Переслідуваний - Сторінка 37

Річардс подумав, який здоровий і сильний у неї голос.

6 проти 100...

Річардс підводився надзвичайно повільно, притримуючи кишки рукою. Мав таке відчуття, ніби в животі хтось запалює сірники.

Він повільно йшов уздовж проходу між кріслами, зігнутий, з рукою на животі, наче кланявся. Дійшов до парашута, взяв його й потяг за собою. Крізь пальці в нього прослизнуло щось, наче сіре кільце ковбаси. Він став запихати його назад. Це було боляче. Йому здавалося, ніби він напихає себе лайном.

— Бо... — простогнала Амелія. — Бо... Бо... Боже... О Боже... Боже милосердий...

— Надінь оце,— сказав Річард.

Вона все хиталася взад і вперед, не чуючи ні слова. Він кинув парашута на підлогу і дав їй ляпаса. Удар вийшов несильний. Річардс стиснув руку в кулак і штурхонув її. Жінка замовкла. Її очі безтямно витріщились на Річардса.

— Надінь оце,— повторив він. — Як рюкзак. Розумієш?

Вона кивнула.

— Я... не... можу... стрибати... Бо... юсь...

— Ми розіб'ємось. Ти мусиш вистрибнути.

— Ні.

— Гаразд. Тоді я застрелю тебе.

Жінка підхопилася з крісла, відштовхнула Річардса й кинулася хапливо надівати парашутну сумку, дико поводячи очима. Перебираючи лямки, вона відступила трохи від нього.

— Не так. Ця йде під низ.

Вона квапливо поправила лямку, ввесь час одступаючи від Річардса й водночас наближаючись до вбитого Маккоуна. Річардс ішов за нею, з рота в нього капала кров.

— Тепер замкни карабін. Навколо... живота.

Пальці в неї тремтіли, половинки замка з першого разу не з'єдналися, вона заплакала. І ввесь час не спускала божевільного погляду з Річардса.

Вступивши в калюжу крові, вона на мить затупцювала, потім переступила через тіло Маккоуна.

Так вони пройшли салон другого класу. Тепер у животі в Річардса замість сірників рівним полум'ям горіла запальничка.

Запасні двері в салоні третього класу були закріплені розривними болтами і взяті на засувку, яку міг зняти тільки пілот.

Річардс подав Амелії пістолета Донаг'ю.

— Стріляй по болтах. Я не витримаю віддачі.

Заплющившись і відвернувшись, вона двічі натисла на гачок. Більше патронів не було. Двері не ворухнулись, Річардса аж замлоїло з розпачу. Амелія Вільямс стояла, нервово посмикуючи за кільце витяжного троса.

— Може... — почала Амелія, і тієї ж миті двері відлетіли в ніч, а вслід за ними полетіла й вона.

5 проти 100...

Зігнувшись, наче стара відьма, Річардс чіплявся за спинки крісел, переборюючи ураганний потік повітря й поволі віддаляючись од вирваних дверей. Якби вони летіли вище і різниця в тиску була більша, його теж витягло б із літака. А так його лише дуже трусило, а нещасні кишки, розтягуючись, наче міхи акордеона, волочилися за ним по підлозі. Він відчув, як у салон рине нічне повітря, розріджене й морозне на висоті дві тисячі футів; здавалося, на нього хтось хлюпнув крижаною водою. У животі, замість запальнички, вже палахкотів смолоскип.

Салон другого класу залишився позаду. Стало трохи легше: тяга повітря зменшилась. Він дійшов до розпростертого тіла Маккоуна (переступіть, будь ласка), пройшов салон першого класу. Із рота в нього цівкою стікала кров.

Річардс зупинився перед входом до кухні й спробував зібрати кишки докупи. Він знав — їм не подобається, що їх випустили назовні. Аніскілечки. Вони вже геть завозились. Йому хотілося заплакати по своїх нещасних, тендітних кишках, яким зовсім ні до чого була оця халепа.

