Переслідуваний - Сторінка 21

В кухні стояв дух якоїсь дезинфекції, що нагадував про лікарню.

Жінка понишпорила розпухлими пальцями у вщерть набитій шафці й урешті видобула звідти два пакетики чаю, один уже використаний. Річардсові дістався використаний. Він не здивувався.

— Елтон на роботі,— промовила жінка, і в голосі її вчулося щось ніби докір. — А ви від того хлопця з Бостона, якому Елтон пише про забруднення повітря, еге ж?

— Так, місіс Парракіс.

— Вони познайомились у Бостоні. Елтон там обслуговує торгові автомати,— з гордістю заявила жінка, помовчала, тоді неквапом помандрувала через лінолеумні дюни назад до плити. — Я сказала Елтонові, що Бредлі займається незаконними справами. Сказала йому, що це скінчиться в'язницею або й чимось гіршим, але він мене не слухає. Ні, не слухає своєї старенької матінки. — Вона відгукнулась на власні слова похмурою й водночас лагідною усмішкою. — Елтон завжди щось будував... Ще малим хлопцем зробив хатину на дереві, аж чотири кімнати. Тут колись був берест, його вже зрубали. А побудувати станцію, яка вимірювала б забрудненість повітря в Портленді,— то вже йому підказав отой чорнопикий.

Опустивши пакетики заварки в чашки, вона стояла спиною до Річардса, гріючи руки над плитою.

— Вони листуються. Я казала йому, що листи — річ небезпечна. Запроторять, кажу, за грати або й у якесь іще гірше місце. А він мені: "Мамочко, ми ж пишемо шифром. Він просить десяток яблук, а я відповідаю, що дядькові моєму погіршало". Я кажу Елтонові: "Думаєш, вони не розгадають вашу шпигунську писанину?" А він і слухати не хоче. Давніше слухався. І я була йому найкращим другом. Але потім усе змінилось. Як підріс — усе змінилось. Під ліжком з'явилися порножурнали, і почалось усе, що з цим пов'язано. А тепер десь узявся той чорнопикий. Вас, мабуть, упіймали на тому, що ви заміряли рівень смогу, або визначали вміст канцерогенів, або займалися ще чимось таким, і тепер вам доводиться ховатись.

— Я...

— А мені до того байдуже! — люто крикнула вона в шибу. Вікно виходило у двір, завалений іржавим мотлохом, старими скатами та мокрим осіннім гіллям у пісочниці.

— Мені байдуже! — знову вигукнула вона. — То все чорнопикі... — Жінка обернулася до Річардса і спідлоба вп'ялася в нього злим, спантеличеним поглядом. — Мені вже шістдесят п'ять, а коли все почалося, я була дев'ятнадцятирічною дівчиною. Це було в тисяча дев'ятсот сімдесят дев'ятому, і чорнопикі тоді вешталися всюди! Всюди! — ще раз крикнула вона, наче Річардс їй заперечував. — Атож! Чорнопиких пускали в ті самі школи, що й білих. їм давали високі урядові посади. Радикали, підбурена голота — і заколот. Я не така вже... — Жінка раптом затнулася, наче хтось вихопив у неї з рота всі слова. Вона витріщилась на Річардса, немов уперше побачила його, й прошепотіла: — Господи помилуй...

— Місіс Парракіс...

— Ні! — скрикнула жінка захриплим від переляку голосом. — Ні! Ні! Нізащо! — Вона рушила на Річардса, лише на хвилину зупинившись, щоб витягти з шафи великого кухонного ножа. — Геть звідси! Геть! Геть!

Річардс підвівся й позадкував із кухні в коридорчик і далі — в напівтемну вітальню.

Він помітив старий телефон-автомат, що висів на стіні ще відтоді, коли тут справді був готель "Блакитні двері". "Коли ж це було? — подумав Річардс. — Двадцять років тому? Сорок? Ще до того, як чорнопикі відбились од рук, чи після?"

Річардс уже задкував коридором до виходу, коли в замку скреготнув ключ. Обоє заклякли, наче на кінострічці, яку раптом зупинила чиясь рука.

