Пекуча таємниця - Сторінка 5
- Стефан Цвейг -Спершу вона перелякалася, що дитина захворіла або щось трапилося.
Але Едґар заспано і з докором у голосі сказав:
– Я так довго чекав на тебе, що аж заснув.
– Навіщо ж ти чекав?
– Через слонів.
– Яких слонів?
Аж тепер вона пригадала, що пообіцяла синові ще сьогодні розповісти все про полювання і пригоди. І хлопець у своїй дитячій наївності та легковірності терпляче чекав її приходу, влаштувавшись на дивані її кімнати, а не дочекавшись, заснув. Цей дивний вчинок обурив її. Точніше, вона була зла на себе, відчувала сором і провину, але хотіла заглушити ці почуття.
– Негайно йди спати, ти, невихований хлопчисько! – крикнула вона на нього.
Едґар здивовано подивився на неї. Чому вона така люта на нього, адже він не зробив нічого поганого? Але його здивування ще більше розізлило її.
– Негайно до своєї кімнати! Щоб я тебе тут не бачила! – розлючено повторила вона, відчуваючи, що несправедлива до нього.
Едґар мовчки пішов до себе. Він був дуже втомлений і крізь сонну пелену, що огорнула його свідомість, відчував, що мати не дотримала слова і була з ним несправедлива. Але він не образився. Утома притлумила всі його почуття. А крім того, він був злий на себе за те, що заснув тут, у маминій кімнаті, замість того, щоб дочекатися її. "Як мала дитина", – сказав він сам собі перед тим, як остаточно заснути.
Бо відучора він ненавидів власне дитинство.
Перестрілка
Барон погано спав цієї ночі. Перервати любовну пригоду на найцікавішому місці і піти спати, так і не досягнувши бажаного, – це небезпечно. Після ночі, сповненої млосних і гарячих снів, він уже майже шкодував про те, що не скористався миттєвою слабкістю своєї жертви і не проявив наполегливості. А коли вранці, ще сонний і в поганому настрої, спустився снідати, хлопець вистрибнув йому назустріч із якогось сховку, захоплено кинувся на шию і почав мордувати тисячами запитань. Едґар був щасливий, що його дорослий друг може приділити хвильку часу тільки йому і не доведеться ділити його увагу з мамою. Тепер барон повинен розповідати все тільки Едґарові, а не мамі, бо мама, попри свою обіцянку, так нічого і не переказала синові про дивовижні пригоди нового знайомого. І малий засипав бідного барона, якому з великими труднощами вдавалося приховати свій поганий настрій, сотнями набридливих дитячих питань. У ці питання він намагався вкласти переконливі докази своєї любові. Едґар був неймовірно щасливий від того, що його друг, приходу якого він терпляче очікував ще з самого ранку, нарешті з'явився.
Барон відповідав грубувато. Йому вже набридли ці дитячі вистежування Едґара, наївні питання і нестримність почуттів. Скільки можна проводити дні в товаристві дванадцятирічного хлопця і розмовляти про різні дурниці. Тепер йому хотілося тільки одного – якомога швидше добитися свого і залишитися нарешті на самоті з матір'ю хлопця, а постійна присутність Едґара перетворювала це на проблему. Він уже почав шкодувати, що необачно пробудив у хлопцеві таку палку приязнь, але не бачив жодної можливості позбутися надто нав'язливого друга.
Хоча спробу він таки зробив. О десятій вони домовилися усі разом піти на прогулянку, тож до того часу барон дозволив хлопцеві теревенити у себе під вухом, сам при цьому переглядав газети, час від часу докидаючи слово до розмови, аби не образити малого. А коли стрілка майже сягнула домовленої цифри, він, ніби раптом щось пригадавши, попросив Едґара сходити до готелю навпроти і запитати, чи вже приїхав граф Ґрундгайм, його батько.
Хлопець нічого не запідозрив і був дуже радий нарешті прислужитися чимось другові. Гордий за свою роль посланця, він миттю зістрибнув зі свого місця і з такою швидкістю помчав дорогою, що люди здивовано озиралися йому вслід. Але Едґар хотів продемонструвати, яким швидким уміє бути, коли йому доручають важливі завдання. У готелі йому сказали, що граф ще не приїхав і навіть не повідомляв про свій приїзд. Цю новину він приніс назад, промчавши усю відстань усе з тою ж неймовірною швидкістю. Але не знайшов барона у вестибюлі. Тоді постукав у двері його кімнати, але там теж ніхто не відповідав. Хлопець стривожено обійшов усі кімнати – музичний салон, кав'ярню, побіг до маминої кімнати, щоб запитати її, але і мами не виявилося на місці. А коли він уже зовсім втратив надію довідатися хоча б щось, то запитав портьє, і дуже здивувався, почувши, що його мати і барон кілька хвилин тому кудись вийшли удвох.
Едґар терпляче чекав, наївно не сподіваючись нічого поганого. Вони точно повернуться через кілька хвилин, цього він був певен, адже баронові потрібно знати, що сказали у сусідньому готелі. Але години спроквола розтікалися в повітрі, і Едґар поволі починав непокоїтися. Відтоді, як цей чужий чоловік з'явився у його безтурботному житті зі своїми спокусами, Едґар весь час був напружений, знервований, забіганий. У тендітній дитячій душі кожне хвилювання залишає глибокий слід. Хлопець був блідим, його повіки нервово тремтіли. Він чекав і чекав, спершу терпляче, потім схвильовано, а далі вже зі сльозами на очах. Але у нього так і не виникло жодної підозри. Сліпа довіра до нового чудового друга примушувала його думати хіба що про якусь помилку, і потай він навіть побоювався, що неправильно зрозумів своє завдання.
