Переслідуваний - Сторінка 32
- Стівен Кінг -Небо потемніло і стало оксамитовим, майже чорним. На нього несміливо викотилися перші зорі. На західному крайнебі від сонця залишилась тільки вузенька оранжева смужка, яка вже неспроможна була освітити землю. Внизу, наче в гніздечку, виднілася жменька вогнів — мабуть, Деррі.
— Містере Річардс!
— Слухаю. — Він підскочив у кріслі, наче його хтось штрикнув.
— Ми перебуваємо в зоні очікування. Тобто виписуємо велике коло над аеропортом. Які будуть настанови?
Річардс замислився. Не можна одразу відкривати всі карти.
— На якій найменшій висоті може летіти ця машина?
Настала пауза — радилися довгенько.
— Дві тисячі футів,— обізвався нарешті Голловей. — Це проти інструкції,
але...
— Дарма,— урвав його Річардс. — Певною мірою я віддаю себе у ваші руки, містере Голловей. Я мало тямлю в авіації і певен, що вас про це встигли поінформувати. Але не забувайте, будь ласка, що люди, які знають безліч способів обдурити мене, сидять усі на землі, в безпеці. Якщо ви хоч раз збрешете мені, і я дізнаюся...
— Ніхто тут не збирається вам брехати,— сказав Голловей. — Ми зацікавлені лише в тому, щоб посадити машину так само, як підняли її в повітря.
— Гаразд... — Річардс помовчав.
Амелія Вільямс сиділа поряд, напружено випроставшись і поклавши руки на коліна.
— Летіть просто на захід,— раптом сказав Річардс. — Висота — дві тисячі футів. Дорогою називайте орієнтири, будь ласка.
— Орієнтири?
— Над чим ми пролітатимемо,— пояснив Річардс. — Мені випало літати лише другий раз у житті.
— Он як,— з полегкістю мовив Голловей.
Підлога під ногами нахилилася, те ж саме зробила темна лінія за вікном, де сідало сонце. Річардс дивився, мов зачарований. Тепер лінія навскіс перетинала грубе скло ілюмінатора, спалахуючи зблисками біля самого скла. "Ми наздоганяємо сонце,— подумав він. — Хіба це не диво?"
Було тридцять п'ять хвилин на сьому.
23 проти 100...
Спинка переднього крісла виявилася для Річардса справжнім відкриттям. Там була кишеня, а в кишені — брошура з правилами безпеки. На випадок бурхливих повітряних потоків застебніть ремінь. Якщо в салоні падає тиск, надіньте повітряну маску, що висить у вас над головою. У разі пошкодження двигунів, дістанете додаткові інструкції від стюардеси... У випадку авіакатастрофи, сподіваємось, у ваших зубах є досить пломб, аби ідентифікувати вашу особу.
На спеціальній панелі був умонтований невеличкий екран БТБ. Напис під екраном застерігав, що при перемиканні каналів зображення на певний час зникатиме. Любителі телебачення могли скористатися кнопковим перемикачем.
Праворуч під екраном, поряд із фірмовим записником авіакомпанії, на ланцюжку висіла тоненька ручка виробництва "Дженерал атомікс". Річардс вирвав аркуш паперу й накарлючив:
"Я впевнений на 99%, що вам учепили якогось жучка, щоб підслуховувати — в черевику, волоссі чи, може, в рукаві. Маккоун зараз наслухає, жде, коли ви прохопитесь, я певен. Закатайте істерику, благайте, щоб я не смикав за кільце. Тоді в нас буде більше шансів. Згодні?"
Річардс показав написане Амелії, жінка кивнула головою, а він, повагавшись, дописав:
"Чому ви їм збрехали?"
Амелія взяла в нього ручку, яка на мить зависла над аркушем, що лежав у Річардса на коліні: "Не знаю. Через вас я почувалася вбивцею. Вигляд вашої дружини... Та й ви самі здавалися таким... — Ручка знову зависла в повітрі. — ...нещасним".
