Перед Адамом - Сторінка 4

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Коли мати й знала щось про батьків загин, то ніколи мені не розповідала. Гадаю, що їй і слів бракувало таке розповісти. Либонь, за тих часів увесь словник наших предків налічував із тридцять чи сорок згуків — кажу згуків, а не слів, бо то таки були просто згуки, не іменники й не дієслова, без твердого значення, відтінюваного прикметниками та прислівниками, бо цих знарядь мови ще не було винайдено. Натомість ми відтінювали значення своїх згуків вимовою — голоснішою чи тихішою, товстішою чи тоншою, шпаркішою чи протяглішою.

Дієвідмінювання так само не було. Чи йдеться про теперішнє, чи про минуле, здогадувалися з усієї "розповіді". Говорили ми тільки про конкретне, бо тільки конкретними образами думали. Багато важила міміка. Щонайпростіша абстракція не була нам приступна, а як і виникала у кого в голові, то виповісти її іншим бувало дуже важко, бо згуків бракувало, доводилось виходити за межі наявного "словника". Вигадати новий згук — то інші ж однаково не зрозуміють; мусили, отже, по змозі показувати свою думку на мигах, водночас настирливо вимовляючи знов і знов той новий згук.

Отак розвивалася мова. Ті небагато згуків, що ними ми володіли, давали змогу нашій думці забігати трохи далі за їхнє значення; а тоді виникала потреба нових згуків, щоб ними виповісти нову думку. Часом, правда, ми забігали помислом аж задалеко, сягали навіть абстракцій — неясних, звісно, — і висловити їх було зовсім ніяк. Мова-бо розвивалася не швидко.

О, повірте мені, ми були тоді вкрай примітивні. Проте знали багато такого, чого не знаємо тепер. Ми вміли рухати вухами, нашорошувати або прищулювати їх, уміли чухати собі спину між лопатками, шпурляти каміння ногами — я сам часто так робив, — або, випроставши ноги в колінах, нахилитися вперед і торкнутися землі не пальцями, а ліктями. А дерти пташині гнізда — хай би тільки хлопчаки двадцятого сторіччя подивились на нас! Тільки що ми не збирали яєць у колекції. Ми їх поїдали.

Пригадую… Але я забігаю вперед. Спершу треба розповісти вам про Клаповуха й наше з ним товаришування. Я відбився від матері ще зовсім малим — може, через те, що після батькової смерті вона спарувалася з іншим. У мене небагато згадок про нього, та й ті, що збереглися, не дуже приємні. Він був легкодумний, без ніякої поважності. І занадто балакливий. Навіть і тепер, на саму згадку, його безугавне джерготіння дратує мене. Його розум був надто непослідовний, щоби міг він держатися довго якоїсь мети. Мавпи у клітках зоопарку завжди нагадують мені його. Він був дуже мавпуватий — це найкраще визначення, що я можу йому дати.

Мене він зненавидів відразу, і я незабаром навчився боятись і його самого, і його зловорожих каверз. Зобачивши його, я завше втікав і тулився до матері. Але, більшаючи, я неминуче мусив часом відходити від неї, і то щораз далі. Цього тільки й чекав Джерготун. (Треба вам пояснити, що тоді ми жадних імен не мали; то я вже сам задля зручності подавав імення тим одноплемінцям, з ким стикався ближче. "Джерготун" — це найвідповідніше ймення для мого любого вітчима. Себе я назвав Зубанем, бо мав великі кли-ваки).

Та повернімось до Джерготуна. Він весь час допікав мені, щипав, стусав, а часом був і не від того, щоб куснути мене. Мати не раз утручалася, і любо було дивитись, як шерсть із нього летіла жмутами. Але виходила з усього безупинна родинна гризня, і я був той маслак, за який гризуться.

Так, моє домашнє життя було не дуже щасливе. Я всміхаюся сам до себе, пишучи цю фразу. Домашнє життя! Ніби я справді мав дім у теперішньому розумінні цього слова. "Мій дім" — це тільки асоціація, а не житло. Не в домі я жив, а в материному догляді. А мати моя жила абиде — звісно, ніколи не залишаючись на землі на ніч.

Собаче серце

Предлагаем вашему вниманию книгу Михаила Булгакова ...

55 грн

Золота Полиця

Від авторів колекції:...

2800 грн

Игра в бисер

От издателя:Перед вами — книга, без которой немыслима вся ...

143 грн

Мати була дуже консервативна. Вона ще трималася дерев. Поступовніші з-поміж нашого Плем'я жили вже в печерах, що над річкою. Мати ж була дуже обережна й не любила нового. їй гаразд було й на деревах. Ми, звісно, мали своє дерево, де звичайно ночували; а коли ніч постигала нас десь далеко, то доводилося спати на першому-ліпшому. На нашому дереві, в розсошині між двох гілляк, було зроблено ніби поміст із пагілля та витких рослин. Він скидався на велике пташине гніздо, тільки куди грубше звите, але мав одну відміну, якої я не бачив ніколи в пташиних гніздах, а саме — накриття; звісно, накриття не таке, як будують тепер люди, хоч би навіть найпримітивніші дикуни. Воно було неоковирніше за найнеоковирніші витвори рук людських — цебто рук сучасної людини. Просто стулене сяк-так. У розсошині нашого дерева накладено купу сухого пагілля та хмизу. Ближчі чотири чи п'ять менших розсіх підтримували, так би мовити, крокви — жердини десь із цаль завгрубшки. Зверху на них знов же накидано абияк купу сухого гілля та хмизу. Просто накидано, а не накладено з похилом, щоб збігала вода. В рясний дощ воно дуже текло.

