Переслідуваний - Сторінка 8

Він довго блював, а коли блювати стало нічим, залишилися самі спазми. Десь близько шостої вечора вони поступово стихли, і Річардс замовив на обід бульйон. Про віскі й не заїкнувся. Потім попросив принести з десяток записів різних виконавців неороку. Одначе музика швидко йому набридла.

Він рано ліг. І спав погано.

Більшу частину понеділка Річардс просидів у крихітній заскленій лоджії спальні. Далеко внизу простягся порт. День був доволі приємний — поперемінно то дощило, то виглядало сонце. Річардс прочитав дві книжки, знову рано ліг і цю ніч спав трохи краще. Йому приснився поганий сон: Шійла померла, він був на її похороні. Хтось підвів їй голову в труні й напхав повен рот нових доларів, спотворивши обличчя. Річардс кинувся до неї, щоб витягти цей гидкий кляп, але його затримали ззаду. То були полісмени, цілий десяток. Серед них — Чарлі Грейді. Він ошкірився й сказав: "Ось що жде тих, хто програє, дурню". Коли йому приставили до голови кілька пістолетів, Річардс прокинувся.

— Вівторок,— промовив він сам до себе й, перекотившись на бік, устав із ліжка. Модний годинник фірми "Дженерал атомікс" у вигляді променистого сонця показував дев'ять хвилин на восьму. За менш як одинадцять годин уся Північна Америка дивитиметься в прямому ефірі та об'ємному зображенні перший випуск "Переслідування". Від страху в Річардса похололо в животі. А через двадцять три години він стане дичиною, на яку дозволено полювати.

Він довго стояв під гарячим душем, потім надяг свій комбінезон і замовив на сніданок яєчню з шинкою. Коли з'явився посильний, попросив його принести пачку сигарет "Блемс".

До полудня він спокійно читав. Рівно о другій у двері постукали. До кімнати ввійшли три полісмени та Артур Берне, доволі смішний у фірмовій куртці Будинку розважальних телепрограм. Всі три полісмени мали при боці кийки.

— Час для заключного інструктажу, містере Річардс,—— сказав Берне. — Чи не будете ви такі ласкаві...

— Звичайно,— відповів Річардс. Він позначив місце, до якого дочитав, і поклав книжку на столик. Жах, який несподівано охопив його, нагадував паніку, і він був дуже радий, що ніхто не помічає, як у нього тремтять пальці.

82 проти 100...

Десятий поверх Будинку розважальних телепрограм був зовсім не такий, як нижні поверхи, і Річардс знав, що вище його не повезуть. Враження безупинного руху вгору по соціальній драбині, яке починалося з брудного вестибюля на першому поверсі, закінчувалося на десятому. Звідси велися телевізійні передачі.

Коридори були широкі, білі, без жодних прикрас. Яскраво-жовті автовізки, що працювали на сонячних батареях фірми "Дженерал атомікс", снували туди-сюди, розвозячи технічний персонал безплатного телебачення по різних студіях та апаратних.

Біля ліфта на них уже чекав візок, і всі п'ятеро — Річардс, Берне і три полісмени — стали на нього. Зустрічні в коридорах витягали шиї й показували на Річардса. Якась жінка в жовтих фірмових шортах і ліфчику підморгнула йому й послала поцілунок. Річардс стис кулак і зігнув руку в непристойному жесті.

Вони проїжджали коридор за коридором, і здавалося, що позаду лишилась уже не одна миля. Річардс устиг зазирнути в десяток студій. В одній стояло сумнозвісне колесо з не раз баченої передачі. Довкола юрмилися екскурсанти з фешенебельних житлових районів, із хихотінням ставали на диск і пробували, як то воно крутиться.

Нарешті візок зупинився перед дверима з написом: "Переслідування". Вхід суворо заборонено". Берне махнув рукою вартовому, що сидів у куленепробивній кабіні, потім обернувся до Річардса.

