Піонери - Сторінка 14

Але вранці ти зайди до мене, й ми залагодимо цю справу і все інше. Елізабет! — звернувся він до дочки, яка, дізнавшись, що перев'язку закінчено, повернулася до зали. — Накажи, щоб цього юнака нагодували, і хай Аггі приготує сани й відвезе його до друга, про якого він так турбувався.

— Пробачте, сер, але я не можу піти, не одержавши частини здобичі, — відказав юнак, намагаючись погамувати хвилювання. — Я вам уже казав, що мені самому потрібна дичина.

— Не будемо сперечатися! — вигукнув Річард. — Суддя заплатить уранці за оленя, а ти, Ремаркабль, віддай йому всю тушу, крім сідла. Отже, тобі пощастило: куля тебе не скалічила, рану перев'язали незгірш, як у філадельфійському шпиталі, коли не краще; ти дуже вигідно продав оленя та ще й можеш забрати майже всю тушу. Ремаркабль, накажи Томові, щоб він і шкуру віддав. Так, так, і шкуру! Принеси її завтра мені, і я заплачу тобі півдолара чи скільки там. Мені якраз потрібна така шкура — покрити сідлову подушку для кузини Бесс.

— Дякую, сер, за вашу щедрість і за допомогу, — мовив незнайомець. — Але ви залишаєте собі саме ту частину оленя, яку я волів би мати сам. Я не віддам сідла.

— "Не віддам"! — вигукнув Річард. — Такий одвіт проковтнути тяжче, ніж оленячі роги!

— Так, не віддам, — твердо повторив юнак і погордливо окинув усіх поглядом, ніби хотів знати, хто посміє заперечити його право. Але, зустрівши здивований погляд Елізабет, додав уже лагідніше:

— Коли, звичайно, мисливець має право на дичину, яку він підстрелив сам, і коли закон це право охороняє.

— Так, звичайно, — сказав суддя Темпл розчаровано й трохи здивовано. — Бенджаміне, подбай, щоб оленя всього поклали в сани, а юнака хай відвезуть до хатини Шкіряної Панчохи. Але постривай, юначе, як же тебе звати? Я сподіваюся ще зустрітися з тобою і відшкодувати зло, яке я тобі заподіяв.

— Мене звати Едвардс, — відповів незнайомець, — Олівер Едвардс. Знайти мене неважко, бо я мешкаю неподалік і від людей не ховаюся, бо нікому не зробив зла.

— Це ми заподіяли вам зло, сер, — мовила Елізабет. — І коли ви відмовитеся від нашої допомоги, мій батько дуже засмутиться. Він буде радий бачити вас завтра.

Мисливець пильно подивився на вродливу прохачку, аж вона зашарілася від того погляду. Отямившись, він опустив очі долу й промовив:

— Добре, завтра вранці я прийду до судді Темпла і згоден, щоб зараз він позичив мені сани — на знак примирення.

— Примирення! — вигукнув Мармедюк. — Але ж я тебе поранив випадково, то невже це могло заронити в твоє серце ворожнечу?

— Відпусти нам борги наші, як і ми відпускаємо боржникам нашим, — втрутився пастор Грант. — Так учив нас Ісус, і слова його мають бути золотим правилом для нас, його смиренних послідовників.

Незнайомець на мить замислився, тоді нестямно подивився навкруги палючими чорними очима, низько вклонився й, не попрощавшись ні з ким, вийшов такою рішучою ходою, що ніхто не наважився його затримати.

— Дивно, що такий молодий чоловік може бути такий злопам'ятний, — замислено мовив Мармедюк, коли за незнайомцем зачинилися двері. — Мабуть, це через біль від свіжої рани. Сподіваюсь, завтра він буде лагідніший.

