Павутинка (збірка) - Сторінка 37

Там вже позбігалися водяники з суміжних будинків. Недовго думаючи, Крабак протиснувся крізь натовп до автомобіля. Почувся гуркіт, і авто зникло.

– Чого повитріщувалися? – як поліцай, суддя Пеп відтиснув юрбу і зачинив двері. У кімнаті запанувала тиша, і в тиші, серед пахощів високогірних квітів і запаху крові, ми учинили раду, що його робити. Лише філософ Маґ замислено втупився в мерця.

– Про що думаєте? – я поплескав Маґа по плечу.

– Про водяницьке життя.

– Ну і як?

– Щоб гідно прожити, – Магів голос сором'язливо притих і зійшов на шепіт, – нам, водяникам, не треба вірити у надприродне.

XIV

Маґові слова нагадали мені про релігію. Я, звісно, матеріаліст, тож ніколи всерйоз не замислювався над релігією. Але під враженням Токової смерті я поцікавився у студента Рапа, яку ж релігію вони визнають.

– Дехто визнає християнство, буддизм або мусульман

ство, а декотрі поклоняються вогню. Та найвпливовішою є

новочасна релігія, так звана "релігія життя".

(Переклад "релігія життя", можливо, не підходить до слова "quemocha". Бо, хоч "cha" і відповідає закінченню "ізм", але "quemo" означає скоріше не просто жити, а їсти, пити і злягатися).

– Виходить, у вашій країні є церкви та храми?

– Найвеличніша споруда в нашій країні – це храм новочасної релігії. Може, завітаєте туди?

Пополудні одного погідного дня разом з гордим Рапом я подався до того храму. Той величезний храм – мабуть, удесятеро більший за собор св. Миколая в Токіо – поєднував у собі різні архітектурні стилі. Коли я опинився перед таким громаддям і поглянув на його височенні шпилі й бані, мені зробилося моторошно – зіп'яті в небо шпилі скидалися на щупальця. Стоячи перед дверима (якими ж мізерними здавалися наші постаті на їхньому тлі), ми якусь хвилю оглядали той дивовижний храм, більше подібний до якоїсь незнаної потвори, ніж до витвору архітектури.

Усередині було просторо. Поміж його корінфськими колонами походжало кілька прочан, таких же мізерних, як і ми. Серед них ми здибали горбатого водяника.

– Отче, здорові були! – чемно вклонившись, звернувся до дідугана Рап.

Водяник і собі привітався поклоном, лагідно питаючи:

– Невже це ви, Рап ? І ви…— він запнувся на мить, очевидячки, запримітивши гнилий Рапів дзьоб, – либонь, на здоров'я не нарікаєте. Але чому ж сьогодні…

– Сьогодні я прийшов не сам. Оцей добродій, як ви, мабуть, знаєте… – І Рап хутко розповів про мене. Та розповідь, видно, знімала з нього провину за нечасте відвідування храму. – А чи не погодитеся бути цьому гостеві за провідника?

Настоятель ґречно всміхнувся, привітався зі мною і вказав рукою на вівтар.

– Та який з мене провідник… От перед вами "Дерево життя" – ми йому поклоняємося. Як бачите, на ньому золотаві й зелені плоди. Золотаві – плоди добра, зелені – зла…

Від його пояснень мене раптом занудило. Слова лагідного дідка надто скидалися на стару затерту алегорію. Я, звісно, вдавав, що пильно слухаю, а сам раз по раз окидав оком храм, корінфські колони, готичні склепіння, мавританську кахляну підлогу, пюпітри (імітація кінця XVIII століття). Від храму віяло спокоєм, вражала первісно дика краса. Та найбільше привертали мою увагу ніші обабіч стін з мармуровими погруддями. Мені здалося, ніби я вже десь бачив їх. Та найдивовижніше чекало на мене згодом. Тільки-но настоятель скінчив оповідь про "Дерево життя", як ми підійшли до погруддя у стіні праворуч.

