Перед Адамом - Сторінка 10

Вистромившись із печери, я побачив, що він спускається додолу. Все наше Плем'я, збившись докупи, мовчки, в німому жахові дивилось на нього. Коли він заходився спускатись, то найполохливіші чимдуж метнулися до своїх печер. Старий Маслак теж зашкандибав додому так швидко, як лишень міг. Червоноок зіскочив з височини мало не двадцять футів і став на землю коло однієї жінки, що само подерлася вгору. З переляку вона скрикнула, а її дворічне дитинча, що чіплялось за неї, не вдержалось і покотилось до ніг Червоноока. Мати прожогом кинулася до своєї дитини, але він устиг уже схопити її, і за мить тендітне тільце, захурчавши в повітрі, розтрощилось об скелю.

Мати підхопила його й, голосячи, припала до трупика.

А Червоноок подавсь далі до свого дрюка. Дорогою вій наскочив на старого Маслака, що, плентаючись на кволих ногах, не встиг оступитися набік. Простягши довженну руку, Червоноок ухопив його за карк, і я чекав, що він ось-ось скрутить старому в'язи. Маслак увесь ніби заклякнув. Тремтячи всім тілом, він нахилив голову, затулив обличчя руками й скорився своїй долі. Хвильку Червоноок, видимо, вагався, потім з усієї сили турнув його долілиць на землю. Старий не опинався, лежав, до впав, і тільки скімлив з переляку. Мені було видно, що Безволосий виліз із свого захистку. Він бив себе в груди, їжився, але підтупитися ближче не насмілявся. Тоді Червоноокові шибнула в голову якась нова примха, вій кинув старого й побіг далі до свого дрюка.

Повернувшися з ним до урвища, він знову подерся вгору. Клаповух, що весь час визирав з-поза моєї спини, затрусився з жаху й заховався в печері.

Цей раз було видно, що Червоноок наваживсь повбивати нас. З розпачу й злості я зовсім осмілів. Побігавши на суміжних прискалках, я понабирав цілу купу вламків від скелі й склав їх на влазі до нашої печери. Червоноок уже був лишень на кілька ярдів нижче під нами, але його ще закривав від мене прискалок. Коли він видерся трохи вище й показалась його голова, я щосили шпурнув у нього великою каменюкою, але не влучив. Камінь ударився об скелю й розсипався; скалки та порохнява тільки запорошили Червоноокові очі, й вігі знову щез.

Серед юрби, що здалеку стежила за всім, почулося джерготіння й сміх. Нарешті серед Плем'я знайшовся такий, що не збоявся стати віч-на-віч із Червонооком! Та щойно пролунали ті схвальні поклики та сміх, як він загарчав — і миттю все стихло. Підбадьорившись таким доказом своєї могутності, Червоноок вистромив голову між камінням.

Щоб дужче налякати мене, він гарчав, скреготав зубами й грізно супився. І справді пика його була страшна: шкіра на лобі йому наморщилась і насунулася на брови, а довге волосся на тім'ї настовбурчилось і стирчало вперед, мов голки на їжаку.

Я похолов, проте, перемагаючи свій страх, загрозливо підняв руку з каменем. Та він дерся все вище. Тоді я шпурнув у нього каменюку. Мені не пощастило, я схибив, зате другим каменем улучив йому в шию. Він зразу посунувся вниз, знову заховавшись за прискалком. Я встиг тільки побачити, що, чіпляючись однією рукою за каміння, другою він схопився за горлянку. Дрючок загримотів додолу.

Більше я не бачив його, тільки чув, як він давиться, харчить та кашляє. Серед юрби панувала мертва тиша. Я, скоцюрбившись, причаївся у війсті до нашої печери. Помалу пирхання та кашель стихли, і він тільки раз у раз відхаркувався. Минуло ще декілька часу, й він поліз додолу. Він ліз повільно, спинявсь мало не щохвилини, або випростуючи шию, або мацаючи її рукою.