Елізабет, до якої були звернені ці слова, не відповіла нічого, втупивши очі у візерунки англійського килима. Зате Річард, лунко ляснувши батогом, вигукнув:

— Слухай, Дюку, ти сам собі хазяїн, але на твоєму місці я нізащо не віддав би йому сідло! Хіба не тобі належать ці гори й долини? А ліси? З якого ж дива цей хлопчина — та й Шкіряна Панчоха — полюють без дозволу в твоїх володіннях? Я знав одного фермера, тут, у Пенсільванії, то він наказав мисливцеві залишити його територію без усяких там церемоній, як я, приміром, наказав би Бенджамінові підкинути дров у піч. До речі, Бенджаміне, подивися, що там показує термометр. Так от, коли це міг зробити. власник якоїсь там сотні акрів, то що вже казати про власника шістдесяти тисяч акрів, а якщо додати останні придбання, то й ста тисяч! От могіканин, скажімо, ще може на щось претендувати, бо його плем'я тут жило споконвіку, але тепер він небагато вже здобуде зі своєю рушницею. А як у вас у Франції, мосьє Лекуа? Чи у вас кожен, хто хоче, може блукати по чужих лісах і стріляти дичину, так що хазяїнові хоч і на полювання не ходи?

— Авжеж, ні, містере Дік! — відповів француз. — У нас у Франції ми нікому не даємо волі, хіба що дамам.

— Так, так, жінкам — це я знаю, — сказав Річард. — Такий ваш салічний закон[28]. Я, сер, читав книжок: і про Францію, і про Англію, про Грецію і про Рим. Та, коли б я був на місці Дюка, завтра ж поприбивав би скрізь щити з оголошенням: "Забороняю стороннім стріляти дичину і взагалі блукати в моїх лісах". Та я за годину можу намалювати такий напис, що відразу покладе край цьому неподобству!

— Ріхарте! — вельми холодно зауважив майор Гартман, вибиваючи попіл з люльки в попільницю. — Послухайте, я шиву в лісах і на Могоку вше сімдесят п'ять рокіф. Краще зайняти тшорта, ніш цих мисливців. Вони шивуть з рушниці, а куля сильніша, ніш закон.

— Але ж Мармедюк суддя! — обурено вигукнув Річард. — Яка ж користь з його суддівства, коли ніхто не шанує закону? Клятий хлопчина! Я маю неабияке бажання подати на нього позов за те, що він втрутився не в своє діло й зіпсував мені коней. Я не боюся його рушниці! Я сам умію стріляти. Скільки разів я влучав у долар з відстані в сто кроків?

— Небагато, Діку! — пролунав веселий голос судді. — Але я вже бачу по обличчю Ремаркабль, що вечеря готова. Мосьє Лекуа, якщо ваша ласка, візьміть міс Темпл під ручку. Люба моя, ми всі йдемо за тобою.

— Ah! Ma chere Mam'selle, comme je suis enchante! — мовив француз. — Se ne manque que les dames de faire un paradis de Templeton![29]

Всі рушили до їдальні, за винятком священика й індіанця, та ще Бенджаміна, який залишився, щоб зачинити двері за Джоном і за всіма правилами провести містера Гранта до їдальні.

— Джоне, — мовив священик, коли суддя Темпл, що йшов позаду, полишив залу, — завтра різдво, й церква запрошує своїх дітей на це свято. Оскільки ти прийняв християнську віру й вирішив творити добро та уникати зла, я сподіваюся побачити тебе перед вівтарем з покаянним серцем і покірним духом.

— Джон прийде, — відповів індіанець, не виказуючи подиву, хоч і не все зрозумів у священиковій мові.

— Добре, — вів далі Грант, лагідно поклавши руку на смагляве плече старого вождя. — Але того, що там буде присутня твоя плоть, мало, — ти повинен увійти в храм божий з просвітленим духом. Спаситель постраждав за всіх — і за білих, і за індіанців. Колір шкіри на небесах не має значення, і на землі не повинно бути розколу в церкві. Дотримання церковних свят допомагає укріпляти віру й навертає на путь істинну. Та не обряди потрібні Всевишньому, йому потрібні твоє смирення й віра.

