Павутинка (збірка) - Сторінка 19

Помітивши це, обидва китайці, певна річ, пополотніли, але вперто мовчали, втупивши погляди у долівку.

– Я цього сподівався, – генерал обернувся до командира кавалерійської бригади, обличчя його залив гордий усміх. – Я мав ті черевики на оці. А тепер нехай одягаються. Такі шпигуни для мене новинка.

– Вони злякалися вашого гострого погляду, пане головнокомандувач. – Передаючи командирові бригади речові докази, ад'ютант запобігливо всміхнувся, наче хотів нагадати, що перед генералом і він мав намір попороти черевики.

– Якщо у роздягнутих китайців ви нічого не знайшли, то залишалось обшукати тільки черевики. Я вмить накинув оком на черевики, – збадьорів генерал.

– Тутешній люд украй поганющий. Тільки-но ми сюди прибули, як вони повивішували на будинках японські прапори, а пошукаєш усередині – здебільше натрапиш на російські. – Командир кавалерійської бригади й собі повеселів.

– Одне слово, пройди!

– Еге ж, правда ваша, таких і в ступі не втовчеш.

Поки точилася та балачка, штабний офіцер і перекладач закінчили обшук китайців; штабіст обернувся своїм неприємним лицем до Таґуті й випалив:

– Гей, вояку! Ти шпигунів спіймав, ти їх і ріши.

Двадцять хвилин по тому обидва китайці, зв'язані докупи за коси, сиділи під сухою вербою на взбіччі дороги біля південного краю села.

Солдат першого ступеня Таґуті примкнув багнета, розтяв коси і, спускаючи ствол гвинтівки додолу, став позаду старшого китайця. Та, перш ніж його проштрикнути багнетом, йому закортіло сповістити про це китайця.

– Ні[70]… – і йому забракло китайського слова "забити". – Ні… заб'ю!

Обидва китайці, наче змовившись, умить оглянулися і, не виказуючи жодного страху, заходились на всі боки доземні поклони класти. "З рідною землею прощаються", – у думці пояснив собі Таґуті, стоячи напоготові.

Відкланявшись, китайці, видно, набралися духу й спокійно підвели голови. Таґуті приготувався, але, зиркнувши на покірних китайців, не зважився їх простромити багнетом.

– Ні… заб'ю! – крикнув Таґуті й мимоволі оглянувся: із села, збиваючи куряву, мчав верхівець.

– Гей, солдате! – вершник зблизька виявився фельдфебелем. Роздивляючись китайців, він стримав коня і згорда додав: – Російські шпигуни, га? Дай-но мені одного зарубати.

Таґуті силувано всміхнувся.

– Та я можу вам обох подарувати.

– Невже? Ти надто щедрий. – І вершник легко зіскочив на землю, обійшов ззаду китайців і висмикнув шаблю з піхов.

Під ту пору разом з лунким тупотом кінських копит од села наблизилося троє вершників-офіцерів. Фельдфебель, байдужий до всього, заніс було шаблю над головою, але не встиг нею махнути, як неквапом під'їхали офіцери. Серед них був генерал! Фельдфебель і Таґуті, позираючи на головнокомандувача, козирнули.

– Російські шпигуни? – І відразу в генералових очах блиснув вогник мономанії. – Рубай! Рубай!

Фельдфебель мовчки розмахнувся і за одним разом зарубав китайця на смерть. Голова бідолахи підстрибки покотилася під суху вербу, на пожовклій землі поволі розпливалася величезна кривава пляма.

– Гарна робота – любо дивитися. – Генерал радісно закивав головою й попустив поводи коневі.

Проводжаючи головнокомандувача поглядом, фельдфебель із закривавленою шаблею зайшов позаду другого китайця. Видно, кривава різня втішала його більше, ніж генерала. "Якби той,..то я б їх повбивав", – подумав Таґуті, сідаючи під вербу. Фельдфебель тим часом підніс угору шаблю, бородатий китаєць мовчки витяг шию і навіть оком не змигнув…

Штабний офіцер з генералового почту, підполковник Ходзумі, верхи на коні споглядав холодну весняну рівнину. Але він не помічав ні безлистого гаю в далині, ані звалених на взбіччя дороги кам'яних секіканто[71]. Бо на пам'ять безперестанку наверталися слова колись улюбленого Стендаля: "Коли бачу перед собою обвішану нагородами людину, то несамохіть запитую себе, скільки треба було вчинити злочинів, щоб доп'ясти такої сили орденів".

Раптом забачивши, що відстав од генерала, підполковник Ходзумі стрепенувся і підострожив коня. У прямих пасах лагідного світла золотом заблищали на ньому галуни.

III. Вистава у військовому таборі

Пополудні четвертого травня тридцять восьмого року Мейдзі після ранкової панахиди по загиблих, що правилась у штабі Н-ської військової частини, розквартированої в Ацзінюбао, було влаштовано розважальну виставу. За театр правив поміст просто неба, що частенько трапляється по китайських селах, нашвидкуруч злагоджені лаштунки й напнуте перед сценою шатро. Ще задовго до вистави на матах під шатром уже розташувалося безліч солдатів. Те юрмище вояків у бруднувато-сірих мундирах кольору хакі з опущеними багнетами тільки на глум можна було назвати глядачами. А що на солдатських лицях витав ясний усміх, то враження ставало ще прикріше, жалюгідніше.

Штабісти на чолі з генералом, офіцери військово-етапного корпусу й іноземні військові аташе сиділи в рядах крісел позаду, на невисокому підвищенні. Еполети штабних офіцерів, ад'ютантські аксельбанти скрашали офіцерські ряди на тлі солдатської сіризни. А надто присутність закордонних офіцерів. Генерал ладен був навіть славнозвісного дурня взяти до свого почту, аби тільки надати собі більшої пишноти.