Двері відчинились, і ввійшов Елтон Парракіс. Він був страшенно гладкий, а зачесане назад русяве волосся відкривало кругле дитяче лице, на якому застиг спантеличений вираз. На Елтоні була блакитна із золотою прошвою форма компанії торгових автоматів "Вендо-спендо". Елтон проказав:

— Поклади ножа, мамусю.

— Ні! — зойкнула стара, проте на її обличчя вже лягли перші знаки поразки.

Елтон зачинив двері й рушив до матері. Перевальцем, коротенькими кроками.

Стара відсахнулася.

— Нехай він іде звідси, сину. Це той самий Річардс, лихий чоловік. Для тебе це скінчиться в'язницею або чимось іще гіршим. Я не хочу втратити тебе! — Вона заголосила й, випустивши ножа, впала синові на руки.

Елтон підхопив її, почав легенько колисати, а вона все плакала.

— Не буде ніякої в'язниці,— приказував Елтон. — Заспокойся, мамусю, не плач. Ну не плач, прошу тебе. — Він ніяково всміхнувся до Річардса через її плече, що здригалося від схлипування.

Річардс чекав, що буде далі.

— Розумієш, мамусю,— сказав Парракіс,— містер Річардс — близький друг Бредлі Трокмортона й побуде в нас кілька днів.

Стара знову заверещала. Елтон затулив їй рота й зморщився, наче від болю.

— Так, мамусю, побуде. Я віджену його машину на автостоянку

й поставлю під напругу. А ти завтра вранці відішлеш поштою пакуночок до Клівленда.

— До Бостона,— поправив Річардс. — Плівки мають бути надіслані до Бостона.

— А тепер до Клівленда,— сказав Елтон Парракіс, терпляче всміхаючись. — Бредлі викрили.

— О Боже!..

— Тебе теж викриють! — крикнула синові місіс Парракіс. — І впіймають! Ти надто гладкий!

— Мамусю, я проведу містера Річардса нагору й покажу йому кімнату.

— Містера Річардса?.. Містера Річардса?.. Скажи краще — свою погибель!

Елтон лагідно вивільнився від матері, і Річардс слухняно рушив за ним

напівтемними сходами.

— У нас нагорі багато кімнат,— захекано промовив Елтон, насилу ворушачи величезними клубами. — Багато років тому тут був готель, я тоді ще був зовсім малий. Звідси можна стежити за вулицею.

— Може, мені краще піти геть? — мовив Річардс. — Якщо Бредлі виказали, то, мабуть, твоя мати має слушність.

— Ось ваша кімната,— сказав Елтон, розчахнувши двері до давно не прибираної вогкої кімнати. Здавалося, він навіть не чує Річардсових слів. — Це, звичайно, не бозна-які апартаменти, але... — Він обернувся до Річардса з терплячою чемною усмішкою. — Можете жити тут, скільки захочете. Бредлі Трокмортон — мій найкращий друг. — Усмішка трохи пригасла. — Мій єдиний друг. Я наглядатиму за мамусею. Не турбуйтесь.

Річардс лиш повторив:

— Мені краще піти звідси.

— Та ні, це неможливо. Навіть мамусі небагато часу знадобилось, щоб розгледіти вас під тією пов'язкою. Я припаркую вашу машину в безпечному місці. Потім поговоримо.

Елтон вийшов квапливо-вайлуватою ходою. Його формені штани ззаду блищали. Здавалося, після Елтона в кімнаті лишився ледь відчутний вибачливий дух.

Одсунувши трохи стару зелену штору, Річардс побачив Елтона, що вийшов на потрісканий тротуар і сів у машину. За хвилю він виліз із неї й швидко пішов назад до будинку. Річардсові кольнуло в серце.

Важкі кроки на сходах. Двері відчинились, і Елтон усміхнувся до Річардса.

— Мамуся правду каже,— мовив він. — Поганенький з мене конспіратор: я забув ключі.

Річардс подав йому ключі й навіть спробував пожартувати:

— Краще мати поганенького конспіратора, аніж не мати ніякого.

