Пікнік на узбіччі - Сторінка 27

Стежка до цього видолинка вела по болоту, по відкритій рівній місцині, яка видавалася звідси безпечною, проте, придивившись, Редрік розрізнив між сухими грудами якусь темно-сіру пляму. Він поглянув на карту. Там стояв хрестик і кострубатими літерами було написано: "Хлюст". Червоний пунктир стежки йшов правіше від хрестика. Прізвисько було начебто знайоме, але хто такий цей Хлюст, як він виглядав і коли він був, Редрік згадати не міг. Пригадалося йому чомусь тільки: прокурений зал у "Боржчі", якісь п'яні розлючені пики, величезні червоні лапи, що стискали склянки, громовий регіт, роззявлені жовтозубі пащеки — фантастичне стадо титанів і велетів, що зібралися на водопій, один із найяскравіших спогадів дитинства — перші відвідини "Боржчу". Що я тоді приніс? "Порожняк", здається. Просто із Зони, мокрий, голодний, очманілий, з мішком через плече, ввалився у цей гадючник, гримнув мішком на стійку перед Ернестом, люто шкірячись і озираючись, витримав громовий залп знущань, дочекався, поки Ернест — тоді ще молодий, завжди при метелику — відрахував мені скількись там зелененьких... ні, тоді були ще не зелененькі, тоді були квадратні, королівські, з якоюсь напівголою бабою у плащі та вінку... дочекався, сховав гроші в кишеню і несподівано для себе самого хапонув зі стійки важкий пивний кухоль і навідліг заїхав ним по найближчій регочучій пащеці... Редрік усміхнувся і подумав: може, то й був Хлюст?

— Хіба між пагорбами можна, пане Шухарт? — упівголоса запитав над вухом Артур. Він стояв поруч і теж роздивлявся карту.

— Там побачимо, — сказав Редрік. Він усе дивився на карту. На карті було ще два хрестики: один — на схилі пагорба з деревом, другий — на кам'яному осипу. Пудель і Очкарик. Стежка проходила низом поміж ними. — Там побачимо, — повторив він, склав карту і запхав її в кишеню.

Він оглянув Артура і запитав:

— Як, до вітру сходив? — і, не чекаючи відповіді, наказав: — Завдай мені на спину рюкзак... Підемо як раніше, — сказав він, підтрушуючи рюкзак і припасовуючи лямки зручніше. — Ти йдеш попереду, щоб я тебе щохвилини бачив. Не озирайся, але будь напоготові навстіж. Мій наказ — закон. Май на увазі, доведеться багато повзти, багна і не думай боятися, якщо накажу — мордою в багно без розмов... І курточку свою застібни. Готовий?

— Готовий, — сказав Артур глухо. Він добряче нервував. Рум'янцю на щоках у нього наче й не бувало.

— Перший напрямок — от. — Редрік різко махнув долонею в бік найближчого пагорба за сотню кроків від насипу. — Зрозуміло? Пішов.

Артур судомно зітхнув і, переступивши через рейку, почав боком спускатися з насипу. Галька з шумом сипалася за ним.

— Легше, легше, — сказав Редрік. — Спішити нема куди.

Він почав обережно спускатися слідом, звично регулюючи інерцію важкого рюкзака м'язами ніг. Краєм ока він увесь час стежив за Артуром. Боїться хлопець, думав він. І правильно боїться. Передчуває, напевно. Якщо в нього чуття, як у татуся, то мусить передчувати... Знав би ти, Стерв'ятнику, як обернулася справа. Знав би ти, Стерв'ятнику, що цього разу я тебе послухаюся. "... А отут, Рудий, тобі самому не пройти. Хоч-не-хоч, а доведеться тобі кого-небудь із собою брати. Можу кого-небудь зі своїх шмаркачів віддати, кого не шкода..." Вмовив. Вперше в житті погодився я на таке діло. Ну нічого, подумав він. Може, все-таки обійдеться, все-таки я — не Стерв'ятник, може, викрутимося якось...