Генерал був у доброму гуморі. Раз по раз заглядаючи у програму, про щось перемовлявся з ад'ютантом; в його очах яскравим сонячним блиском світилася приязна усмішка.

Настав час починати виставу. По той бік завіси з майстерно вимережаним сходом сонця і вишневим цвітом задеренчало дерев'яне калатало. І тої ж миті рука лейтенанта-розпорядника поволі відтягла завісу.

На кону з'явився інтер'єр японської оселі. З купи солом'яних лантухів, звалених у кутку кімнати, можна було здогадатися, що то крамничка торговця рисом. Плеснувши в долоні, господар у фартусі озвався до цибатої служниці з волоссям, викладеним в ітьоґаесі: "Гей, Онабе! Онабе!" – і розпочалася перша ява водевіля. що його зміст не варт і переповідати.

Кожну витівку зі сцени глядачі на матах зустрічали реготом. Офіцери теж здебільша долучали і свої голоси до загального сміху. Події на сцені й регіт під шатром, немов змагаючись межи собою, робили виставу щораз потішнішою. Врешті дійшло до того, що господар у фундосі[72] затіяв боротьбу "сумо" із служницею в червоному купальному костюмі.

Сміх дужчав. Якийсь капітан з військово-етапного корпусу на радощах заходився було плескати в долоні, та несподівано серед реготу прогримів сердитий голос:

– Що за неподобство? Опустіть завісу! Завісу!

То кричав генерал. Обхопивши руками в рукавичках рукоять шаблі, він гнівно позирав на сцену. Лейтенант-розпорядник хапливо затягнув завісу перед оторопілими артистами. І в ту ж хвилину глядачі на матах принишкли, чувся лише тихий гомін.

Ця тиша видалась нестерпучою підполковникові Ходзумі, що сидів в одному ряді з іноземними офіцерами. Певна річ, водевіль не викликав усмішки на його обличчі. Але підполковник Ходзумі співчутливо поставився до вподобань публіки, бо, провчившись кілька років у Європі, він надто добре знав, як оцінять іноземці японську боротьбу голих артистів.

– Що сталося? – якось здивовано спитав французький офіцер підполковника Ходзумі.

– Генерал наказав припинити виставу.

– Чому?

– Бо вона вульгарна, а генерал страх як не терпить вульгарності.

Тим часом за лаштунками затріщали дерев'яні калатальця. Солдати, що було вже втихомирилися, від того звуку побадьорішали, заплескали в долоні. Полегшено зітхнувши, Ходзумі озирнувся. Офіцери поряд з ним, почуваючись як у чужій сорочці, дивилися на сцену невидющими очима. Тільки одна людина, обхопивши руками рукоять шаблі, пильно дивилася на щойно відслонену сцену.

На відміну від попередньої, наступна ява була із старовинної мелодрами. На кону, окрім ширми, виднів засвічений круглий паперовий ліхтар. Якась літня жінка з вилицюватим обличчям пила саке у товаристві кривошийого городянина, раз по раз верескливим голосом звертаючись до нього "паночку".

Не придивляючись до сцени, підполковник Ходзумі поринув у спогади. На бар'єр балкона в театрі Рюсейдза опирається дванадцятирічний хлопчина. Над сценою звисає вишневе галуззя, мріють обриси осяяного безліччю вогників міста. На кону, прибравши зухвалої пози, з капелюхом у руці стоїть незрівнянний Бандзаемон у ролі японського пірата. Затамувавши подих, хлопець уважно стежить за сценою…

– Геть цю виставу! Завісу! Завісу! Завісу! – гучний, як вибух бомби, генералів голос обірвав спогади підполковника. Він зиркнув на сцену: переполоханий лейтенант-розпорядник заходився бігцем затягати завісу. Незабаром на ширмі повисло два пояси – чоловічий та жіночий. Підполковник несамохіть гірко посміхнувся. "Ну й нездара той розпорядник. Якщо генерал заборонив навіть японську боротьбу "сумо" між чоловіком і жінкою, то, напевне, не стерпить любовної сцени", – подумав підполковник Ходзумі й позирнув туди, звідки прогучав сварливий голос: генерал невдоволено про щось допитував старшого інтенданта. Нараз у ту ж хвилину до підполковника долинули дошкульні слова, якими американський офіцер перемовлявся з французьким:

– Генералові, мабуть, нелегко ведеться: він і головнокомандувач, він і цензор…

Третя ява розпочалася десь по десяти хвилинах. Хоч і цього разу застрекотіли калатальця, але солдати не вторили їм ляскотом долонь. "Прикро отак під суворим наглядом дивитися виставу". Підполковник Ходзумі співчутливо обвів поглядом принишкле юрмище сірих солдатських мундирів.

У третій яві перед чорною заслоною з'явилося кілька верб, справжніх, щойно зрубаних. Бородатий чоловік на сцені, видно, поліційний інспектор, шпетив молодого поліцая. Підполковник Ходзумі недовірливо кинув оком на програму й прочитав: "Озброєний розбійник Сімідзу Садакіті. Сцена арешту над рікою".

Тільки-но інспектор зайшов за лаштунки, як поліцай, звівши погляд у небо, заходився виголошувати тужливий монолог. У ньому йшлося про озброєного пістолем розбійника: молодий поліцай анітрохи не був певний, що зможе арештувати лиходія. Незабаром, мабуть, запримітивши людську постать, поліцай, аби сховатися від супротивника, вирішує на мить пірнути в річку. А тому негайно рачкує повз чорну заслону і зникає не в річці, а, правильніше сказати, під сіткою.

Якийсь час на спорожнілій сцені переливами гуркотить лише бубон.