Побачивши, що він спускається додолу, вся юрба дико зарепетувала, заверещала й метнулася до лісу. Старий Маслак, припадаючи та заточуючись, плентався ззаду. Червоноок не звернув уваги на ту паніку. Спустившись додолу, він пройшов попід кручею й поліз до своєї печери, не озирнувшись і разу.

Я глянув на Клаповуха, він на мене. Ми зрозуміли один одного і зараз полізли обережно, потихеньку нагору, на верх урвища. Діставшись туди, ми обернулись і кинули оком назад. Наше сельбище спустіло. Червоноок заховавсь у своїй печері, а все Плем'я зникло в лісовій гущавині.

Ми обернулись і побігли. Забувши про гадюк, що могли чатувати на нас у траві, ми мчали прогалинами та схилами до самого лісу. Там ми злізли на дерево й, перемахуючи з гілки на гілку, помчали далі по верховіттях.

Аж як між нами та печерами були вже цілі милі, тоді тільки ми спинилися. Посідавши безпечно в розсошині грубезного дерева, ми переглянулися й зареготали.

Ми трималися один за одного ногами й руками, з очей нам котилися сльози, боки нам боліли, проте ми все реготали, реготали й реготали.

РОЗДІЛ X

Нареготавшися всмак, ми збочили з нашого шляху і подалися до болота поснідати чорницями. То було те саме болото, куди перед кількома роками я вперше на своїм віку подорожував разом з матір'ю. Я лише зрідка бачив її, відколи покинув рідне кубло. Завжди траплялось так, що я бував у лісі, коли вона приходила до печерного сельбища. Раз чи два я мигцем бачив на луговині й Джерготуна і завдавав собі втіхи, перекривляючи його та дратуючи з війстя своєї печери. Окрім таких приємних випадків, я цілком нехтував свою родину: вона не дуже мене цікавила, бо мені й самому непогано велося.

Наївшися досхочу ягіддя, а тоді знайшовши двоє перепелячих гнізд та поласувавши на закуску насідками, ми з Клаповухом рушили вельми обачливо далі в ліс, напрямець до річки. Там було моє рідне кубло на дереві, звідки Джерготун колись витурив мене. У ньому й досі жили, і родина навіть побільшала. Опріч маленької дитини, що чіплялась за матір, була ще дівчина-підліток. Вона, примостившись на одній з нижніх гілок, зацікавлено дивилась на нас. Очевидячки, це була моя сестра, чи, радше, напів-сестра.

Мати впізнала мене, та коли я заходився лізти на дерево, загрозливо нашорошилась. Клаповух, обережніший за мене, враз дав гасло, на відступ, і хоч як я вмовляв його, не хотів повернути. Проте трохи згодом, того ж самого дня, сестра спустилась додолу, і ми втрьох мало не до вечора гасали та гралися поміж деревами. Без сварки, звісно, не обійшлося. Дівчина була моя сестра, але це не заважало їй збиткуватися з мене всіляко: вона, видно, вдалася в Джерготуна. З доброго дива ніби сказившись, вона кидалась на мене, дряпалася, скубла мене чи в'їдалася своїми гострими зубенятами мені в руки. Врешті я скипів. Звичайно, якоїсь великої шкоди я їй не заподіяв, але завдав такої вичуханки, якої вона ще зроду не мала.

Як же ж вона верещала та скиглила! Джерготун, що, не бувши цілий день удома, саме тоді повертався, почув той гвалт і кинувся до нас. Мати теж вибігла, але він випередив її й опинився біля донечки перший. Та ми з Клаповухом не чекали на нього й були вже далеко. Він помчав навздогін за нами.

