Пікнік

- Альберто Моравіа -

Arial

-A A A+

Коли десь так від середини грудня починаються розмови про різдво, Новий рік, хрещення, то я аж тремчу, ніби то нагадують мені сплатити борги, а грошей катма. Хтозна-чому оті всі свята збіглися всі підряд.

Одне до одного вони для такого злидня, як я, не свята, а погибель. Йдеться не про те, що не хочеться святкувати різдво, Новий рік чи хрещення, а про те, що у ці три дні свят торговці наїдками та питвом чигають на тебе, як грабіжники за рогом вулиці, бо до свят підходиш одягнутий, а після них лишаєшся голий. Може, колись, за царя Гороха, ці свята й були справді святами скромними, але щирими: адже тоді не було ні організації, ні агітації, ні експлуатації. Але що далі, то навіть найбільший нетяма второпав, що і на святах можна поживитись; отак і роблять. То свята для хитрунів, що збувають усякий харч, а не для бідаків, що його купують. Я сам не раз думав, що для кондитера, торговця птицею чи різника то справжні свята, навіть подвійні: свята самі по собі, і ще раз свята, бо в такі дні вони продають вдесятеро більше, ніж у будень. І тоді, коли якийсь бідолаха святкує на піврота з порожнім гаманцем та за убогим столом, вони справляють свята на всю губу із повним гаманом та за столом, що аж вгинається від наїдків. А втім, щоб пересвідчитися, що це справді так, гляньте на мою крамничку шкільного приладдя. Поряд одна за одною — ковбасна Толомеї, магазин з птицею Де Сантіса, пиріжкова Де Анджеліса та винний магазин Крочані. І що ж ви бачите? Гори сирів та шинки, купи курей та курчат, повні мішки пиріжків, піраміди пляшок та бутлів, блиск та розкіш. Там, у тих чотирьох магазинах, жвавий рух з ранку до вечора, як у порту. В моїй же крамничці шкільних товарів та книжечок — спокій, понура тиша, прилавки припали пилюкою, зайде якийсь хлопчина купити зошит, або жінка — пляшечку чорнила, щоб записати свої витрати, та й тільки. І я сам як моя крамничка — марний, зголоднілий, у довгому чорному фартусі, серед отієї порохняви та паперів, усе кислий та задуманий. Вони ж, Де Анджеліс, Толомеї, Крочані, Де Сантіс — яскраве свідчення, що справи йдуть чудово, — гарні, рожеві, повні, самовпевнені, завжди веселі. Ех, помиливсь я з вибором фаху: на паперах, друкованих або чистих, далеко не заїдеш. Купують не для того, щоб писати або читати, а здебільшого, щоб загортати. Якось напередодні Нового року уранці моя дружина каже:

— Слухай, Еджісто, є непогана ідея... Крочані запропонував, щоб на Повий рік зібралися усі п'ятеро крамарів з нашої вулиці і влаштували пікнік.

— А що це таке? — поспитав я.

— Така звичайна новорічна вечеря.

— Звичайна?

— Атож, звичайна, але кожен несе щось своє і пригощатиме всіх.

— То це і є пікнік?

— Авжеж, це і є пікнік... Де Айджеліс принесе свої пиріжки, Крочані — вино й шипучку, Толомеї — закуску, Де Сантіс — індиків...

— А ми?

— Нам треба принести новорічний пиріг.

Я промовчав, а вона наполягала:

— Хіба погана ідея, оцей пікнік? То їм казати, що ми пристаємо?

Я сидів на стільці, перегортаючи паку різдвяних листівок, і нарешті озвався:

— Як на мене, цей пікнік несправедливий... Де Анджеліс продає свої пиріжки, Крочані — своє вино, Толомеї — закуску, а Де Сантіс — індиків... А я що? Дулю... Пиріг треба купувати.

— Але ж і вони за це платять, бо у крамничці воно не росте... Ти невиправний... Уникаєш людей і сам собі життя ускладнюєш, а потім скаржишся, що справи йдуть кепсько.

Одне слово, ми добряче посперечались, і я, зрештою, урвав її, мовивши:

— Гаразд, скажи їм, що я пристаю до того пікніку... Будуть пироги.