— Стій! — наказав він Артурові.

Хлопчина зупинився по кісточки в іржавій воді. Поки Редрік спускався до нього, драговина затягла його по коліно.

— Камінь бачиш? — запитав Редрік. — Он, під пагорбом лежить. Давай на нього.

Артур рушив уперед. Редрік відпустив його на десять кроків і пішов услід. Драговина під ногами чвакала і смерділа. Це була мертва драговина — ні мошви, ні жаб, навіть верболіз тут висох і згнив. Редрік звично поглядав довкола, та поки все було начебто спокійно. Пагорб повільно наближався, наповз на низьке ще сонце, потім затупив усю східну частину неба. Біля каменя Редрік озирнувся в бік насипу. Насип був яскраво осяяний сонцем, на ньому стояв поїзд із десятка вагонеток, частина вагонеток зірвалася з рейок і лежала на боці, насип під ними був укритий рудими шлейфами розсипаної породи. А далі, у бік кар'єру, на північ від поїзда, повітря понад рейками каламутно тремтіло і мерехтіло, і час від часу в ньому миттєво спалахували і згасали маленькі веселки. Редрік подивився на це тремтіння, сплюнув майже всуху і відвернувся.

— Далі, — сказав він, і Артур повернув до нього напружене обличчя. — Он ганчір'я, бачиш? Та не туди дивишся! Он там, правіше...

— Так, — сказав Артур.

— Так от, це був такий собі Хлюст. Давно був. Він не слухався старших і тепер лежить там навмисно для того, щоби показувати розумним людям дорогу. Візьми два пальці праворуч від цього Хлюста... Взяв? Засік точку? Ну, приблизно там, де верболіз трохи густіший... Давай туди. Пішов!

Тепер вони йшли паралельно до насипу. Із кожним кроком води під ногами ставало менше, і незабаром вони йшли по сухому пружному купинні. А на карті тут усюди суцільне болото, подумав Редрік. Застаріла карта. Давненько Барбридж тут не бував, от вона й застаріла. Погано. Воно, звісно, по сухому йти легше, але краще вже, щоби тут було це болото... Ач крокує, подумав він про Артура. Як по Центральному проспекту.

Артур, видно, підбадьорився і йшов на повний хід. Одну руку він запхав у кишеню, а другою весело відмахував, неначе на прогулянці. Тоді Редрік понишпорив у кишені, вибрав гайку грамів на двадцять і, прицілившись, запустив йому в голову. Гайка влучила Артурові точнісінько в потилицю. Хлопець зойкнув, обхопив голову руками і, скорчившись, упав на суху траву. Редрік зупинився над ним.

— Отак воно тут і буває, Арчі, — сказав він повчально. — Це тобі не бульвар, ти тут зі мною не на шпацир[20] вийшов.

Артур повільно підвівся. Обличчя у нього було геть чисто біле.

— Все зрозуміло? — спитав Редрік.

Артур ковтнув і покивав.

— От і добре. А наступного разу я надаю по зубах. Якщо живий залишишся. Пішов!

А з хлопчиська міг би вийти сталкер, думав Редрік. Назвали б його, напевно, Красунчик. Красунчик Арчі. В нас був уже один Красунчик, звали його Діксон, а тепер його звуть Ховрашок. Єдиний сталкер, котрий потрапив у "м'ясорубку" і все-таки вижив. Пощастило. Він, дивак, досі гадає, що це його Барбридж із "м'ясорубки" витяг. Дідька лисого! З "м'ясорубки" не витягнеш... Із Зони він його виволік, це правда. Здійснив Барбридж такий героїчний вчинок! Тільки спробував би він не виволікти! Ці його штучки тоді вже всім набридли, і хлопці йому сказали того разу прямо: один краще не повертайся. А це ж якраз тоді Барбриджа і прозвали Стерв'ятником, доти він у нас у Моцаках ходив...

