Пекуча таємниця - Сторінка 12

Протягом цієї однієї години самостійного життя Едґар дуже багато всього зрозумів і навчився. Багато що побачив у вагоні свого потяга із вікнами, за якими була свобода. І поволі у його відчуття страху почало закрадатися щось інше, це ще не було щастя, але захоплення багатогранністю життя. Він щомиті відчував, що втік зі страху і боягузтва, але одночасно ця втеча стала його першим цілковито самостійним учинком, завдяки якому він торкнувся справжнього життя, побачив речі, які досі проходили повз його увагу непоміченими. Уперше він здивував власних батьків, так само як світ тепер дивував його. Його погляд із вікна вже був не таким, як досі. Уперше йому здавалося, що він бачить дійсність, з якої впали всі покрови, і можна роздивитися справжню суть речей, потаємні сторони їхнього внутрішнього життя. Будівлі швидко пропливали за вікном, ніби їх здував вітер, і Едґар думав про людей, які живуть у цих будинках, про те, бідні вони чи багаті, щасливі чи нещасні, чи вони також прагнуть знати все про цей світ, так само, як і він, Едґар, чи живуть там діти, і чи ці діти теж, як і він сам, досі тільки бавилися і не жили по-справжньому. Залізничники, які стояли на платформах і махали прапорцями, вперше не здалися йому, як це завжди бувало раніше, бездушними істотами, тупими виконавцями, мертвими іграшками. Тепер він розумів, що вони не випадково опинилися на своєму місці, що так склалася їхня доля, так закінчилася їхня битва із життям за право на існування. Поїзд їхав усе швидше і почав спускатися з гірських серпантинів у долину, гори ставали все пологішими, все більше віддалялися, і ось вони виїхали на рівнину. Едґар востаннє озирнувся і побачив лише сині тіні гір, далекі та недосяжні, і йому здалося, що там, де гори повільно розчиняються у туманному небі, лежить його власне дитинство.

Тривожна темрява

Але коли потяг доїхав до Бадена і Едґар опинився сам-один на пероні, де вже запалили ліхтарі, а вдалині засвітилися зелені й червоні сигнальні вогні, він раптом злякався наближення ночі. Удень він ще відчував себе впевнено на заповнених людьми вулицях, вздовж яких можна було просто гуляти, роздивлятися вітрини або ж відпочити на лавці. Але що буде з ним, коли люди порозходяться по своїх домівках, де кожен порозмовляє зі своїми домашніми, ляже у тепле ліжко і спокійно засне, а він залишиться наодинці зі своїм почуттям провини, самотній, у чужому місті. Єдине, чого йому тепер хотілося, – це якомога швидше знову мати дах над головою і не стояти більше просто неба.

Він швидко пішов добре знайомою дорогою, не роззираючись по боках, аж поки не дійшов до вілли своєї бабці. Будинок був розташований на гарній широкій вулиці, але, обвитий хмелем і плющем, не стояв при дорозі, виставлений напоказ, а заховався у тіні добре доглянутого саду. Досконала біла старовинна будівля привітно виглядала з-поміж дерев. Едґар продерся крізь ґрати загорожі, ніби чужинець. Усередині все було нерухоме, вікна були зачинені: напевно, прийшли гості і всі сиділи за будинком, у саду. Він уже майже доторкнувся до холодної клямки, як раптом завмер на місці: здійснити те, що він протягом останніх двох годин вважав таким простим і звичним, видалося йому геть неможливим. Як він має зайти, привітатися, витримати усі ці питання бабусі, відповідати на них? Як витримати цей перший момент, цей погляд, під яким він буде змушений зізнатися, що втік від матері? І як пояснити свій жахливий учинок, що його він уже й сам не розумів? Усередині будинку скрипнули двері. І раптом його охопив страх, що зараз хтось вийде надвір, і Едґар пішов далі по вулиці, сам не знаючи, куди прямує.

Він зупинився біля парку, бо йому здавалося, що там буде темно й безлюдно. Там він нарешті зможе сісти і вперше за довгий час спокійно подумати, щоб вирішити, що робити далі. Він несміливо зайшов до парку. Попереду нього, на алеї, горіли ліхтарі і підсвічували молоді листки дерев, надавали їм таємничого і прозоро-водянистого блиску. Але в глибині парку, за пагорбом, з якого йому доведеться спуститися, залягла глибока, безспросвітна, майже густа чорна темрява ранньої весняної ночі. Едґар пройшов повз кількох людей, які сиділи на лавках під ліхтарями і розмовляли або читали. Він хотів залишитися на самоті. Та навіть у моторошній темряві неосвітлених алей було неспокійно. Повітря було насичене таємничими шелестами і шепотами, перемішаними з подихом вітру, який ворушив тендітне листя, із шарудінням віддалених кроків, притишеними голосами, якимись приглушеними млосними звуками, одночасно людськими і тваринними, звуками неспокійного сну природи. Це був небезпечний неспокій, таємничий і стриманий, він лякав і дихав, він стугонів десь під землею – і все це, мабуть, було пов'язане лише із настанням весни, але бідний хлопець страшенно налякався.