– Стріндберґ, один з наших святих, що повстав проти всього на світі. Кажуть, випивши ківш лиха, він знайшов порятунок у Сведенберґовій філософії. А насправді він там його не знайшов. Цей святий, як і ми, вірив у "релігію життя" і тільки. Прочитайте залишені нам його "Легенди", і ви дізнаєтеся, що він пробував заподіяти собі смерть.

Мені зробилося трохи сумно, і я звернув погляд на суміжну нішу. Там стояло погруддя вусатого, кругловидого німця.

– Це Ніцше, співець Заратустри. Він шукав порятунку в створених уявою надлюдей. А не знайшовши його, збожеволів. Якби він не збожеволів, то, мабуть, не був би святим, – дідок трохи помовчав, потім підвів мене до третьої ніші.

– Третій святий – Толстой. Ревніше за всіх дотримувався аскетизму. Бо, бувши з діда-прадіда дворянином, не виставляв перед жадібним до видовиськ людям своїх мук. Намагався вірити Христовим проповідям, що їх життя підриває. Він навіть привселюдно заявляв, що віритьу Христа. Однак на схилі життя не міг подарувати собі того, що став жалюгідним брехуном. Відомо, що і цей святий іноді лякався сволоків у кабінеті. А що залічено його до сонму святих, то, очевидячки, він не заподіяв собі смерті.

У четвертій ніші стояло погруддя японця. Побачивши обличчя земляка, я, певна річ, зрадів.

– Це Доппо Кунікіда[139]. Поет, що глибоко збагнув душу чорнороба, який кинувся під поїзд. Гадаю, що більше розво-дитись про нього нема потреби. Отже, п'ята ніша.

– Та це, здається, Ваґнер.

– Він приятель кайзера й водночас революціонер. На схилі віку молився навіть перед обідом. Ясна річ, дотримувався не християнської релігії, а "релігії життя". З листів, залишених по смерті, важко дізнатися, чи страждання на цьому світі гнали його в обійми смерті, чи ні.

Тим часом я спинився перед шостою нішею.

– Оце Стріндберґів друг, французький маляр, з купців. Замість годувати велику сім'ю у Франції, оженився з таїтянкою. У міцних жилах цього святого вирувала матроська кров. Але погляньте на його зуби. На них сліди миш'яку чи ще якоїсь отрути. У сьомій ніші… та, я бачу, ви притомилися. Тоді зайдіть ось сюди.

Я таки справді втомився. Тож радо пішов з Рапом услід за настоятелем по коридору, виповненому запахом ладану, до світлички. У кутку під чорнолакованим портретом лежав кетяг дикого винограду. Мені на хвилю здалося, ніби я в убогій чернечій келії. Дідок, видно, здогадався, що в мене на душі, бо, не давши й присісти, трохи докірливо повчав:

– Не забудьте, наша релігія – "релігія життя". Наш бог – виписані на "Дереві життя" слова: "Живіть повно". Пане Рап, ви повідали вашому приятелеві про наших святих?

– Та де там, я сам майже нічого про них не чув, – чухаючи потилицю, щиросердечно признався Рап.

А настоятель тим часом, лагідно усміхаючись, вів далі:

– Вам, може, важко зрозуміти, але наш бог створив світ за один день. (Виходить, і дерево може творити). А згодом він витворив самицю. З превеликої нудьги вона почала домагатися водяника до пари. Наш бог пожалів самицю, взяв у неї дрібок мозку, створив водяника й обох благословив таки ми словами: "їжте, плодіться і живіть на втіху".

І тут я згадав поета Тока, на лихо, такого ж атеїста, як і я. Природно, що я не розумів "релігії життя" – я ж бо людина, а не водяник. А от Ток, уродженець країни водяників, мав би знати про "Дерево життя". Жалкуючи за Током, який всупереч приписам "релігії життя" заподіяв собі смерть, я перебив настоятелеву розповідь і нагадав про небіжчика.