Річардс звів брови й ошкірився — останнє слово боляче вразило його. Він знову запропонував їй ручку, але жінка мовчки похитала головою. Річардс написав: "За п'ять хвилин починайте виставу".
Вона кивнула. Річардс зібгав аркушика, запхав його до попільнички в підлокітнику й підпалив. Папір спалахнув і якусь мить горів ясним полум'ям; у вікні теж зайнявся крихітний вогник. Коли полум'я згасло, Річардс розтовк попіл.
За п'ять хвилин Амелія Вільямс почала стогнати. Все було так щиро, що Річардс навіть злякався. Потім у нього майнула думка, що, може, вона й не прикидається.
— Будь ласка, не треба,— благала вона. — Прошу вас, не випробовуйте його нервів. Я ж вам нічого поганого не зробила. Я хочу додому, до свого чоловіка. В нас теж дочка, їй шість років. Вона ж питатиме, де її мама.
Річардс відчув, як у нього двічі сіпнулась брова. Він не хотів, щоб жінка аж так старалась. Аж так.
— Він дурний,— сказав Річардс, намагаючись говорити не дуже гучно, аби це не здавалося розрахованим на чуже вухо,— але, я сподіваюся, не настільки дурний. Все обійдеться, місіс Вільямс.
— Вам легко говорити. Ви нічого не втрачаєте.
Річардс не відповів. Амелія справді мала рацію. Нічого, бо вже все втратив.
— Ну покажіть йому, хай побачить,— молила вона. — Бога ради, чому ви її не покажете? Тоді він повірить... скаже, щоб відмінили тривогу на землі. На нас увесь час націлені ракети. Я сама чула, як він про це казав.
— Не можу я нічого показати,— заперечив Річардс. — Щоб дістати її з кишені, треба поставити кільце на запобіжник, тобто ризикувати. Нас усіх тут може рознести на шмаття. До того ж,— додав він глузливо,— я однаково не показав би її, навіть якби це було просто зробити. Цьому недоумкові є що втрачати. Тож нехай мліє.
— Мабуть, я далі не витримаю,— тупо сказала Амелія. — Я ладна штурхонути вас і покінчити з цим усім. Нас однаково жде такий кінець, хіба ні?
— Ви не... — почав був Річардс, та в цю мить двері другого класу розчахнулись і до салону майже вдерся Маккоун. Обличчя його було спокійне, зате очі світились дивним блиском, який Річардс одразу впізнав. То був блиск жаху — білий, шалений, палючий.
— Місіс Вільямс,— швидко кинув Маккоун. — Кави, будь ласка. Сім порцій. Мабуть, у цьому рейсі вам доведеться виконувати роль стюардеси.
Жінка підвелась і, не глянувши на жодного з чоловіків, спитала:
— Де?
— Пройдіть уперед,— лагідно сказав Маккоун. — Ніс доведе. — Цей м'який з вигляду чоловічок, який так добродушно кліпав очицями, був готовий кинутися на Амелію Вільямс одразу, тільки-но помітив би, що вона виявляє прихильність до Річардса.
Не озираючись, вона пішла вздовж проходу.
Втупивши погляд у Річардса, Маккоун спитав:
— Ти відмовишся від свого задуму, якщо я пообіцяю тобі прощення, друже?
— "Друже". Таке масне слово в твоїх вустах,— здивовано промовив Річардс. Зігнувши пальці на вільній руці, він обдивився руку. Засохла кров, рани та подряпини нагадали про лісову "прогулянку" в південному Мені із зламаною щиколоткою. — Справді масне. Наче кинув на сковороду два фунти жирних шніцелів — інших у магазинах "Добробут" нашого Південного району не дістанеш. — Річардс глянув на вміло приховане костюмом Маккоунове черевце. — А тут ми бачимо щось зовсім інше. Твоє черевце виросло, мабуть, на біфштексах. З найкращої вирізки. А найкраща вирізка жиру не має, хіба що скраєчку, правду я кажу?
— Прощення,— повторив Маккоун. — Як тобі звучить це слово?