Редрік раптом відчув на лівій щоці ледь помітний струмінь повітря і відразу, ще не встигнувши ні про що подумати, крикнув:

— Стій!

Він витягнув руку вліво. Потік повітря відчувався там сильніше. Десь між ними та насипом розляглася "комарина лисина", а може, вона йшла і по самому насипу — недарма ж попадали вагонетки. Артур стояв як укопаний, він навіть не обернувся.

— Візьми правіше, — наказав Редрік. — Пішов.

Еге, непоганий був би сталкер... Що за чорт, жалію я його, чи що? Цього ще бракувало. А мене хтось колись жалів?.. Ну, взагалі, так, жаліли. Кирило мене жалів. Дік Нунан мене жаліє. Щоправда, він, може, не стільки мене жаліє, скільки до Гути тулиться, але, може, й жаліє, одне іншому не заважає у порядних людей... Тільки мені от жаліти нікого не доводиться. У мене вибір: або — або... Він уперше з повною чіткістю уявив собі цей вибір: або цей хлопчина, або моя Мавпочка. Тут і вибирати нема чого, все зрозуміло. Якщо тільки диво можливе, — сказав якийсь скептичний голос ізсередини, і він із жахом і люттю притлумив у собі цей голос.

Вони проминули купу сірого ганчір'я. Від Хлюста нічого не залишилося, тільки лежала трохи віддалік у засохлій траві довга, наскрізь проржавіла палиця — міношукач. Був час, багато хто користувався міношукачами, купували тихцем в армійських інтендантів, сподівались на ці штуки як на самого Господа Бога, а потім два сталкери підряд за кілька днів загинули з ними, вбиті підземними розрядами. І як відрізало... Хто ж усе-таки був цей Хлюст? Стерв'ятник його сюди привів, чи він сам сюди прийшов? І чому їх усіх вабило до цього кар'єру? Чому я про це нічого не чув?.. Диявол, припікає ж як! І це вранці, а що буде потім?

Артур, який ішов кроків на п'ять попереду, підняв руку і витер з лоба піт. Редрік скосив очі на сонце. Сонце було ще невисоко. І тут він раптом усвідомив, що суха трава під ногами не шурхотить, як раніше, а мовби рипить, наче картопляна мука, і вона вже не колюча і жорстка, як раніше, а м'яка та хистка, — вона розсипалася під чоботом, немов клапті кіптяви. І він побачив чітко відбиті Артурові сліди і впав на землю, крикнувши: "Лягай!"

Він упав лицем у траву, і вона розлетілася на порох під його щокою, і він заскреготів зубами від злості, що так не пощастило. Він лежав, намагаючись на рухатися, все ще сподіваючись, що, можливо, минеться, хоч і розумів, що вони попалися. Жар посилювався, навалювався, обволікаючи все тіло, наче простирадло, змочене окропом, очі залило потом, і Редрік запізніло крикнув Артурові: "Не рухайся! Терпи" — і почав терпіти сам.

І він би витерпів, і все би минулося тихо-шляхетно, пропотіли би тільки, але не витерпів Артур. Чи то він не розчув, що йому крикнули, чи то перелякався над усяку міру, а може, його припекло ще сильніше, ніж Редріка, — у будь-якому випадку керувати собою він перестав і сліпо, з якимось горловим зойком, кинувся, пригнувшись, куди погнав його безтямний інстинкт — назад, якраз туди, куди бігти вже ніяк не можна було. Редрік ледве встиг підхопитися й обома руками зловити його за ногу, і він усім тілом гепнувся до землі, здійнявши хмару попелу, верескнув неприродно високим голосом, брикнув Редріка вільною ногою в обличчя, забився і засмикався, але Редрік, сам уже погано тямлячи від болю, наповз на нього, притискаючись обпеченим обличчям до шкіряної куртки, прагнучи задавити, втерти в землю, обома руками тримаючи за довге волосся вертляву голову і шалено стукаючи носаками черевиків і коліньми по ногах, по землі, по задниці.