Підозра - Сторінка 17

Все це здається мені куди вірогіднішим, ніж той варіант, що нібито поліція зважилася на такий крок — залучити важкохвору людину до такої делікатної операції, тим паче, що поліція до останньої години не натрапила на правильний слід у випадку зі смертю Фортшіга, а. це обов'язково мало б статися, якби я був у них під підозрою. Ви дієте з власної ініціативи й власними силами виступаєте проти мене, комісаре. Гадаю, що і той пришелепуватий письменник нічого не знав.

— Навіщо ви його вбили? — крикнув старий.

— З обережності,— байдуже відповів лікар і глянув на годинник.— Десять на дванадцяту. Час не жде, добродію, час не жде. З обережності мені доведеться вбити і Гунгертобеля.

— Ви збираєтеся його вбити?! — вигукнув комісар і спробував підвестися.

— Лежіть! — наказав Емменбергер так рішуче, що хворий послухався.— Сьогодні четвер, по обіді ми, лікарі, візьмемо собі вільний час. Бо я надумав зробити Гун-гертобелю, вам і собі маленьку приємність і запросив його до нас навідатися. Він їхатиме з Берна своєю машиною.

. — І що станеться?!

— Ззаду в його автомобілі сидітиме мій хлопчик-мі-винчик,— пояснив Емменбергер.

— Карлик! — вигукнув комісар.

— Карлик,— підтвердив лікар.— Знову й знову той карлик. Це дуже корисний інструмент, я прихопив його з собою із Штутгофа. Вже тоді це смішне малятко плуталося у мене під ногами, коли я оперував, а за інструкцією пана Генріха Гіммлера я повинен був убити цього капшука, як неповноцінного, ніби якийсь арійський велетень був більш повноцінним, ніж він. Та й навіщо? Я вавжди любив курйозні речі, а зневажена людина — це особливо надійний інструмент. Мале мавпеня відчувало, що воно завдячує мені своїм життям, тож я зміг видресирувати його якнайкорисніше для себе.

Годинник показував чотирнадцять хвилин на дванадцяту.

Комісар настільки стомився, що раз у раз заплющував очі, а коли він на мить їх розплющував, то бачив годинник, весь час той великий, круглий годинник, що висів зі стелі. Й комісар збагнув, що для нього вже нема порятунку. Емменбергер бачив його наскрізь. Він, Берлах, пропав, і Гунгертобель теж пропав.

— А ви — нігіліст,— сказав він тихо, майже пошепки, у мовчазну залу, де цокав годинник. Увесь час.

— Тобто ви хочете сказати, що я ні в що не вірю? — спитав Емменбергер, і в його голосі не відчувалося й краплини гіркоти.

— Я й уявити не можу, що мої слова могли б мати якийсь інший зміст,—відповів старий у своєму ліжку, безпорадно поклавши руки на покривало.

— А в що ж ви вірите, пане комісар? — спитав лікар, не змінюючи пози, і уважно, з цікавістю глянув на старого.

Берлах мовчав.

На задньому плані безупинно цокав годинник, зеленавий годинник із невблаганними стрілками, що непомітно, але вочевидь рухалися до своєї мети.

— Ви мовчите,— зауважив Емменбергер, і в його голосі вже не відчувалося елегантності й награності, звучав він чітко й лунко.— Ви мовчите. Нинішня людина неохоче відповідає на запитання: у що ви вірите? Тепер вважається навіть непристойно таке питати. Не люблять нині говорити гучні слова, як в цьому дехто скромно зізнається,, і менше всього вам дадуть якусь конкретну відповідь, хоча б таку: "Я вірю в Бога Отця, в Бога Сина й Бога Духа святого", як колись відповідали християни, горді з того, що так могли сказати. Сьогодні у відповідь здебільшого мовчать, ніби дівчина, до якої звертаються з неґречним запитанням. Сьогодні вже ніхто добре й не знає, у що він, власне, вірить, не те, щоб взагалі не вірив, ні, Бог тому свідок, люди таки вірять — один вірить, хоча й досить непевно, ніби якийсь непримарний туман заполонив його душу — вірить у щось таке, як людяність, християнство, терпимість, справедливість, соціалізм, любов до ближнього,— у речі, яким трохи бракує конкретного змісту, чого ніхто й не заперечує, однак люди собі ще думають: справа зовсім не в словах, найважливіше — це порядно й з чистим сумлінням жити. І спроби такі робляться, одні борються, інші пасивно підкоряються обставинам. Все, що робиться на цім світі, і добрі справи, й злочини, відбувається навмання, зло і добро випадають людині наче на лотерейний квиток; випадок робить людину доброю, випадок робить її і лихою. Але гучне слово "нігіліст" завжди напохваті, його кидають в обличчя кожному, коли відчувають, що від нього можна чекати якоїсь загрози, і роблять це з великою пихою, та іще з більшим переконанням. Я знаю таких людей, вони переконані, що мають право твердити, ніби один плюс один дорівнює трьом, чотирьом або й дев'яносто дев'яти; ті люди запевняють, ніби несправедливо вимагати від них відповіді, що один плюс один дорівнює двом. Усе зрозуміле їм здається обмеженим, бо для того, аби дещо зрозуміти, насамперед потрібен характер. Вони й поняття не мають, що таке справжній комуніст — наведемо такий незвичайний приклад, бо більшість комуністів є комуністами, як більшість християн є християнами тільки через непорозуміння — отож вони й поняття не мають, що людина, яка від щирого серця вірить у необхідність революції і в те, що лише цей шлях, коли він навіть і проляже по мільйонах трупів, приведе до добра, до кращого світу,— така людина набагато менший нігіліст, ніж вони, ніж який-небудь пан Мюллер чи пан Губер, що не вірять ні в Бога, ні в чорта, ні в небо, ні в пекло, а лише в право на бізнес, але визнати це своїм кредо вони, однак, дуже бояться. Отак і животіють вони, ніби черва в якійсь гноївці, де ймови не може бути, аби на щось зважитися, животіють з туманною уявою про добро, справедливість та істину, коли можна в тій гноївці таке уявити.