Індіанець відступив на крок, випроставшись на весь зріст, високо підніс праву руку й зігнув вказівного пальця, ніби показуючи на себе з неба. Тоді, вдаривши себе в оголені груди другою рукою, сказав твердим голосом:

— Хай око Великого Духа гляне з-за хмар: серце могіканина відкрите!

— Дуже добре, Джоне, і я сподіваюсь, що виконання твого християнського обов'язку принесе тобі мир і втіху. Великий Дух бачить усіх своїх дітей, і про жителя лісів він дбає так само, як і про того, хто живе у палаці. Доброї ночі, Джоне. Хай благословить тебе господь.

Індіанець схилив голову, й вони розійшлися: один повернувся до своєї хатини, а другий сів за святковий стіл.

Відчиняючи двері для індіанця, Бенджамін сказав йому підбадьорливо:

— Превелебний отець правду каже, Джоне. Якби на небі зважали на колір шкіри, то, мабуть, давно б викреслили із своїх книг і мене, християнина від народження, — і то тільки через те, що моя шкіра трохи засмагла, поки я плавав у теплих широтах. Хоча тут цей клятий норд-вест міг би, здається, вибілити й шкіру чорного мавра. Віддай рифи на своїй ковдрі, а то морозець припече тобі червону шкіру!

РОЗДІЛ VIII

Зібрались тут з усіх країв вигнанці,

Тут чувся дружній гомін різних мов.

Томас Кемпбелл, "Гертруда з Вайомінгу"

Ми вже познайомили читача з головними героями нашої оповіді — людьми різних характерів і національностей, а тепер, щоб підтвердити її правдивість, спробуємо пояснити, чому склад дійових осіб такий строкатий.

У той час, про який мова, Європу стрясали перші з тих бур, яким пізніше судилося докорінно змінити її політичне обличчя. Короля Людовика Шістнадцятого стратили, і нація, котра досі вважалася найвитонченішою серед цивілізованих народів землі, що не день змінювалась; колишнє милосердя поступилося місцем жорстокості, а великодушність і відвага — підступності й люті. Тисячі французів змушені були шукати притулку на чужині. Серед тих, хто втік із Франції та її острівних володінь до Сполучених Штатів, був уже знайомий нам мосьє Лекуа. Судді його рекомендував власник одного з відомих торгових домів Нью-Йорка, з яким Мармедюк мав давні ділові й дружні зв'язки. Зустрівшись із французом, суддя мав нагоду переконатися, що той — людина вихована і, певно, бачив кращі часи. З деяких його натяків можна було зрозуміти, що він мав плантацію на одному з вест-індських островів, звідки в ту пору багато плантаторів повтікали до Сполучених Штатів і жили там порівняно бідно, а то й ледве зводили кінці з кінцями. Однак до мосьє Лекуа доля була милостивіша. Щоправда, він нарікав, що грошей у нього збереглось небагато, але їх вистачило на те, щоб відкрити крамницю.

Мармедюк мав великий досвід і добре знав, який крам потрібен поселенцям у нових краях. Під його керівництвом Лекуа закупив тканини, бакалійні товари, значну кількість тютюну й пороху, залізні вироби, в тім числі великі складані ножі, казанки й чайники, чималий набір неоковирного посуду, а також багато чого іншого, що винайшла людина для задоволення своїх потреб, — аж до таких предметів розкоші, як люстерка й губні гармонії.

Накупивши всього цього, він став за прилавок і завдяки гнучкості натури чудово пристосувався до свого теперішнього становища, так ніби все життя торгував. Його люб'язність і вишукані манери здобули йому загальну прихильність, а жіноча половина селища невдовзі виявила, що він має неабиякий смак. Тканини в його крамниці були найкращі, принаймні, найяскравіші в окрузі, а торгуватися з таким "милим чоловіком" було просто неможливо.