— Опустіть перепустку у проріз між кабіною вартового й дверима,— сказав він.

Річардс виконав наказ. Щойно його картка щезла, в кабіні засвітилась маленька лампочка. Вартовий натис кнопку, двері відсунулися вбік, і вони заїхали у якусь кімнату.

— А де моя картка? — спитав Річардс.

— Вона вам більше не знадобиться.

Кімната виявилась апаратною. Біля пульта нікого не було, крім лисого техніка, що сидів перед темним екраном монітора, проказуючи у мікрофон: "Один, два, три, чотири...". Ліворуч у кінці кімнати, за столом, на якому стояли матові келихи, сиділи Ден Кілліан і два незнайомці. Один, красунчик, мало схожий на техніка, невиразно нагадував Річардсові когось.

— Вітаю, містере Річардс. Привіт, Артуре. Вип'єте чогось неміцного, містере Річардс?

Річардс відчув спрагу; на поверсі було досить жарко, хоча дорогою він бачив чимало кондиціонерів.

— "Руті-Тут",— сказав він.

Кілліан підвівся з-за столу, підійшов до холодильного бару й відкрив пластикову пляшку. Річардс сів і, подякувавши кивком голови, взяв пляшку.

— Містере Річардс, джентльмен ліворуч від мене — Фред Віктор, режисер програми "Переслідування". А цього добродія, я певен, ви знаєте. Це — Боббі Томпсон.

Ну звісно ж, Томпсон. Ведучий "Переслідування". Куртка мінливого кольору зеленого горіха, грива сріблястого волосся, надто красивого, щоб не викликати підозри.

— Воно у вас фарбоване? — спитав Річардс.

Томпсонові бездоганно вигнуті брови поповзли вгору.

— Що-що?

— Та ні, нічого,— відповів Річардс.

— Вам доведеться зважати на одну особливість містера Річардса,— промовив Кілліан, усміхаючись. — Він часом схильний до грубощів.

— Його можна зрозуміти,— сказав Томпсон і запалив сигарету. — Якщо зважити на ситуацію, в якій він опинився.

На Річардса хвилею накотилося відчуття нереальності всього, що з ним діється.

— Містере Річардс, підійдіть, будь ласка, сюди,— втрутився Віктор. Він підвів Річардса до екранів у протилежному кінці кімнати. Технік уже закінчив перевіряти апаратуру і вийшов.

Віктор натис дві кнопки, і на екранах з'явилися зображення лівої та правої половини сцени.

— Ми не проводимо репетицій,— пояснив Віктор. На нашу думку, так ви почуватимете себе вільніше. Боббі просто імпровізує, а він своє діло знає з біса добре. Ми вийдемо в ефір о шостій за місцевим часом. Боббі буде в центрі сцени, на отому блакитному помості. Він скаже вступне слово й підготує глядачів до зустрічі з вами. Монітор покаже кілька фотографій. Ви чекатимете за правою кулісою в супроводі двох вартових. Вони вийдуть з вами на сцену, озброєні спецрушницями. Звичайно, на випадок прикрих несподіванок з вашого боку кийки були б практичніші, але рушниці, що застосовуються проти порушників громадського порядку, створюють кращий ефект.

— Та певне,— погодився Річардс.

— Публіка галасуватиме й погрожуватиме вам, але ми навмисне добираємо таку аудиторію, бо це теж викликає належний ефект.

— В мене стрілятимуть холостими? — спитав Річардс. — Можна було б наклеїти мені на груди кілька мішечків з кров'ю і роздушити їх за умовним сигналом. Це теж справило б враження.

— Зверніть, будь ласка, увагу, що ви з вартовими виходите, коли назвуть ваше ім'я. Боббі... е-е... поставить вам кілька запитань. То ви почувайтеся вільно й висловлюйтесь якомога барвистіше. Все це працюватиме на ефект. Потім, близько шостої десять, перед рекламним оголошенням по всіх програмах Мережі, вам видадуть аванс і ви вийдете — без охорони — за ліву кулісу. Зрозуміло?