— Як брехня,— посміхнувся Річардс. — Як смердюча брехня. Думаєш, я не знаю, що ти звичайний найманець?
Маккоун почервонів. Не просто зашарівся — його обличчя стало схожим на цеглину.
— А непогано було б потренуватися на тобі у моєму домашньому тирі,— сказав він. — Є такі високочутливі розривні кулі. Після неї голова нагадує гарбуз, що впав на хідник з горішнього поверху хмарочоса. Кулі наповнені газом. Розриваються від зіткнення з будь-яким предметом. А от якщо поцілити в живіт...
— Стережись! Висмикую кільце! — крикнув Річардс.
Маккоун пронизливо вереснув, поточився назад і, вдарившись крижами об м'який підлокітник по той бік проходу, перекинувся в крісло, наче в гамак; його руки несамовито молотили повітря, ніби він захищався од вибуху.
За хвилину, переплівшись пальцями, руки втихли, наче закам'янілі птахи. Обличчя Маккоуна прозирало крізь це химерне плетиво, ніби посмертна гіпсова маска, на яку невідомий жартівник начепив окуляри.
Річардс реготав. Спочатку то був надтріснутий, несміливий звук, чужий для його власного вуха. Як давно він уже не сміявсь отак по-справжньому, щиро, коли сміх вільно, нестримно йде із самого нутра? Мабуть, за своє сіре, сповнене поневірянь чесне життя він ні разу не мав такої нагоди. Й ось нарешті він сміявся від душі.
"Ах ти ж вилупок!"
Маккоун утратив голос, лише ворушив губами. Обличчя його було пом'яте, мов іграшковий ведмедик, якому добряче дісталося від дитячих рук.
А Річардс сміявся. Вчепивсь вільною рукою за підлокітник і сміявся, сміявся, сміявся.
22 проти 100...
Голос Голловея повідомив, що літак перетинає кордон між штатом Вермонт і Канадою. Командир, мабуть, добре знав своє діло. Річардс нічого не бачив унизу, крім темряви, де вряди-годи прозирали грона вогнів. Річардс обережно поставив чашку з кавою й спитав:
— Командире, ви не могли б дати мені карту Північної Америки?
— Фізичну чи політичну? — втрутивсь інший голос. Штурман, подумав Річардс. Тепер саме був час прикинутися заплішеним дурнем і вдати, ніби сам не знає, яка йому потрібна карта. А він таки й справді не знав.
— Обидві,— рішуче відповів Річардс.
— Ви пришлете по них жінку?
— Як тебе звуть, друже?
Той мовчав, приголомшений тим, що на нього звернули увагу.
— Донаг'ю.
— Так от, Донаг'ю, ти маєш ноги. То, може, трохи ними попрацюєш і принесеш сам ті карти?
Донаг'ю попрацював ногами й приніс. У нього було довге, зачесане на мексиканський манір волосся, а штани так тісно облягали ноги, що між ними виразно вимальовувалося щось подібне до сітки з м'ячами для гри в гольф. Карти були в м'яких пластикових планшетах. У чому було добро Донаг'ю, Річардс не знав.
— Я не хотів вас образити,— знехотя промовив Донаг'ю.
Річардсові здалося, що цей тип йому декого нагадує. Ось такі грошовиті
молодики, не знаючи, куди подіти свій час, тинялись озброєними ватагами по злиденних злачних місцях великих міст, іноді пішки, здебільшого на мотоциклах. То були гомики. А гомиків треба викорінювати. Очистити від них наші демократичні громадські туалети. Такі, як Донаг'ю, воліли обмежуватись цими кублами розпусти й рідко потикалися в нетрища гетто. А коли потикались, їх там стирали на мак.
Не витримавши важкого погляду Річардса, Донаг'ю ніяково затупцяв на місці.
— Вам більше нічого не потрібно?
— Ти часом не гомик, друже?
— Що?
— Нічого. Йди. Допомагай своїм хлопцям.
Донаг'ю квапливо подався геть.
Річардс швидко зорієнтувався, що політична карта — це та, на якій нанесено міста й дороги.