Пеппі Довгапанчоха - Сторінка 5

Арифметики в тій школі взагалі нема, і якщо знайдеться учень, що знає, скільки буде сім додати п'ять і ненароком пробалакається про це вчительці, то вона поставить його в куток на цілий день. Читають вони тільки в п'ятницю, та й то, якщо знайдеться книжка. Але книжка ніколи не знаходиться.

— То що ж вони роблять у школі? — запитав один хлопчик.

— Їдять цукерки, — впевнено відповіла Пеппі. — Поблизу є цукеркова фабрика, і від неї проведено трубу просто в клас, тому цукерки сипляться туди весь час, і в дітей повно роботи — треба їх їсти.

— А що ж робить учителька? — запитала одна дівчинка.

— Як що, дурненька? Підбирає за дітьми папірці, — відповіла Пеппі. — Чи ти, може, думаєш, що діти самі їх підбирають? Аякже! Там діти навіть до школи самі не ходять, а посилають за себе своїх братів і сестер. — Вона помахала капелюхом і весело гукнула:— Бувайте здорові! Мене ви більше тут не побачите. Але пам'ятайте, скільки яблук мав Аксель, а то буде вам лихо! Ха-ха-ха!

І, дзвінко зареготавши, Пеппі помчала до брами, аж камінці полетіли з-під копит у коня і в класі задзвеніли шибки.

ПЕППІ СИДИТЬ НА ХВІРТЦІ Й ЗАЛАЗИТЬ У ДУПЛО

Якось теплого сонячного дня в кінці серпня Пеппі, Томмі й Анніка гралися у віллі "Хованка". Пеппі сиділа на одному стовпці хвіртки, Анніка — на другому, а Томмі вмостився на самій хвіртці. Груша, яка росла біля самої хвіртки, опускала своє віття так низько, що діти могли сидячи рвати солодкі золотисто-червоні груші. Вони ласували грушами й кидали качанчики просто на вулицю.

Вілла "Хованка" стояла на самому краю містечка, там, де вулиця переходила в шосе. Мешканці містечка дуже любили гуляти поблизу вілли, бо тут були наймальовничіші місця. Ось і тепер, саме коли діти ласували грушами, на дорозі з'явилася якась дівчинка. Побачивши їх, вона зупинилася й спитала:

— Ви часом не бачили, мій тато не йшов сюди?

— А який твій тато? — запитала Пеппі. — З блакитними очима?

— Так, — відповіла дівчинка.

— І середній на зріст, не високий і не малий?

— Так, — мовила дівчинка.

— У чорному капелюсі і в чорних черевиках?

— Так, так, — зраділа дівчинка.

— Ні, такого ми не бачили, — впевнено мовила Пеппі.

Дівчинка насупилася й мовчки пішла далі.

— Стривай! — гукнула їй услід Пеппі. — А він лисий?

— Ні, не лисий! — огризнулася дівчинка.

— Ну, то йому пощастило, — сказала Пеппі й виплюнула зернятка з рота.

Дівчинка знов рушила далі, але Пеппі ще раз гукнула:

— А вуха в нього такі довгі, що звисають на плечі?

— Ні, — дівчинка здивовано обернулася. — А що, сюдою йшов чоловік з такими вухами?

— Ні, не йшов, бо таких вух нема ні в кого. Принаймні в нашій країні, — додала вона, подумавши. — От у Китаї — там трохи інакше. Якось у Шанхаї я бачила одного китайця з такими величезними вухами, що він ними накривався. Коли йшов дощ, він просто залазив під свої вуха, і йому було тепло й затишно. Хоч, певна річ, вухам не було так затишно. В негоду він із друзями розташовувався під вухами, і вони співали своїх сумних пісень, аж поки переставав дощ. Друзі його дуже любили, звичайно, за вуха. Він звався Хай Шанг. Аби ви побачили, як він уранці поспішав на роботу! Він завжди прибігав останньої хвилини, бо любив довго поспати. Він мчав вулицею, а вуха маяли ззаду, наче двоє жовтих вітрил. Ви навіть не уявляєте собі, що то було за видовисько!