Отже, таки вернімося до Джерготуна. Через нього материне й моє домашнє життя стало нестерпуче; під домашнім життям я розумію не життя у вогкому кублі, а просто наше спільне життя на дереві. Він доїдав мені з великою зазлістю. То було єдине діло, про яке він міг пам'ятати довше, ніж п'ять хвилин уряд. А як я більшав, то мати щодалі боронила мене менш завзято. Може, через оті нескінченні сварки з Джерготуном я й став матері за тягар. Та хай там як, а жилося мені що день, то гірше. Отож я невдовзі сам, своєю волею подався б геть, але мені не судилося вчинити таке самохіть. Поки я надумався, мене впрост викинуто з дому. Таки викинуто.

Нагода ця трапилася Джерготунові, коли якось я лишивсь у кублі сам. Вони з матір'ю пішли разом на болото, до чорниць. Певне, він те надумав раніш, бо незабаром я почув, як він вертається сам, ревучи роз'юшено. Раз у раз він спинявся й бив себе в груди кулаком, як завжди робили чоловіки з нашого Плем'я, коли бували люті чи хотіли підігріти в собі лють.

Я відразу збагнув, що буде мені непереливки, і, тремтячи, принишкнув у кублі. Джерготун діставсь до нашого дерева, — пригадую, це був дуб, — і подерся догори, без угаву горлаючи. Як я вже казав, наша мова була тоді дуже бідна, отож, ревучи на всякі лади, він силкувався сказати мені, що люто ненавидить мене і що хоче нарешті зробити мені кінець.

Я не став чекати. В кублі він мене не знайшов: я вже був на ближчій поземій гілляці. Він туди за мною. Я далі й далі. Врешті я опинився серед тонких галузок і листя. Джерготун був боягуз, і ніяка лють, хоч би як він її підгарячав, не могла переважити його обережності. Він не насмілився пнутися далі за мною. Під його вагою тонке галуззя обломилося б, перше ніж він дістав би мене.

Та цього йому й не треба було, і паскудник те добре знав. Ненависно, зловтішно оскірившись, блискаючи жорстокою кмітливістю в очицях-намистинках, він почав трусити гілляку, де я сидів на кінці, хапаючись за тонкі галузки, що одна по одній ламалися. Земля була футів за двадцять унизу.

Що далі, то несамовитіше трусив він гілляку, вп'явшись у мене ненависним поглядом та шкірячи зуби. Кінця довелося чекати не довго. Всі чотири гілки, що за них я чіплявся, вломилися враз, і я полетів навзнаки додолу, дивлячись угору на вітчима, а обламані гілки все стискаючи в руках і ногах. На щастя, цього разу вепри не чатували на мене внизу, та ще я впав на густі пружні кущі.

Звичайно на падінні мої сни уривалися. Нервовий струс бував досить міцний, щоб перекинути мене за тисячу сторіч, і я прокидався в своєму ліжечку, тремтячи, весь упрілий, і чув, як кує у вітальні дзигар із зозулею. Але цей сон я снив багато разів і ніколи не прокидався. Щоразу, вищачи, ламаючи кущі, летів я аж донизу й гепався об землю.

Забившись, подряпавшись, я лежав нерухомо і скиглив. Крізь кущі над собою я бачив Джерготуна. З радощів він завивав якусь диявольську пісню, все розгойдуючи в такт їй гілляку. Я зразу притих, бо ж не був більш у своєму надійному кублі на дереві й знав, як небезпечно принаджувати голосним плачем усіляких хижаків.

Пам'ятаю, що, виплакавшись тихенько, я ще хвильку бавився грою світла на мокрих від сліз віях, то заплющуючи, то ледь розплющуючи очі. Тоді почав обмацувати себе й виявив, що покалічивсь я, падаючи, не дуже. Подекуди обдер шкуру й вискуб шерсть. Із плеча стирчав гострий цурпалок, що встромився туди мало не на цаль, і дуже боліло праве стегно: я вдаривсь об землю саме ним. Але кінець кінцем то все були дрібниці. Кісток я не поламав, а тіло в первісної людини гоїлося швидко. Однак забивсь я таки добряче і цілий тиждень потім шкандибав через оте надвереджене стегно.

Далі, в кущах лежачи, мене опанувало почуття, що тепер я сам-самотній і не маю де притулитись. Я поклав собі ніколи не вертатись до матері та Джерготуна. Піду ген-ген цим страшним лісом, знайду собі дерево до вподоби й улаштуюся на ньому. За їжу я не турбувався. Я знав, як її добувати. Уже мало не цілий рік мати не годувала мене, а тільки обороняла й на розум навчала. Поволі, тихесенько виповз я з кущів. Озирнувшись, побачив Джерготуна. Він усе завивав і трусив гілляку. Не скажу, щоб то було дуже приємне видовище.

Я добре знав, як треба берегтись, і за тієї першої в моєму житті мандрівки був вельми обережний. Куди податись, про те я не дбав. На думці було тільки одне: втекти так далеко, щоб Джерготун не добувся до мене. Я вилізав на дерева й по кілька годин рухався горою, перестрибуючи з одного на друге й не спускаючись на землю. Але я не йшов увесь час у якому-небудь певному напрямі і взагалі йшов не весь час. Послідовності в моїй натурі, як і в натурі всього нашого Плем'я, не було. До того ж я був іще зовсім дитина й не раз спинявся та бавився дорогою.

Пригоди свої в перші дні після втечі я пам'ятаю дуже невиразно. Моє друге "я" багато чого позабувало, зокрема про ті дні. І я не можу уривками своїх снів замостити прогалини в згадках між моєю втечею і тим днем, коли я дістався до печер.

Пригадую, що кілька разів виходив я по деревах на галявини, злазив додолу й, весь тремтячи, біг щодуху.