Річардсові слова зачепили не ту струну: вади Елтона Парракіса були надто

очевидні...

— Я тобі дуже вдячний,— лагідно мовив Річардс.

Парракіс вийшов, і невдовзі автомобіль, яким Річардс приїхав із Нью-Гемпшіру, покотився до автостоянки.

Річардс стяг покривало з ліжка і обережно ліг, дихаючи неглибоко, дивлячись просто в стелю. Ліжко ніби тримало його в дивних вогких обіймах, що відчувалися навіть крізь ковдру та одежу. Все в кімнаті тхнуло пліснявою, і від цього духу нікуди було подітись, наче від причепливої безглуздої рими.

Знизу долинав плач Елтонової матері.

50 проти 100...

Він трохи подрімав, але так і не зміг заснути. Вже майже споночіло, коли на сходах почулася важка Елтонова хода. Річардс з полегкістю спустив ноги на підлогу.

Парракіс, постукавши, ввійшов, перевдягнений у спортивну сорочку та джинси.

— Все гаразд — сказав він. — Машина на стоянці.

— А її не обдеруть?

— Ні,— відповів Елтон. — На це в мене є пристрій — батарея й два зубчасті затискачі. Хай лізуть хоч голіруч, хоч ломом — однаково вдарить струмом і загуде сирена. Спрацьовує безвідмовно. Я сам цю штуку зробив. — Він сів, важко зітхнувши.

— А до чого тут Клівленд? — вимогливо спитав Річардс (виявилося, з Елтоном легко бути вимогливим).

Елтон знизав плечима.

— Є в Клівленді один хлопець знайомий. Зійшлися ми в бостонській бібліотеці, коли я був там із Бредлі. В нас утворився такий собі екологічний гурток. Мамуся вам, мабуть, дещо розповідала... — Елтон потер долоні й невесело всміхнувся.

— Дещо розповідала,— потвердив Річардс.

— Вона трохи... стуманіла,— вів далі Парракіс. — Не розуміє багато чого з того, що відбулося за останні років двадцять. Увесь час боїться. Я — це все, що вона має.

— Бредлі впіймають?

— Не знаю. У нього своя... е-е... агентура. — Елтон уникав дивитись Річардсові в очі.

— Ти...

Двері відчинились, і на порозі стала місіс Парракіс. Вона всміхалася, схрестивши руки на грудях, але очі в неї були сповнені жаху.

— Я викликала поліцію,— промовила вона. — Тепер вам доведеться піти.

Кров відринула з Елтонового обличчя, воно стало жовтаво-білим, наче

пергамент.

— Ти брешеш,— сказав він.

Річардс схопився на рівні, але не втікав, лише схилив набік голову, наслухаючи.

Було чути сирени: спочатку ледь-ледь, але дедалі голосніше.

— Вона не бреше,— сказав Річардс. Його аж занудило од відчуття марноти. Знову все спочатку. — Веди мене до машини.

— Вона бреше,— наполягав Елтон. Він підвівся й, майже торкнувшись Річардсової руки, відсмикнув свою, наче боявсь обпектися. — Це пожежні машини.

— Веди мене до машини. Швидко.

Сирени наближалися, завиваючи то голосніше, то тихіше. Цей звук виповнював Річардса таким жахом, який відчуваєш хіба що в кошмарному сні: він сидить отут із цими двома шизофреніками, а тим часом...

— Мамо... — На перекошеному обличчі Елтона було благання.

— Я викликала їх! — крикнула стара якимось телячим голосом і схопила сина за товсту руку, наче хотіла труснути ним. — Я мусила! Задля тебе! Це той чорнопикий уплутав тебе в цю історію! Скажемо, що він вдерся до нас, іще й дістанемо винагороду...

— Ходім,— буркнув Елтон до Річардса, силкуючись посмиком вивільнитися від матері.

Але вона вчепилася в нього, немов шавка у велетенського коня-ваговоза.

— Я мусила. Ти повинен кинути ці ризиковані справи, Елті! Ти повинен...

— "Елті"! — аж вереснув він.