Дівчинка, роззявивши рота, слухала Пеппі, а Томмі й Анніка навіть перестали їсти груші.

— Хай Шанг мав стільки дітей, що не міг їх порахувати, а найменшого його сина звали Петер, — повела далі Пеппі.

— Хіба може китайський хлопчик зватися Петером? — здивувався Томмі.

— Отож-бо, його дружина також казала: "Хіба може китайський хлопчик зватися Петером?" Але Хай Шанг був страшенно впертий, він заявив, що або назве сина Петером, або взагалі ніяк його не назве. І так розсердився, що сів у кутку, накрився вухами й сидів там набурмосений, аж поки бідолашна дружина погодилась. Так хлопчика й назвали Петером.

— Он як! — мовила Анніка.

— Петер був найвередливішою дитиною в цілому Шанхаї, — повела далі Пеппі. — Так перебирав їжею, що його мама була у відчаї. Ви ж знаєте, що в Китаї їдять ластів'ячі гнізда. Якось мама наклала Петерові повну тарілку ластів'ячих гнізд і почала годувати його, приказуючи: "Їж, синку! Оце гніздо ми з'їмо за тата!" Але він стулив рота й похитав головою. Нарешті Хай Шанг так розсердився, що звелів нічого не давати Петерові, поки він не з'їсть одного гнізда за тата. А коли Хай Шанг щось казав, то так воно й було. Те саме гніздо носили Петерові з кухні щодня на сніданок від травня до жовтня. Чотирнадцятого липня мама Петера попросила Хай Шанга, щоб він дозволив дати хлопцеві дві котлетки. Але батько був невблаганний.

— Дурниці, — сказала дівчинка на дорозі.

— От-от, те саме сказав і Хай Шанг, — підхопила Пеппі. — "Дурниці, — мовив він, — хлопець міг би з'їсти ластів'яче гніздо, якби не був такий упертий". Але Петер тільки стискав губи весь час від травня до жовтня.

— То як же він жив? — здивувався Томмі.

— А він не жив, — мовила Пеппі. — Він помер. З самої впертості. Вісімнадцятого жовтня. Дев'ятнадцятого його поховали, а двадцятого у вікно залетіла ластівка і знесла яйце в те гніздо, що й досі лежало на столі. Отже воно знадобилося, — радісно закінчила Пеппі. Потім підозріло глянула на дівчинку, що збентежено дивилася на неї. — Що таке? Ти, може, думаєш, що я брешу, га? Ану признавайся! — Пеппі погрозливо підняла руку.

— Ні, що ти! — злякалася дівчинка. — Я не думаю, що ти брешеш, але...

— Не думаєш? — перебила її Пеппі. — А я якраз брешу. Так брешу, що аж язик заболів, хіба не чуєш? Невже ти справді повірила, що дитина може жити без їжі від травня до жовтня? Ну ще нехай тричотири місяці, але від травня до жовтня — це ж просто безглуздя! І ти добре знаєш, що я брешу. Навіщо ж ти дозволяєш, щоб тобі втовкмачували в голову хтозна-що?

Дівчинка швидко пішла геть, ні разу не обернувшись.

— Які люди бувають довірливі, — мовила Пеппі Томмі й Анніці. — Не їсти від травня до жовтня, ну й дурниці!

І вона гукнула вслід дівчинці:

— Ні, ми не бачили твого тата! Сьогодні сюдою не йшов жоден лисий. Зате вчора їх ішло аж сімнадцятеро, руч об руч!

Садок у Пеппі був дуже гарний. Щоправда, занедбаний — там росла буйна трава, якої ніхто не косив, і на старих трояндових кущах було повно білих, жовтих та рожевих квіток, може, й не найкращих, зате як вони пахли! Там було також багато яблунь і груш, але найважливіше, що серед них росло кілька старезних дубів та берестів, на які можна було так легко вилазити.

В садку Томмі й Анніки таких дерев було негусто, та й мама боялася, що діти впадуть і розіб'ються. Тому вони не часто мали змогу лазити на дерева. А тепер Пеппі сказала:

— Ану вилізьмо на цього дуба!