Він сів на одну з лавок, зіщулившись, дивився у загрозливу темряву і думав, що має казати бабусі. Але думки розбігалися, він не встигав зловити їх і мимоволі все уважніше вслухався у приглушені звуки, містичні голоси темряви. Якою страшною була ця темрява, якою тривожною і якою все ж таки таємниче гарною! І не має значення, хто саме перемішував усе це між собою цієї ночі, як і те, чиї саме голоси він чув – тваринні, людські чи тільки шарудіння примарної руки вітру із усіма його порипуваннями і шурхотіннями, стрекотаннями і зваблюваннями. Едґар дослухався. Це був вітер, який неспокійно гуляв між деревами, але також і люди, – тепер він чітко їх бачив, парочки, які піднімалися сюди знизу, з яскраво освітлених міських вулиць і наповнювали темряву своєю загадковою присутністю. Чого вони хотіли? Він не міг збагнути. Вони не розмовляли одне з одним, бо він не чув голосів, тільки кроки і неспокійне шарудіння гравію під їхніми ногами. То в одному, то в іншому місці у світлі ліхтаря виринали їхні постаті, проходили повз і зникали, завжди тісно притиснуті одна до одної, так, як він бачив тоді свою матір із бароном. Знову ця таємниця, велика, блискуча і страшна таємниця, і тут йому не втекти від неї. Раптом десь зовсім близько він почув кроки і приглушений сміх. Йому стало страшно, що його побачать тут, і він ще глибше втиснувся у лавку, намагаючись розчинитися у мороці. Але парочка, яка вийшла з темряви, не побачила його. Вони пройшли повз, тісно притулившись одне до одного, і Едґар уже хотів зітхнути з полегшенням, аж тут їхні кроки раптом сповільнилися і вони зупинилися майже біля самої лавки, на якій він сидів. Притиснулися одне до одного обличчями, але Едґарові мало що було видно, він почув тільки, як голосно застогнала жінка, а чоловік гарячково і збуджено зашепотів їй щось на вухо. І до страху малого домішалося якесь млосне передчуття. Парочка постояла поряд десь із хвилину, а потім під їхніми ногами знову зашарудів гравій, і вони розтанули у темряві.

Едґар здригнувся. Тепер кров рухалася у нього в жилах швидше, ніж раніше. І раптом він відчув себе нестерпно самотнім у цій тривожній темряві. Йому захотілося почути чийсь привітний голос, обійняти когось, опинитися в освітленій кімнаті, серед людей, яких він любить. Йому здалося, що вся загрозлива темрява цієї тривожної ночі влилася йому в груди і розпирала його зсередини.

Він зірвався з місця. Додому, швидше додому, у теплу і світлу кімнату, до людей. Що такого страшного можуть йому зробити? Відтоді, як відчув себе на самоті з цією темрявою, він більше не боявся нічого – ні докорів, ні побоїв.

Не тямлячи себе Едґар біг уперед, аж поки знову не опинився біля вілли, а його рука лягла на клямку. Він бачив, як світло пробивається крізь зелень листя, малював собі в уяві за кожним із цих вікон знайому кімнату і близьких людей. Він відчув себе щасливим уже від самої близькості до цього всього, від заспокійливого відчуття, що він поряд із найдорожчими людьми. І він ще трохи повагався тільки для того, аби сповна насолодитися цим приємним передчуттям.

І тут ззаду почувся переляканий крик:

– Едґар! Ти тут!

Бабусина покоївка помітила його, кинулася до нього і схопила за руку. Усередині будинку повідчинялися двері, на нього з гавкотом вискочив пес, усі вийшли надвір з ліхтарями, він почув, як наближаються радісні і злякані вигуки, веселий гамір і тупання ніг, побачив і впізнав своїх рідних. Попереду йшла бабуся з простягнутими до нього обіймами, а за нею – йому здалося, що він марить, – його мати. Заплаканий і зворушений, він стояв і тремтів посеред цього бурхливого вибуху ніжності, не знаючи, що йому робити, що казати і чого більше в його відчуттях: страху чи щастя.

Останній сон

Усе було так: його вже давно шукали і чекали. Мати, попри свій гнів, налякалася, коли малий так несподівано зник, і підняла на ноги весь Земмерінґ. Усі вже були страшенно перелякані і висловлювали найстрашніші побоювання, аж тут хтось приніс звістку, що якийсь чоловік близько третьої бачив хлопця на вокзалі, коли той купував квиток до Бадена. Мати не роздумуючи поїхала слідом за сином. Телеграми бабусі до Бадена і батькові до Відня встигли ще швидше за неї і викликали неабияке хвилювання, тож уже протягом двох годин усі в паніці бігали і шукали втікача.

І ось тепер його тримали міцно, але обережно, щоб не завдавати болю. Сповнені прихованого тріумфу родичі завели втікача до вітальні, і як не дивно, він бачив у їхніх очах тільки любов і майже не чув докорів, які щедро сипалися на його голову. Але навіть ця імітація гніву тривала лише коротку мить. А тоді бабуся знову обійняла його у сльозах, і ніхто вже не згадував про його провину, і він відчув себе просто чудово, оточений дбайливою опікою. Покоївка переодягнула його в тепліші речі, бабуся запитала, чи голодний він і чи хотів би чогось особливого, кожен намагався догодити чимось, а коли помітили, що він почувається ніяково від цього, то дали йому спокій. Він відчував неймовірну насолоду від можливості знову відчути себе дитиною, і йому було соромно за свої самовпевнені спроби протягом останніх днів відмовитися від цього і проміняти на оманливе задоволення самотності.

У кімнаті поряд задзвенів телефон. Хлопець почув голос матері: "Едґар… повернувся… їдь сюди… останнім поїздом", – і він здивувався, що мати не накричала на нього, а тільки обійняла і дивно подивилася в очі.