Переслідуваний - Сторінка 17

Річардсові губи ворушились, але безгучно.

— Пропав звук,— почувся спокійний голос Боббі Томпсона,— але чи треба далі вислуховувати маячню цього вбивці, щоб збагнути його душу?

— Ні! — заревла аудиторія.

— Що ви зробите, коли побачите його на своїй вулиці?

— Видамо поліції!

— А що нам зробити з ним, коли ми його знайдемо?

— Вбити!

Річардс торохнув кулаком по підлокітнику єдиного крісла в кухні, яка водночас правила й за вітальню.

— Падлюки,— промовив він у безсилій злості.

— А ти думав, тобі дадуть говорити з екрана такі слова? — насмішкувато спитав Бредлі. — Ні, друже. Я й так дивуюся, що тобі пощастило сказати так багато.

— Я про це не подумав,— сумно промовив Річардс.

— Авжеж, ти не подумав,— сказав Бредлі.

Після першої плівки відразу пустили другу. Тут Річардс мав закликати людей брати приступом бібліотеки, вимагати книжок, дошукуватися правди. Бредлі дав йому перелік літератури про забруднення повітря та води, й він зачитав на плівку ввесь той список.

Проте коли Річардс на екрані розтулив рота, почулося зовсім інше:

— К розтакій матері вас усіх! — Було видно, що губи вимовляють зовсім інші слова, але скільки з двохсот мільйонів глядачів помітять це? — К розтакій матері всіх лягавих. К розтакій матері розважальні програми. Я вбиватиму кожного лягавого, який трапиться мені під руку! Я...

Телевізор наговорив такого, що Річардс ладен був заткнути вуха й вибігти з кімнати. Він не знав, чи це голос імітатора, чи "промову" просто змонтували зі шматочків плівки із записом його власного голосу.

Далі екран розділився навпіл: на одній половині — Томпсон, на другій — Річардс.

— Придивіться до цього чоловіка,— озвався ведучий. — Він не завагається перед жодним убивством. Він може зібрати цілу армію невдоволених, таких, як сам, і зчинити заколот, ґвалтуючи, палячи та руйнуючи все у вашому рідному місті. Він брехатиме, вбиватиме. Йому не первина! — В холодному, владному голосі Томпсона почувся праведний гнів. — Бенджаміне Річардс! Ти дивишся нашу передачу? Якщо так, то знай — тобі вже сплатили все сповна. По сто доларів за кожну годину перебування на волі,— а вже минуло п'ятдесят чотири години. Й ще п'ятсот доларів — по сотні за кожного з цих п'ятьох.

На екрані з'явилися молоді, з правильними рисами, обличчя полісменів. Фотографували їх, мабуть, на випускному вечорі поліційної школи. Вони здавалися свіжими, повними сил і надій, до болю вразливими. Сурма почала тихо награвати вечірню зорю.

— А це,— заговорив Томпсон тихим, захриплим від зворушення голосом,— їхні сім'ї.

Дружини з надією на усміхнених обличчях. Діти, яких намовили усміхатися до камери. Багато дітей... Річардс, якого вже й морозило, й нудило, опустив голову й приклав долоню до рота.

Тепла, м'язиста рука Бредлі лягла йому на плече.

— Ну годі, годі. Це ж усе вистава, фальшивка. Вони вже, думаю, підтоптані служаки...

— Мовчи,— сказав Річардс. — Ой мовчи. Прошу тебе. Будь ласка, мовчи.

— П'ятсот доларів! — провадив Томпсон, і голос його виповнила безмежна ненависть і зневага. І знову на екрані обличчя Річардса — холодне, жорстоке, позбавлене людських почуттів, лише в очах — кровожерливість. — П'ять полісменів, п'ять їхніх дружин, дев'ятнадцятеро дітей. Виходить десь по сімнадцять доларів двадцять п'ять центів за кожного вбитого, осиротілого, знищеного горем. Дешево ти береш, Бене Річардс. Навіть Іуда одержав тридцять срібняків, а ти й стільки не правиш. У цю хвилину чиясь мати каже своєму синочкові, що татко ніколи вже не повернеться додому, бо жорстокий жадібний дядько з пістолетом...