Тоді вона порадила купити пиріг вагою не менше двох кілограмів, щоб справити належне враження. Я пообіцяв.

Останній день року я, як звикле, продавав святкові листівки та паперові фігурки святих. Мої сусіди тим часом продавали курей, пиріжки та локшину, всілякі лікери та вина, сири та шинку.

Стояла гарна погода, і зі своєї темної крамнички я бачив, як проходили жінки з покупками. Була чудова днина під римський Новий рік з незрушним темносинім небом, ніби з найтоншого кришталю, і все навколо наче розмальоване на його тлі свіжими фарбами. Увечері, зачиняючи крамничку, я мовив дружині:

— Не варто їсти... Наїмося на пікніку. Я принесу пиріг... Вистачить хоч на сотню гостей.

І справді, коробка з пирогом була чимала. Але я заспокоїв дружину, щоб не турбувалась, — мовляв, донесу її.

О пів на одинадцяту ми прийшли до Крочані, що мешкав над крамничкою. Його родина проживала там не менше півсторіччя: там жив його дід, коли ще не було крамниці, а тільки закусочна, куди приходили, робітники випити чарчину; батько розширив приміщення і продавав вино вже пляшками; тепер господарював Адольфо, син, котрий, окрім вина, продавав віскі та інші лікери зарубіжних марок. То був один із давніх будинків старого Рима, самі кімнатки та коридори. Але .Крочані з повними щічками та маленькими очицями гордовито провів нас у їдальню. Яка краса! Меблі нові, з полірованого червоного дерева, з латунними ручками та тонкими ніжками з білого клена.

Коли востаннє я бачив цю кімнату, то в ній за стіл правила товста дошка, стільці були солом'яні, на стінах висіли фотографії, а біля вікна в ніші стояла швейна машина. Тепер нічого того не було. Крім нових меблів я побачив іще велику, в позолоченій рамі картину, на якій зображено захід сонця на морі, величезний радіоприймач, що слугував також за стойку для вгощення, порцелянові статуетки голих жінок, блазнів, песиків, а на накритому столі — порцеляновий сервіз тонкої роботи, розмальований рожевими квітами.

— Я купив усе це на площі Аргентіна, — мовив Крочані, показуючи на вмеблювання. — Вгадай, скільки я заплатив.

Я назвав якусь цифру, а він, аж надимаючись від втіхи, назвав суму втричі більшу. Помалу сходилися люди, і незабаром зібралися майже всі.

Хто там був? Був Толомеї, здоровий, вусатий молодик, який, недоважуючи ковбасу, казав своїм клієнтам: "Нехай так?"; був де Анджеліс з пиріжкової, дрібний чоловічок з простакуватим обличчям, але сам шахрай, що хлопчаком сам жебрав, а тепер забезпечував локшиною весь квартал; був Де Сантіс, торговець птицею, що так і лишився селюком, відколи прийшов до Рима з кошиком свіжих яєць, з безволосим сірим обличчям та гучним голосом вітербійця[3]. Були і їхні дружини, усі розкішно вдягнені. Дітей не було, бо, як казав Крочані, наливаючи вермут, це вечірка крамарів, що вітають прийдешній рік, у якому всі присутні мають гребти гроші лопатою. Ніде правди діти, побачивши їх за столом, я відчув до них ще більшу відразу, ніж тоді, коли вони торгували в своїх крамницях: там вони хоч приховували своє самовдоволення, ба навіть бідкалися, а тепер воно так і пашіло з них.

Ми сіли за столи об одинадцятій і відразу взялися до закусок Толомеї. Тут посипалися дотепи: хто питав Толомеї, чи ковбаса із справжньої свинини, хто передражнював: "Нехай так?", як він часто казав. Але все то були дотепи не злостиві, дотепи людей одного кола, де всі стоять один за одного. Якби пожартував я, що нечасто дозволяю собі такі закуски, то, певно, це б їх вразило; тому я волів їсти й мовчати. Коли подали пиріжки, запала тиша, бо бульйон пік губи і всі дмухали на ложки. Хтось зауважив, що пиріжки начинені повністю, а не наполовину, як звичайно він продає, і всі гості вибухнули реготом. Я змовчав і на цей раз, налив собі два черпаки бульйону, щоб погріти шлунок. Подали два підсмажені індики, великі, як страуси. Всі зраділи і почали підсміюватись з продавця птиці, випитуючи, де він роздобув отакі два дива, чи не у славнозвісного Де Сантіса, що постачає птицею увесь Рим. Але він, селюк, не зрозумів жарту і відповів, що цих індиків він вигодував сам.