— Так. А Лафлін?

Віктор насупився й запалив сигарету.

— Він вийде вслід за вами, о шостій п'ятнадцять. Ми організуємо два змагання одночасно, бо здебільшого одному з учасників бракує... е-е... вміння, щоб відірватися від мисливців.

— А третій буде дублером?

— Містер Янскі? Так. Але це вже вас не стосується, містере Річардс. За кулісами вам дадуть відеокамеру завбільшки з коробку від кукурудзяних баранців. Вона важить шість фунтів. Крім того, ви одержите шістдесят касет з плівкою, кожна касета — чотири дюйми завдовжки. Все це вміститься у внутрішню кишеню куртки й навіть не віддиматиме її. Це останнє досягнення сучасної техніки.

— Чудово.

Віктор міцно стулив губи.

— Ден уже казав вам, містере Річардс, що ви — учасник змагання лише для публіки. Насправді ж ви працюватимете на нас, і вам слід добре усвідомити свою роль. Касети з вашими записами можете опускати в будь-яку поштову скриньку; нам негайно пересилатимуть їх, щоб ми встигали закінчити монтаж перед вечірнім випуском. Якщо ви не надсилатимете по дві касети на добу, вас позбавлять винагороди.

— Але на мене однаково полюватимуть?

— Саме так. Тож краще вчасно надсилати касети. По них ніхто не дізнається, де ви переховуєтесь; ловці працюють незалежно від студії.

Річардс не дуже повірив почутому, але змовчав.

— Після одержання техніки вас проведуть до ліфта. Він опустить вас прямо на Ремпарт-стріт. Від цієї хвилини ви — сам собі хазяїн. — Віктор помовчав. — Запитання є?

— Немає.

— Тоді містер Кілліан має погодити з вами ще одне фінансове питання.

Вони повернулися до Дена Кілліана, який про щось розмовляв з Артуром

Бернсом. Річардс попросив ще одну пляшку "Руті-Тут" і одержав її.

— Містере Річардс,— почав Кілліан, блиснувши на нього сліпучо-білими зубами. — Як вам уже відомо, ви залишите студію, не маючи ніякої зброї. Але це не означає, що ви не можете її здобути всіма правдами і неправдами. Боже борони! Вам — або вашому спадкоємцю — додатково заплатять сто доларів за кожного ловця чи представника закону, якого вам удасться спровадити на той світ...

— Знаю, можете не розказувати,— перебив його Річардс. — Все розраховано на ефект.

Кілліан задоволено посміхнувся.

— Який же ви проникливий. Так. Одначе не полюйте на безневинних людей. Це вже буде нечесно.

Річардс нічого не сказав.

— Є ще одна особливість цієї передачі...

— Стукачі та незалежні кінооператори? Знаю.

— Це не стукачі, це добропорядні американські громадяни. — Важко було сказати, чи в голосі Кілліана звучить справжня образа, чи іронія. — Та хоч би як, а вашої появи вже чекають вісімсот чоловік. За достовірну інформацію про місцеперебування переслідуваного ми платимо сто нових доларів. За інформацію, що потягне за собою його вбивство — тисячу. Незалежні кінооператори одержують десять і більше доларів за фут плівки...

— Заробив на крові — і катай на мальовничу Ямайку! — вигукнув Річардс, широко розвівши руками. — Твій портрет прикрашатиме обкладинки сотень стереоскопічних журналів. Ти станеш ідолом для мільйонів. Аби дав подробиці в об'ємному зображенні.

— Досить,— спокійно мовив Кілліан. Боббі Томпсон полірував нігті; Віктор відійшов і загорлав на когось за те, що не під тим кутом поставив камери.

Кілліан натиснув кнопку.

— Міс Джонс? Чекаємо на вас, голубонько.