– О, бідолашний поет, – важко зітхнув дідок. – Нашу долю визначає віра, середовище й випадок. А у вас, я чув, долучають і спадковість. На жаль, Ток був атеїстом.

– Ток, либонь, вам заздрив. І я заздрю. Хоч Рап і молодий…

– Якби мені здоровий дзьоб, я б, напевне, став оптимістом.

Слухаючи нас, настоятель ще раз зітхнув. Його сльозливі очі часом утуплювалися в чорний лак.

– Власне, я теж… це моя таємниця, то ви про неї нікому не кажіть… Я теж не вірю в нашого бога. І моя молитва…

Не встиг настоятель докінчити, як двері розчахнулися і на нього наскочила велика самиця. Ми, ясна річ, намагалися її спинити, але вона одним махом звалила настоятеля на поміст.

– Ах ти ж, луб 'я старе! Знову сьогодні витрусив гаманця на пиятику!

За якусь хвилю ми нарешті спекались подружжя й вийшли на паперть перед храмом.

– Значить, і настоятель не вірить у "Дерево життя", – по кількох кроках мовив Рап. Замість відповіді, я несамохіть кинув очима на храм. Шпилясті вежі й круглясті бані тяглися щупальцями в сіре хмарне небо, скидаючись на моторошне марево в пустелі…

XV

Тиждень по тому в лікаря Чака я почув дивовижну історію. Подейкували, ніби в домі покійного Тока з'являється привид. Отож тільки-но Токова коханка кудись виїхала, як дім нашого приятеля-поета обернувся у фотолабораторію. Якщо вірити Чакові, то на фотознімку, зробленому в Токовому домі, неодмінно відбивається і блідавий образ небіжчика. Сам Чак – матеріаліст і, звісно, не вірив у потойбічне життя, але, оповідаючи про ту дивовижу, зловтішно всміхнувся і зауважив:

– Виходить, начебто душа матеріальна.

Мої погляди на це не дуже різнилися від Чакових – я теж не вірив в існування душі. Але я прихильно ставився до небіжчика, тому-то, не гаючи часу, подався до книгарні й накупив газет і часописів з фотознімками й матеріалами про нього. І справді, на кожному знімку разом з образом малого чи старого, самця чи самиці, вбачалась блідава, ледь помітна, постать водяника, схожого на Тока. Однак найдужче вразили не фотознімки, а статті про Токову душу, особливо повідомлення спіритичного товариства. Нижче я подаю буквальний, дуже скорочений, переклад того звіту. В дужках мої зауваження.

"Звіт про розмову з душею пана Тока. (Вісім тисяч двісті сімдесят четвертий випуск часопису спіритичного товариства).

Недавно в колишній оселі покійного поета Тока на вулиці Н. під номером 251 (у теперішній фотостудії фотографа М.) відбулося засідання тимчасової дослідницької ради спіритичного товариства. Присутні: (прізвища я поминаю).

Сімнадцятого вересня о десятій годині тридцять хвилин вечора ми, сімнадцять членів спіритичного товариства на чолі з головою, зібралися в згаданій фотостудії разом з надійною віщункою панею Хоп. Тільки-но прийшла пані Хоп, як ми відчули, що кімната виповнюється спіритичною атмосферою: віщунку засудомило й почало млоїти. Пані Хоп пояснила, що покійний Ток полюбляв міцний тютюн, а тому спіритична атмосфера просякла ще й нікотином.

Разом з панею Хоп ми посідали навколо круглого столу. Збігло три хвилини двадцять п'ять секунд, і пані Хоп, обернувшись у сновиду, стала посередником між нами і Токовою душею. А ми по черзі, за віком, через віщунку стали розпитувати небіжчикову душу.

Питання: Чому ви з'являєтеся привидом?

Відповідь: Бо по смерті не зажив слави.

Питання: Невже привиди жадають слави?

Відповідь: Принаймні я б від неї не відмовився.