Під палубним тентом - Сторінка 2

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

—-Злиденятам пощастило, що встигли втекти від неї.

— Хіба тубільці бояться акул? — запитала вона.

— А ви ні? — запитанням відповів капітан.

Вона здригнулася, глянула за борт і невдоволено скривилась.

— Ні за що в світі я не ступила б туди, де може бути акула, — промовила вона й знову здригнулася. — Вони жахливі! Просто жахливі!

Хлопчаки піднялись на верхню палубу і з’юрмилися біля поруччя, захоплено дивлячись на міс Керазерс, — вона ж бо подарувала їм ціле багатство! Видовище скінчилося, і капітан Бентлі жестом наказав їм забиратись. Але міс Керазерс зупинила його:

— Зачекайте хвилинку, капітане, прошу вас. Я завжди вважала, що тубільці не бояться акул.

Вона підкликала до себе хлопчину, що стрибав ластівкою, і знаком звеліла йому стрибнути ще раз. Той похитав головою й засміявся разом з усією своєю ватагою — так, наче це був гарний дотеп.

— Акула, — показав він на воду.

— Ні, — мовила міс Керазерс. — Там немає акул.

Але хлопчина рішуче похитав головою, і те саме зробили і його приятелі.

— Ні, ні! — скрикнула міс Керазерс і звернулась до нас: — Хто позичить мені півкрони й соверен?

Одразу з півдесятка рук простягли їй свої крони й соверени, і вона взяла дві монети у молодого Ардмора.

Півкрони міс Керазерс показала хлоп’ятам. Та жоден з них не виявив бажання стрибати, вони стояли й тільки нерішуче всміхалися. Міс Керазерс почала пропонувати монету кожному порізно, але кожен, коли надходила його черга, лише потирав ногу об ногу, всміхався й хитав головою. Тоді вона жбурнула півкрони за борт. Діти зажурено стежили за польотом срібної монети, однак ні один так і не рушив з місця.

— Тільки не кидайте соверена, — тихо мовив їй Денітсон.

Мовби не почувши цих слів, вона піднесла золоту монету до очей хлопчини, що стрибав ластівкою.

— Не треба, — сказав капітан Бентлі. — Я й слабу кішку за борт не викину, коли поблизу акула.

Та вона лиш засміялась і вперто й далі дражнила хлопця.

— Не спокушайте його, — наполягав Денітсон. — Це ж для нього ціле багатство, і він може кинутись за ним.

Міс Керазерс раптом зауважила:

— А ви б ні? — І додала трохи лагідніше: — Якби я кинула?

Денітсон похитав головою.

— Високо ж ви себе цінуєте, — проказала вона. — А за скільки соверенів ви б погодилися?

— Стільки ще не накарбували, — почулося у відповідь.

На хвильку міс Керазерс замислилась, у суперечці з Де-

нітсоном забувши про хлопчину.

— А заради мене? — спитала вона дуже тихо.

— Тільки щоб урятувати вам життя.

Вона знов обернулась до хлопчини і показала йому монету, засліплюючи його дорогоцінним блиском. Тоді вдала, ніби кидає золотий у море; хлопчик мимовільно шарпнувся до поруччя, але спинився, коли друзі його загукали різко й докірливо. В їхніх голосах вчувався гнів.

— Я знаю, це лише пустощі, — сказав Денітсон. — Пустуйте скільки душа забажає, та, ради бога, не кидайте!

Чи це був вияв її дивної впертості, чи, може, вона сумнівалася, що хлопчик здатен стрибнути, — хтозна. Такого не чекав ніхто з нас. З-під палубного тента, золотом зблиснувши на сонці, вилетіла монета, описала ясну дугу і впала у море. Перш ніж хлопця встигли спинити, він уже був за бортом; тіло його, граціозно вигнувшись, летіло в воду. Вони знялись у повітря водночас — монета й хлопчик. Гарне то було видовище! Соверен чітко прорізав воду, і майже тієї ж миті, на тому самому місці з нечутним плеском пірнув і хлопець.

Бистроокі темношкірі його приятелі голосно скрикнули. Ми всі опинилися біля поруччя. Не кажіть мені, що при нападі акула обов’язково перевертається на спину. Ця не перевернулась. З висоти, де ми стояли, у прозорій морській воді було видно все. Акула була велика й одним ударом розтяла хлопчину навпіл.

Хтось із нас щось прошепотів — не знаю, хто саме, може, і я. Потому запала мовчанка. Міс Керазерс озвалася перша. її лице було смертельно бліде.

— Я... я й гадки не мала... — мовила вона з короткий істеричним смішком.

Усю свою гордість закликала вона на допомогу, щоб узяти себе в руки. Вона безпорадно глянула на Денітсона, а тоді по черзі на кожного з нас. В очах у неї стояв нестерпний біль, губи тремтіли. Тепер згадуючи про той

момент, я визнаю, що ми повелися тоді жорстоко. Ніхто з нас не вимовив і слова.

— Містере Денітсоне, — промовила вона. — Томе, проведіть мене вниз, будь ласка.

Він ані оком не скинув на неї, ані зворухнувся; зроду я не бачив такого похмурого чоловічого обличчя. Відтак він дістав із цигарниці сигарету й запалив. Капітан Бентлі гнівно пирхнув і сплюнув за борт. Ото й тільки, — панувала цілковита тиша.

Міс Керазерс обернулась і твердою ходою рушила по палубі. Та, пройшовши кроків із двадцять, заточилася і, щоб не впасти, схопилась рукою за стіну. Далі вона ступала дуже повільно, притримуючись за стіни кают.

Трелор змовк. Обернувшись до маленького чоловічка, він подивився на нього холодно й запитливо.

— Ну? —нарешті озвався Трелор. —То складіть їй ціну.

Чоловічок ковтнув слину.

— Мені нема чого казати, — промовив він. — Що тут скажеш.