Річардс ніяк не міг позасовувати їх назад у живіт. Все було зрушене, все перемішалося. Перед його очима миготіли страхітливі картинки із шкільного підручника з біології. Поступово, уривками, він усвідомив істину — наближення власного кінця,— і жалісно скрикнув із наповненим кров'ю ротом.

Ніхто не відгукнувся. Всі в літаку були мертві. Всі, крім нього й Автика.

Кров витікала з нього, і йому здавалося, що світ згасає. Зігнувшись, він прихилився до кухонної переділки, наче п'яний до ліхтарного стовпа. Все довкола примарно заколивалося, наче в сірому тумані.

"Ось воно. Я помираю".

Річардс закричав, і разом з нестерпним болем світ знову повернувся до нього. Ще ні. Ще не час.

Він кількома рвучкими кроками перетнув кухню, обвішаний кишками, наче мотуззям. Важко було повірити, що там, усередині, їх так багато. Таких круглих, пругких і так щільно вмощених.

Річардс наступив на самого себе, щось усередині потяглося. Біль спалахнув з неземною силою, і він заверещав, бризкаючи кров'ю на протилежну стінку. Тоді похитнувся і впав би, якби не переділка.

"Живіт. Мене поранено в живіт".

Мозок дав божевільну відповідь:

"Клац-клац-клац".

Він має зробити ще одну річ.

Найважче, мабуть, помирати від черевної рани. Якось на роботі, під час нічної перерви, вони обговорювали, яка смерть найгірша. Це було, ще коли він працював на "Дженерал атомікс". Міцні, бадьорі — є і кров, і сеча, й сперма — вони пожадливо жували сандвічі, сперечаючись, що краще: померти від радіації, замерзнути, впасти й розбитися, бути забитим на смерть, потонути? Хтось згадав про смерть від пострілу в живіт. Гарріс, здається. Отой гладкий, що пив самогон на роботі.

"Живіт — болюче місце,— сказав Гарріс. — Це довго триває". І всі закивали схвально й поважно, ще не відаючи, що таке Біль.

Похитуючись, Річардс плентав вузеньким коридором, тримаючись обіруч за стіни. Повз Донаг'ю. Повз Фрідмена, якому він зробив таку радикальну стоматологічну операцію. Руки в Річардса вже почали терпнути, але біль у животі (там, де був його живіт) дедалі дужчав. І попри все це, Річардс рухався, і його пошматоване тіло силкувалось виконувати накази божевільного Наполеона, що сидів у його черепі.

"Господи, невже це кінець Ріко?"

Він ніколи не повірив би, що йому запам'яталося так багато передсмертних висловів. Здавалося, його мозок заглибивсь у себе й в оці останні гарячкові секунди пожирав сам себе.

Ще... одну... річ...

Він перечепився через розпростерте тіло Голловея і раптом відчув, що хоче спати. Подрімати. Так. Це якраз те, що треба. Дуже важко підвестись. Автик мугикає. Співає колискову хлопчикові в день його народження. Ш-ш-ш, ш-ш-ш, ш-ш-ш. Овечка на лужку, корівка в кукурудзі.

Річардс підвів голову — яке страшенне зусилля, наче вона сталева, чавунна, свинцева,— і втупився у штурвали, що й далі погойдувались у своєму парному танці. Попереду, за плексигласовими вікнами, був Гардінг.

Задалеко ще.

"Під копицею сіна він міцно спить".

4 проти 100...

Радіо кудкудакало пронизливим стривоженим голосом:

— Борт сі дев'ятнадцять вісімдесят чотири, відповідайте. Ви на дуже малій висоті. Як зрозуміли? Як зрозуміли? Чи переймати нам керування? Як зрозуміли? Як зрозуміли? Як...

— Іди ти... — прошепотів Річардс.

Він поповз до танцюючих штурвалів. Педалі ходили вниз-угору. Ручки штурвалів сіпалися туди-сюди. Він закричав од пронизливого спалаху болю: кишка зачепилася за підборіддя Голловея. Річардс порачкував назад. Вивільнив її. Знову порачкував до штурвалів.