— Убивця! — скрикнула крізь ридання якась жінка. — Ниций, підлий убивця! Господь скарає тебе!

— Скарає його! — підхопила аудиторія.

— Придивіться до цього чоловіка! — розміреним тоном говорив ведучий. — Йому сплатили за пролиту кров, але той, хто живе насильством, сам згине від нього. І хай жодна рука не здригнеться, піднімаючись на Бенджаміна Річардса!

Окремі голоси, сповнені зненависті й страху, злилися в суцільне пульсуюче ревище. Ні, вони не видадуть його поліції. Вони самі роздеруть його на шматки, тільки-но забачать.

Бредлі вимкнув телевізор і сказав:

— Ось що тебе чекає, друже. Ну як?

— Може, пощастить їх повбивати,— промовив Річардс задумливо. — Може, перш ніж загинути, доберуся до їхнього дев'ятнадцятого поверху й знайду там вилупків, які оце все понабріхували. Може, пощастить усіх їх повбивати.

— Заткнись! — раптом вибухнув Стейсі. — Нащо про це говорити!

У сусідній кімнаті, заспокоєна наркотиками, Кессі спала передсмертним сном.

61 проти 100...

Бредлі не наважився свердлити дірки у дні багажника, тож Річардс згорнувся жалюгідним клубочком, приткнувшись носом і ротом до смужки світла, що проходило крізь шпарину: Бредлі зняв частину прокладки, яка ущільнювала кришку багажника, щоб був хоч сякий-такий протяг.

Машина рвучко піднялася на повітряній подушці — аж Річардс ударився головою. Бредлі сказав, що поїздка триватиме не довше, ніж півтори години, навіть якби довелося двічі або й тричі зупинятися на дорожніх постах. Закриваючи багажник, він дав Річардсові доброго револьвера.

— Мало не кожну десяту машину перевіряють,— сказав Бредлі. — Заглядають і до багажників. Десять проти одного — непоганий шанс. Ну, а як номер не пройде, доведеться тобі вколошкати ще кількох лягавих.

Машина понеслась вибоїстими вулицями старого міста. Незабаром почувся глузливий дитячий вигук, і об багажник щось гупнуло. Згодом посилився вуличний рух, почастішали зупинки перед світлофорами.

Річардс лежав скарлючившись у тісному багажнику, стискав револьвер у правій руці й думав про Бредлі, який дуже змінився, надягнувши єдиний на всю банду костюм: скромний і сірий, наче стіни в банку. Довершувала його каштанова краватка із золотою шпилькою, на якій видніли літери НАПКОН1. Хлопцеві вдався стрибок через прірву, що розділяла задрипаного розбишаку й розсудливого чорношкірого бізнесмена, який вміє ладнати з білими.

— У тебе такий солідний вигляд,— захоплено промовив Річардс. — Аж не віриться, хай йому чорт!

— Хвалити Бога,— озвалася стара.

— Я сподівався, вам сподобається моє перевтілення, добродію,— із стриманою гідністю промовив Бредлі. — 3 вашого дозволу, я — керуючий збуту фірми "Рейгон кеміклз". Ведеться нам тут чудово. Гарне місто Бостон. Люди надзвичайно приємні.

Стейсі захихотів.

— А ти краще заткни пельку, чорнопикий! — визвірився на нього Бредлі. — Бо так надаю, що повні штани накладеш.

— З тебе справді вийшов покірний нігер,— знову захихотів Стейсі, анітрохи не наляканий братовою погрозою. — Ото дивина, щоб я так жив!

Незабаром машина звернула праворуч, на рівнішу дорогу, й почала спускатися по спіралі. Отже, вони на розв'язці. Виїжджають на чотириста дев'яносто п'яте шосе або на під'їзну трасу. Через ноги Річардсові ніби хтось пропустив струм.

"Десять проти одного — непоганий шанс".