Томмі зрадів і відразу зіскочив з хвіртки. Анніка трохи повагалася, та коли побачила, що на дубі багато сучків, за які можна триматися, вирішила й собі спробувати.

За два метри від землі стовбур розгалужувався іі утворював зручне місце, ніби курінь. Скоро вже всі троє сиділи в тому курені, а над ними здіймалася могутня крона дуба з густим зеленим листям.

— Давайте нап'ємося тут кави! — сказала Пеппі. — Зараз я злізу й зварю її.

Томмі й Анніка заплескали в долоні й загукали:

— Браво!

За кілька хвилин Пеппі принесла кавник. Булочки вона спекла раніше. Вона стала під дубом і почала кидати нагору чашки. Томмі й Анніка ловили їх. Із трьох чашок дві влучили в стовбур і розбилися. Але Пеппі не зажурилася, а зразу ж побігла замінити розбиті чашки. Потім вона почала кидати булочки, аж вони замигтіли в повітрі. Булочки принаймні не розбилися. Нарешті вона вилізла й сама на дерево, тримаючи в одній руці кавник. Вершків вона налила в пляшку, а цукру взяла в коробку.

Томмі й Анніці здавалося, що вони ще зроду не пили такої смачної кави. Їм не часто випадало пити каву, хіба тоді, коли вони були в гостях. Але й тепер вони були в гостях. Анніка вилила трохи кави в пелену. Спершу їй було мокро й тепло, а потім мокро й холодно, але вона сказала, що то пусте.

Коли діти випили каву, Пеппі покидала чашки в траву.

— Я хочу перевірити, чи з міцної порцеляни роблять тепер посуд, — мовила вона.

Якимось дивом уціліла одна чашка і всі блюдця, а в кавника відпав тільки носик.

Пеппі як сиділа, так і подерлася вище.

— Ви бачили таке! — раптом гукнула вона. — В дереві дупло!

І справді в дубі було велике дупло, якого досі діти не бачили крізь листя.

— І я полізу глянути на дупло! Добре, Пеппі? — сказав Томмі, але не одержав відповіді. — Пеппі, де ти? — занепокоєно гукнув він.

І почув голос Пеппі, але не згори, а знизу. Він звучав так, ніби долинав з-під землі.

— Яв стовбурі! Дупло сягає аж до землі. В дірочку тут видно кавник на траві.

— А як ти вилізеш? — злякалася Анніка.

— Я ніколи звідси не вилізу, — мовила Пеппі. — Сидітиму тут до пенсії. А ви будете кидати мені їжу в дірку. П'ять-шість разів на день.

Анніка заплакала.

— Не плач, не тужи, — сказала Пеппі словами пісні. — Лізьте краще сюди і будемо гратися у в'язнів, що гинуть в підземеллі.

— Я нізащо туди не полізу, — мовила Анніка й відразу злізла з дуба — далі від небезпеки.

— Гей, Анніко, я бачу тебе в дірочку! — гукнула Пеппі. — Не наступи на кавник! Це старий, порядний кавник, який ніколи нікого не образив. Він не винен, що залишився тепер без носика.

Анніка підійшла до дуба і крізь маленьку шпарку побачила кінчик пальця Пеппі. Це її трохи втішило, але вона все-таки була схвильована.

— Ти справді не можеш вилізти, Пеппі? — спитала вона.

Палець зник, і не минуло й хвилини, як голова Пеппі з'явилася вгорі над дуплом.

— Може, й вилізу, як дуже захочу, — сказала Пеппі, розгортаючи руками листя.

— Коли звідти так легко вилізти, то й я хочу трохи побути в підземеллі, — сказав Томмі, що все ще сидів на дереві.

— Знаєте що? Принесімо сюди драбину, — запропонувала Пеппі.

Вона виборсалася з дупла й стрибнула на землю. Тоді побігла по драбину, витягла її на дуба і всунула в дупло.

Томмі кортіло якнайшвидше забратися вниз. Та виявилося, що це не так легко, бо до дупла було високо. Але Томмі сміливо побрався стовбуром угору і зник у темному дуплі.