— Я й гадки не мав, що кат здатний на отакенну зливу слів,— сказав Берлах.— Мені уявлялося, ніби такі, як ви — неговіркі.

— Браво, — засміявся Емменбергер. — Здається, до вас знову повертається мужність. Браво! Для експериментів у цій лабораторії мені потрібні мужні люди, шкода лише, що такий урок завжди закінчується смертю учня. Гаразд, побачимо, що в мене за віра, й покладемо її на терези, а на іншу шальку покладемо вашу, й тоді побачимо, у кого з нас більша віра, у нігіліста, як ви мене називаєте, чи у християнина. Ви прийшли до мене в ім'я людяності, чи хто його знає, з яких іще підстав, щоб мене знищити. Гадаю, ви не відмовитеся це пояснити.

— Я розумію,— відповів комісар, намагаючись здолати страх, який із безупинним рухом годинникових стрілок наростав у ньому, ставав загрозливим.— Тепер ви хочете виголосити мені своє кредо. Дивно, що і в людини, яка займається масовими вбивствами, воно є.

— Вже двадцять п'ять хвилин на дванадцяту,— відказав Емменбергер.

— Як люб'язно з вашого боку мені про це нагадувати,— застогнав старий, його аж трусило з безсилля й люті.

— Людина, що воно таке — людина? — посміхнувся лікар.— Я не соромлюся мого кредо, не мовчу, як мовчали ви. Як християни вірять у три речі, що, власне, є лиш однією річчю, триєдністю, так я вірю у дві речі, у двуєд-ність, а саме — я вірю в щось і в себе. Я вірю в матерію, яка одночасно в і силою й масою, незбагненний Всесвіт і куля, яку можна обійти довкола, обмацати ніби дитячий м'яч, куля, на якій ми живемо й летимо крізь фантастичну порожнечу простору; я вірю в матерію (як дріб'язково й жалюгідно звучать поруч із цим слова: "я вірю в Бога"), матерію, яку можна сприймати на дотик як ввіра, як рослину або як вугілля, і не можна сприймати, хіба що приблизно вичислити, як атом; вірю в матерію, якій не потрібен Бог чи якась інша людська вигадка, єдиним незбагненним таїнством матерії є її буття. І я вірю, що я — частка цієї матерії, атом, сила, маса, молекула, так само як і ви, і що моє існування дає мені право робити те, що я хочу. Як частка матерії я існую лише мить, це просто випадок, що життя в цьому дивовижному світі виявилось тільки однією з його безмежних можливостей, такий же випадок, як і я сам — якби Земля наблизилася трохи ближче до Сонця, то не було б ніякого життя,— і сенс мого буття полягає в тому, щоб існувати лише мить. А потім настає могутня ніч, я це вже усвідомив! Немає нічого святого, крім матерії: людина, тварина, рослина, місяць, Молочний шлях, все що я завжди бачу,— це випадкові поняття, неістотність, як, скажімо, піна чи хвиля на воді: байдуже, чи вони є, чи ЇХ йемав, їх завжди можна чимось замінити. Коли їх немає, то е щось інше, коли згасне життя на цій планеті, то воно виникне десь у Всесвіті на іншій: як ото завжди головний виграш випадає на один-єдиний лотерейний квиток, випадково, але тут діє закон великого числа. Смішно — давати людині триваліший час для життя, бо то буде тільки ілюзія довгочасності, ілюзія нової системи влади, що дає можливість кілька років проживотіти на чолі якоїсь держави чи якоїсь церкви. У світі, який за своєю структурою — лотерея, безглуздо домагатися благополуччя для всіх людей, прагнучи того, щоб на кожний лотерейний квиток випадав головний виграш, а не так, як буває насправді — щоб більшість нічого не виграла. Хіба є ще якесь інше бажання крім того, щоб бути тим окремим, єдиним, кому дістався головний виграш. Безглуздо вірити в матерію і водночас в гуманізм, вірити можна лише в матерію і у власне Я. Немає ніякої справедливості — бо як може бути справедливою матерія? Є тільки свобода, її не можна заслужити,— тут виявляється і справедливість,— свобода не приходить сама собою, її треба брати силоміць. Свобода — це мужність робити злочини, бо вона сама — злочин.

— Я розумію,— вигукнув комісар, скулившись на білому простирадлі, ніби конаючий звір на узбіччі нескінченної, байдужої дороги.— Ви не вірите ні в що, крім права катувати людину!

— Браво,— відповів лікар й заплескав у долоні.— Браво! Як на мене, ви непоганий учень, бо наважуєтеся робити висновок, згідно з яким я живу. Браво, браво! — Він знову заплескав у долоні.— Я зважився на те, щоб бути самим собою й більш нічим, і я присвятив себе тій справі, яка робить мене вільним,— вбивству й катуванням, бо коли я вбиваю якусь іншу людину — а о сьомій я знову це робитиму,— коли я ставлю себе поза будь-яким суспільним ладом, створеним нашою немічністю, то почуваю себе вільним, для мене настає ота єдина мить, але що то за мить! Сила моя тоді така ж незмірна, як і сила матерії, така ж могутня, як вона, така ж несправедлива, як вона, а в зойках і муках, що вириваються мені назустріч з відкритих ротів та скляних очей моїх жертв, над якими я нагинаюся, у цьому тремтячому, безсилому, білому тілі під моїм ножем відбивається мій тріумф і моя свобода!

Лікар помовчав.