Дивно було лише те, що коли вони повернулися, пожвавлені приємною бесідою, то зовсім не здивувалися, побачивши його. Здавалося, їм не дуже і бракувало його:
– Ми йшли тобі назустріч, думали побачити тебе дорогою, Еді, – сказав барон і навіть не запитав, як там справи з його дорученням.
А коли хлопець, зовсім переляканий, що вони марно шукали його, почав допитуватися, якою дорогою вони йшли, і виправдовуватися, що сам він побіг вулицею навпростець, обравши найкоротший шлях, мама обірвала його:
– Добре вже! Добре! Діти не повинні так багато говорити.
Едґар почервонів від люті. Вже вдруге вона так жорстоко принижує його на очах у друга. Навіщо вона це робить? Чому весь час намагається поводитися з ним, як із дитиною, тоді як насправді, і у цьому він був цілковито впевнений, – він давно вже дорослий. Мабуть, вона заздрить йому, адже в нього тепер є друг, і хоче забрати його друга собі. Тоді мати зумисне повела барона іншою дорогою. Але Едґар не дасть принижувати себе і буде боротися. Він вирішив, що сьогодні за обідом не скаже до матері ні слова і спілкуватиметься лише зі своїм другом.
Але це було не так просто. Трапилося саме те, чого він найменше сподівався: його впертість ніхто не зауважив. Здається, вони не бачили навіть його самого. І це після того, як учора тільки про нього і розмовляли! Вони переговорювалися одне з одним через голову хлопця, жартували і сміялися, так, ніби він сидів під столом, а не поряд із ними. Його щоки побуряковіли, у горлі застряг болючий клубок і від образи перехопило подих. Він із жахом усвідомив своє повне безсилля. Він приречений сидіти спокійно і спостерігати, як мати забирає собі його друга, єдину людину, яку він любив, а він навіть не може захиститися, а змушений мовчки спостерігати за цим. Йому хотілося встати і стукнути обома кулаками по столу. Хоча б для того, щоб вони помітили його. Але він стримався, просто поклав виделку і ножа біля тарілки і не проковтнув ні шматочка. Та навіть цей суворий піст довший час залишався непоміченим, мати зауважила це, аж коли подали десерт, і поцікавилася, як він себе почуває. "Це просто жахливо, – подумав він собі. – Вона завжди цікавиться лише тим, чи я не захворів, – про решту їй байдуже". Він коротко відповів, що не голодний, і вона заспокоїлася. Завоювати їхню увагу, здається, було взагалі неможливо. Барон, схоже, зовсім забув про його існування, він за увесь час не промовив до хлопця жодного слова. Сльози все невідворотніше наверталися Едґарові на очі, аж довелося застосувати дитячу хитрість і закритися серветкою, щоб ніхто не зауважив, як гарячі краплини покотилися йому по щоках і замочили солоним губи. Він зітхнув із полегшенням, аж коли вони встали з-за столу.
Під час вечері мати запропонувала поїхати разом до церкви Святої Марії. Едґар, почувши це, закусив губу. Отже, тепер вона ні на мить не залишить його наодинці з другом. Але і це було ще не все. Найгірший момент очікував його, вже коли вони вставали з-за столу, тоді мати сказала:
– Едґаре! Ти зовсім запустив навчання. Не хочеш хоча б раз посидіти вдома і повчитися?
І він знову люто стиснув свої дитячі кулачки. Весь час вона принижує його на очах його друга, весь час нагадує йому, що він ще маленький, повинен ходити до школи, а дорослі лише терплять його у своєму товаристві. Але цього разу її наміри були надто вже очевидними. Він не відповів, а лише мовчки розвернувся і пішов геть.
– Ну от, знову образився, – засміялася вона і сказала до барона: – Хіба це аж така несправедливість – один раз годинку попрацювати?
І тут у серці хлопця раптом щось обірвалося і застигло, коли барон, той, що називав себе його другом і жартував з його надмірної слухняності і домосідства, раптом сказав:
– Справді, година або дві нікому не зашкодять.
Невже це було зізнання? Невже вони справді домовилися між собою і тепер об'єдналися проти нього? У погляді хлопця спалахнула лють.
– Тато заборонив мені тут учитися. Тато хотів, щоб я тут відпочив і набрався сили, – скоромовкою виговорив він і з гордим усвідомленням своєї хвороби, ніби за останню надію, схопився за батьків авторитет. Це прозвучало як погроза. І що найдивніше: це слово справді налякало їх обох. Мати подивилася вбік і нервово забарабанила пальцями по столі. Між ними залягла напружена мовчанка.
– Як скажеш, Еді, – врешті промовив барон із силуваною посмішкою. – Не мені здавати іспити. Свої я вже давно провалив.
Але Едґар не засміявся з цього жарту, а лише подивився на барона уважним, суворим поглядом, який просвердлював наскрізь, ніби намагався проникнути в глибину душі. Що тут відбувається? Щось змінилося між ними. І хлопець не розумів чому. У його серці швидко стукотів маленький молоток – перша підозра.
Пекуча таємниця
"Що ж змінилося? – губився у здогадах хлопець, сидячи навпроти матері й барона в екіпажі. – Чому вони більше не ставляться до мене так, як раніше? Чому мама ховає очі, коли я дивлюся на неї? Чому барон усе жартує в моїй присутності та вдає з себе клоуна? І ніхто з них уже не розмовляє зі мною, як учора чи позавчора, так ніби їх підмінили.