Я й далі ні пари з вуст, тільки нишком вибрав собі стегно, велике, як монумент, а потім три шматки з начинкою, ще один чималий кусень, вже сам не знаю, звідки я його запопав, але був смачненький. Я наминав з таким завзяттям, що хтось не витримав:

— Диви, як Еджісто запихається. Ех, Еджісто, не випадає тобі щодня їсти такого індика.

Я відповів з повним ротом;

— Атож, — і подумав собі, що хоч раз мені сказали правду.

Потім дійшла черга до напоїв Крочані, і за столом залисніли обличчя, червоні, наче мідний посуд на кухні. Далі зауважень щодо наїдків розмова не заходила, бо, по суті, не мали що казати. Якщо й мав хто щось сказати, то це я, саме тому, що на відміну від них мої справи йшли кепсько, це змушувало мене задуматися, а роздуми хоч не наповнюють шлунка, зате обсідають голову. Коли ми справилися з індиками, подали салат, якого ніхто не торкнувся, згодом пішли сир і фрукти. Потім Крочані сказав, що вже північ, і обійшов столи з пляшкою шампанського, котре, як він зазначив, було справжнісіньке французьке, з тих, що він продає по три тисячі лір за пляшку. Коли вже мали розкоркувати шампанське, усі закричали:

— Еджісто, твоя черга, давай свій пиріг!

Я підвівся, ступив у глиб кімнати, взяв коробку і, повернувшись, почав розкривати, кажучи:

— Це особливий пиріг, зараз побачите.

І я почав роздавати з коробки кому пляшку чорнила, кому ручку, зошит, по букварику кожному з чоловіків, про жінок не подумав, тож просив їх вибачити. Усі мовчали, приголомшені, ошелешені, бо отупіли від напоїв та наїдків. Нарешті Де Анджеліс промовив:

— Стривай, Еджісто, що це за жарти? Ми ж не школярі!

Де Сантіс, що враз набурмосився, спитав:

— А пиріг?

Я підвівся й одказав:

— У нас же пікнік, чи не так? Кожен приніс те, що мав у себе, адже так? От я і приніс, що маю.

— Та ти що, — вибухнув Толомеї, — ти дурний чи тільки вдаєш?

— Ні, — відповів я, — я не дурний, я торговець шкільним приладдям... Ти приніс закуску, на яку я мушу заробляти цілий рік... А я приніс те, що мав, і ти ніколи не думав того купувати.

Де Анджеліс мовив примирливо:

— Ну годі, сідай, не будемо сваритися.

Його послухали. Подали ще якісь солодощі, розкоркували вино й почали пригощатись.

Та як я помітив, ніхто не хотів випити за моє здоров'я. Тоді я підвівся і, піднявши чарку, сказав:

— Оскільки ви не хочете пити за моє здоров'я, я вип'ю за ваше: щоб ви цього рову читали трохи більше, хоча б навіть довелося менше торгувати.

Залунали протести, а Крочані, що найбільше випив, розізлився і вигукнув:

— Що ти вигадуєш... Хочеш біду нам накликати. Продавай свої книжки, скільки тобі заманеться, але не капости нам. І краще йди собі, ти вже повечеряв.

— Отже, — відповів я, — ти не бажаєш пити за успіх книжкової торгівлі?

— Та не базікай, ти, блазню, йолопе, телепню.

Тепер усі ображали мене; я відповідав їм на те спокійно, хоч дружина смикала мене за рукав. Найбільше ж лютився господар дому, наполягаючи, щоб ми забиралися геть.

Одне слово, не пам'ятаю як, я опинився серед холоднечі на вулиці, з заплаканою дружиною, що повторювала:

— Он що ти накоїв!.. Тепер нажили собі ворогів і цей рік буде ще гірший, ніж минулий.

Отак пересварюючись, супроводжувані святковими вогнями та пляшками, що летіли з вікон, ми й причимчикували додому.

[3] В і х е р б о — місто на північ від Рима.