Коли нарешті та гонитва на відчай душі скінчилась і ми втекли від нього та всмак нареготалися, почало вечоріти. Надходила ніч зі всіма її жахами, а повертатися до печер годі було й думати через Червоноока. Ми знайшли собі притулок на високому дереві, що стояло осторонь від інших, і перебули ніч у його розсошині. То була жахлива ніч. Звечора кілька годин підряд ішов дощ, потім нагло похолоднішало, і студений вітер пронизував нас наскрізь. Змоклі, ми трусилися всім тілом, цокотіли зубами і тулились один до одного. Як нам бракувало нашої затишної сухої печерки, що так скоро вгрівалась від тепла наших тіл!

Світанок застав нас зовсім вимучених, але рішучих. Другої такої ночі вже не буде. Пригадуючи, як дорослі влаштовують притулки на деревах, ми заходилися будувати й собі такий: зробили снасть кубла і на вищих гілках поклали кілька жердин для покрівлі. Коли зійшло сонце, ми під його живлющим промінням забули за всі наші нічні злигодні й пішли шукати сніданку. Потім, — ось вам іще приклад, яке безглузде було наше життя за тих часів, — ми захопилися грою. Цілий місяць, либонь, минув, поки ми, працюючи похватком, управилися побудувати свій деревний дім; а коли він був уже готовий, то став нам непотрібен і ми й разу не покористалися з нього.

Але я забігаю наперед. Другого дня після нашої втечі з печер, як ми гралися по сніданку, Клаповух, ловлячи мене, вигнався аж до річки, туди, де в неї впадає чимала сага з чорничного болота. Вода в річці була майже зовсім стояча. У гирлі вона дуже ширшала і була геть захаращена плавучими стовбурами. Декотрі з них, уже віддавна носившись у повінь по воді та валявшися влітку на піщаних косах, були пообламувані, без гілок, і висохлі наскрізь. Вони держались на воді високо й під нашою вагою гойдались та переверталися.

Декуди поміж ними виблискувала вода. Зазираючи туди, ми бачили цілі зграйки маленьких рибок, щось подібне до скобликів, що швидко-швидко сновигали взад-уперед. Звичайно, ми враз поробилися рибалками. Лігши плиском на котрій-небудь деревині, ми тихо, не рухаючись, вичікували на скобликів, і коли вони підпливали ближче, миттю хапали їх руками. Мокру здобич, що звивалась нам між пальцями, ми зразу живцем запихали в рот. Солі нам не треба було.

Це гирло стало улюбленим місцем наших ігрищ. Щодня ми гаяли там чимало годин рибалячи або ж вовтузячись на стовбурах. І там-таки довелося нам навчитись веслувати. Ось як воно вийшло. Одного разу Клаповух, скрутившись калачиком на стовбурі, заснув собі. Коли це його дерево несподівано зрушило й тихцем попливло за водою. Легіт, що подихав від берега, підганяв його щораз далі. Коли я побачив, що сталося, колоду віднесло вже так далеко, що Клаповух не міг перестрибнути на берег.

Спочатку воно було тільки смішно, але враз мене порвало почуття страху, таке звичайне за тих днів повсякчасної небезпеки. Я жахнувся своєї самотності, збагнувши нагло, що не можу досягнути до Клаповуха, хоч і розділяло нас лиш небагато футів ворожої стихії. Я голосно й застережливо окликнув його. Він пробудився і, скинувшися з ляку, хитнув деревину, що обкрутнулася під ним. Мій товариш опинивсь у воді. Разів зо три пірнав так Клаповух, аж поки йому пощастило видряпатися на колоду, і він скорчивсь на ній, тремтячи та скімлячи з жаху.

Я не міг нічого вдіяти. Він так само. Плавати ми не вміли, бо вже так далеко відійшли від нижчих форм життя, що втратили плавальний інстинкт, але й не досить іще були подібні до людини, щоб дорозумітися до такої можливості.

Занепавши духом, я розгублено бігав берегом туди й сюди, намагаючись не віддалятися дуже від Клаповуха, а він, пливучи проти волі за водою, плакав та скімлив безперестанку.