Машина стала набирати швидкості й ще вище піднялась над дорогою, ввімкнулася передача, потім Бредлі раптом загальмував і вимкнув її. Хтось монотонно вигукував:

— Зупиніться... Приготуйте права та реєстраційне посвідчення... Зупиніться... Приготуйте...

Ось воно. Почалося.

"А тебе ж розшукують по всіх усюдах".

Як розшукують? Перевіряють багажник кожної восьмої машини? Чи кожної шостої? А може, всі підряд?

Машина зупинилась. Річардсові очі заметалися, мов дикі кролики, що потрапили в пастку. Він стис у руці револьвера.

60 проти 100...

— Вийдіть із машини, сер,— промовив знуджений владний голос. — Права та реєстраційне посвідчення, будь ласка.

Дверцята відчинилися й зачинились. Мотор тихо вуркотів, утримуючи машину на дюйм над дорогою.

— ...керуючий збуту фірми "Рейгон кеміклз"...

Бредлі вибріхується. Господи милостивий, а що, коли б він не мав ніяких паперів на підтвердження своєї версії? А коли б на світі не існувало ніякої фірми "Рейгон кеміклз"?

Дверцята відчинилися, хтось почав длубатись на задньому сидінні. Певно, полісмен. "А може, цим займається державна служба безпеки",— мало не втративши тяму, подумав Річардс. Мав таке враження, ніби той "хтось" от-от залізе до нього в багажник.

Хряснули дверцята. Почулися кроки — хтось обходив машину ззаду. Річардс облизав губи й ще міцніше стис револьвера. Перед очима зринули мертві полісмени: вони белькотали щось нерозбірливе, у них були ангельські обличчя й покорчені тіла. Цікаво, чи випустить полісмен чергу з автомата, коли відчинить багажника й побачить його, скрученого, мов саламандра? Чи кинеться Бредлі втікати? Річардс відчував — ось-ось набурить у штани. Такого з ним не траплялося від часів дитинства, коли брат, бувало, так його лоскотав, що сечовий міхур не витримував. Усі м'язи там, унизу, розслабились. Він уліпись полісменові кулю просто в перенісся, шматочки мозку та скалки розтрощеного черепа злетять аж до неба. Зробить ще кількох дітей сиротами. Атож. Гаразд. Господь про мене дбає, мочитись у штани не дозволяє. О Боже, що він там робить, зриває сидіння? Шійло, я так тебе кохаю... Скільки часу ти протягнеш на ті шість тисяч? Мабуть, з рік, якщо тебе не вб'ють за ці гроші. А потім — знову на вулицю, туди-сюди, вийдеш на ріг, похитуючи стегнами й розмахуючи порожньою сумочкою. "Гей, містере, я не повія, але мені треба трохи заробити. Ходімо, я навчу вас дечого...".

По багажнику ляснула рука — певно, випадково. Річардс аж закусив губу, тамуючи крик. У багажнику збурилася пилюка, залоскотала в горлі та носі. Урок біології, вони сидять іззаду, він видряпує на старій парті свої та Шійлині ініціали. "Чхання є функція м'язів, що скорочуються мимовільно". Як чхну, то дай Боже, щоб голова на карку втрималась, але стрілятиму впритул, отже вліплю йому кулю в самісіньку пику...

— Що в багажнику, містере?

Бредлі відповів недбалим, трохи знудженим голосом:

— Та запасний циліндр, не зовсім справний. Ключ на кільці, хвилинку, зараз дам.

— Я б сам сказав, якби було треба.

Відчинилися другі задні дверцята; зачинились.

— Проїжджайте.

— Пильнуйте. Сподіваюсь, ви його впіймаєте.

— Проїжджайте, містере. Не затримуйте рух.

Застукотіли спрацьовані циліндри. Машина піднялася вище й почала набирати швидкості. Невдовзі уповільнила хід, але полісмен, мабуть, показав, що можна їхати далі. Річардса труснуло — машина знову піднялася на повітряній подушці, просунулася трохи за інерцією, потім увімкнулася швидкість.