Руки під ним підітнулися, тіло на мить стало невагомим, він лежав, уткнувшись носом у волохатий килим. Ледве зіп'явшись на руки, знову поповз.

Звівшись на ноги, сяк-так забрався в крісло Голловея. Еверест підкорено.

З проти 100...

Ось він. Велетенський, масивний, підноситься серед ночі темним силуетом над рештою будинків. У місячному сяйві здавалося, ніби він відсвічує алебастром.

Річардс торкнувся штурвала. Підлога провалилася ліворуч. Його кинуло вбік, і він мало не випав із крісла. Тоді потяг за ручку, знову надто сильно — підлога провалилася праворуч. Горизонт танцював, як навіжений.

Тепер педалі... Так... Уже краще...

Він обережно відштовхнув од себе штурвал. Стрілка на шкалі перед ним миттю перескочила з позначки 2000 на 1500. Річардс легенько потяг штурвал на себе. Він дуже погано бачив. Праве око майже зовсім осліпло. Було дивно, що вони сліпнуть неодночасно.

Він знову нахилив штурвал уперед. Тепер здавалося, що літак завис у невагомості. Стрілка стрибнула від 1500 до 1200, потім до 900. Річардс поставив штурвал у нейтральне положення.

— Борт сі дев'ятнадцять вісімдесят чотири! — заволав переляканий радіоголос. — Що сталося? Як зрозуміли?!

— Говори, хлопче,— прохрипів Річардс. — Гав! Гав!

2 проти 100...

Літак плив крізь ніч, мов велетенська крижина, внизу гігантською поламаною картонною коробкою розпростерся Південний район.

Будинок розважальних телепрограм був зовсім близько.

1 проти 100...

Крилатий велет з ревінням пролетів над Каналом, наче його вела рука самого Господа Бога. Якийсь наркоман, стоячи в дверях, задер голову, і йому здалося, що це галюцинація, його останнє наркотичне видіння, що зараз він вознесеться просто на небо, мабуть у рай, який теж належить "Дженерал атомікс", з безплатними харчами та реакторами, що не забруднюють повітря.

Ревіння моторів заганяло людей у під'їзди, їхні бліді обличчя визирали звідти, наче язички білого полум'я. Вітрини магазинів дзеленчали, уламки розбитих шиб осипалися всередину. Вулицями, мов кегельбановими доріжками, неслися схожі на несамовито танцюючих дервішів вихори сміття. Полісмен, кинувши свого кийка, обхопив руками голову й закричав, але не почув навіть власного голосу.

Літак опустився ще нижче й нісся вже понад самими дахами, наче сріблястий кажан: праве крило мало не зачепило висотний магазин "Зачарування", прослизнувши за якийсь десяток футів од нього.

По всьому Гардінгу екрани БТБ побіліли від інтенсивних електричних перешкод, і вражені люди втупилися в свої телевізори переляканими очманілими очима.

Ввесь світ виповнивсь громом.

Кілліан одірвав очі од столу й витріщився на широке, на всю стіну, вікно свого кабінету.

Панорама міста, що мерехтіла морем вогнів, раптом зникла. Все вікно заповнив велетенський "Локхід-трі-стар", який сунув просто на Кілліана. Кілліан устиг помітити миготливі вогні літака й на мить — божевільну мить безмежного подиву, жаху і невіри — побачив Річардса з утупленими в нього очима: закривавлене обличчя, чорні очі горять, мов у демона.

Річардс усміхався моторошною усмішкою.

І показував йому стиснуту в кулак і зігнуту в лікті руку.

— Господи... — тільки й устиг вимовити Кілліан.

0

Ледь нахилившись на одне крило, "Локхід" увігнався в Будинок розважальних телепрограм. Баки літака були заповнені на добру чверть. Швидкість перевищувала п'ятсот миль на годину.