові статуетки належали одній культурі.

Розв'язати проблему, поза всяким сумнівом, можна було лише одним шляхом: зробити повномасштабний тунель аж до блоків. Про розміри окремих блоків ми не мали жодного уявлення. Нам здавалося, що такої висоти, як показував екран зонда, міг бути або мур, або й ціла споруда. Що ж до радарного знімка, то тут виникала ще одна дуже цікава проблема. Знімок було зроблено згори, а це означало, що мур чи споруда лежали на боці — адже за будь-якої цивілізації написів на верхах мурів чи на дахах будівель не робили ніколи.

Наші гості були хоч і спантеличені, але сповнені цікавості. Безумовно, наше відкриття стане найвидатнішим за всю історію археології. Звісно, якщо тут немає ніякої химери і якщо те, що показують прилади, — правда.

Досі найдавнішою відомою людині цивілізацією вважалася цивілізація індіанців масма, які жили на плоскогір'ї Маркагуасі в Андах, — 9000 років тому. Ми свого часу визначали вік базальтових статуеток за допомогою нейтронного приладу і тоді ж таки вирішили, що наші результати були неправильні; вони вказували на те. що цивілізація, якій належали базальтові статуетки, принаймні вдвічі старша за цивілізацію Маркагуасі.

Фуад і його друзі побули в нас до обіду, а о другій відлетіли. До цього часу вони вже встигли заразити мене своїм захватом з приводу нашого відкриття, і мені було неприємно, що я дав себе заразити, Фуад пообіцяв, що постарається якнайшвидше прислати нам повітряну платформу, але попередив, що на це може піти кілька днів.

Ми вирішили чекати прибуття повітряної платформи і не пересувати зонд власними силами. Було цілком очевидно, що нам збиралися надати значно більшу допомогу, ніж та, на яку ми розраховували, і тому не варто було витрачати сил та енергії. У нас був ще другий кріт, але ризикувати ним було нерозумно. Тому о пів на третю ми сиділи в тіні нижньої брами, пили оранжад і почувалися безробітними.

Через півгодини прибув перший журналіст — анкарський кореспондент газети "Нью-Йорк таймс". Райх розлютувався. Він подумав, що це турецький уряд поширив чутки про наше відкриття (пізніше ми дізналися, що журналістів повідомили ті кіноактори).

Райх зник у своєму наметі, а мене залишив із журналістом, досить приємним чоловіком. Виявилося, що він читав мою книжку про хетів. Я показав йому фотознімок і пояснив роботу зонда. Коли він запитав мене, що сталося з кротом. я відповів, що не знаю; наскільки я можу судити, крота вивели з ладу троглодити. Це була перша моя помилка. Другої я припустився, коли він запитав мене про розміри Абхотового блока. Я зазначив, що в нас немає доказів, які б свідчили, що це суцільний блок, хоча з обох боків від нього, здається, лежать такі самі блоки. Можливо, це релігійний монумент у формі величезного блока або, може, споруда на кшталт зікурату в Урі. Якщо це суцільний блок. то ми маємо всі підстави твердити, що тут йдеться про цивілізацію велетнів.

На мій подив журналіст сприйняв мої слова серйозно. Він запитав, чи підтримую я теорію про те, що на Землі колись жили велетні, які загинули внаслідок якоїсь грандіозної катастрофи на Місяці. Я відповів, що мій обов'язок як ученого — без упередження сприймати будь-яку інформацію, аж поки будуть знайдені надійні докази "за" або "проти". Чи являє собою наше відкриття надійний доказ існування цивілізації велетнів, питав він далі. Я відповів, що говорити про це ще рано. Тоді він запитав, чи згоден я з тим, що звичайні люди могли пересувати такі величезні будівельні блоки, як блоки піраміди в Гізі або піраміди сонцю в Теотігуакані. І далі нічого не підозрюючи, я зазначив, що найбільші блоки піраміди в Гізі важать дванадцять тонн, а блок заввишки сімдесят футів може важити тисячу тонн. І тут-таки зауважив, що ми не маємо відомостей про те, як у давнину пересували кам'яні блоки піраміди Хеопса або, наприклад, кам'яні плити і стовпи Стоунхеджу; не виключено, що люди в ті часи знали набагато більше, ніж ми звикли думати...

Не встиг я закінчити розмову з кореспондентом газети "Нью-Йорк таймс", як прибули ще три вертольоти з журналістами.

Близько четвертої Райх змушений був вийти зі свого намету і показати Журналістам механізм зонда. Робив він це із ледь прихованим роздратуванням. А о шостій обоє ми вже надірвали голос, даючи пояснення, і були страшенно втомлені. Ми знову полетіли в готель у Кадірлі, щоб спокійно повечеряти. Адміністраторові сказали до телефону нас не кликати. Але о дев'ятій до нас прорвався Фуад. Він розмахував свіжим номером газети "Нью-Йорк таймс". На першій сторінці було вміщено статтю під заголовком "Найбільше відкриття в світі". Зі статті випливало, ніби я вважаю, що ми відкрили місто велетнів і навіть припускаю, що ті велетні були чарівники і могли піднімати свої будівельні блоки вагою тисячу тонн за допомогою якихось дивних знань, що не дійшли до нас. Один мій відомий колега висловлював думку про те, що єгипетські піраміди і піраміди давнього Перу не могли бути споруджені жодним із відомих способів будівництва і що наше нове відкриття буде безперечним доказом цього. На зворотній сторінці газети було вміщено науково-популярну статтю якогось автора під назвою "Велетні Атлантиди".

Я запевнив Фуада, що нічого про велетнів не казав, принаймні у тому контексті, який навела газета. Райх пообіцяв подзвонити в "Нью-Йорк таймс" і виправити повідомлення.