Піонери - Сторінка 19

Але слухати, як француз ганить англійську церкву, — то вже, даруйте, занадто! Послухайте, сквайре Дулітл, я на власні очі бачив, як ми пустили на дно два їхніх фрегати — нові, чепурні судна з чудовим оснащенням і новими гарматами! А були б такі гармати в англійців, то вони б і самого чорта в баранячий ріг скрутили!

З цим блюзнірським словом на вустах Бенджамін увійшов до церкви.

РОЗДІЛ XI

І блазні, що прийшли знущатись,

Лишились на молитву.

Голдсміт, "Покинуте село"

Незважаючи на спільні зусилля Річарда й Бенджаміна, велика зала дуже мало скидалася на справжню церкву. Абияк збиті лавки стояли рядами, чекаючи на парафіян, а напроти лавок був непофарбований неоковирний ящик, що правив за кафедру для проповідника. Перед цією жалюгідною подобою трибуни стояло щось на кшталт аналоя, а збоку — вкритий білосніжною скатертиною стіл червоного дерева, принесений із "палацу". Він заміняв вівтар. В щілини цього поспіхом спорудженого будинку були повстромлювані соснові гілки, а по бурих, подряпаних стінах звисали гірлянди. Приміщення освітлювалось лише яким десятком свічок, і різдвяна служба була б надто похмура й безрадісна, коли б не веселий вогонь, що палахкотів у величезних камінах по обидва кінці зали, кидаючи відблиски на ряди лавок і облич.

Чоловіки й жінки сиділи окремо, обабіч проходу, посеред якого, саме навпроти кафедри, були місця для впливовіших поселенців. А втім, цей звичай був скоріше добровільною поступкою з боку біднішої і не такої освіченої частини населення, ніж правом, що його присвоїли багатші.

На одній з тих перших лав сидів суддя, його дочка й друзі, і ніхто, окрім ще доктора Тодда, не посмів сісти на цьому найпочеснішому місці, щоб не сказали — величається, мовляв. Річард, що виконував обов'язки паламаря, сів у крісло, яке стояло біля стола, а Бенджамін, підклавши дров у камін, примостився поруч із ним на той випадок, коли буде потрібна його допомога.

Дати повний опис парафіян немає можливості, бо скільки було людей, стільки ж і різного вбрання.

Майже всі жінки мали на простих сільських сукнях які-не-будь прикраси, що лишилися, певно, з давніших часів. Тут можна було побачити жінку в чорних вовняних панчохах і шовковому вицвілому платті, яке пережило принаймні три покоління, а поруч із нею — іншу, в хустині, що мінилася всіма кольорами веселки, та в недоладній коричневій сукні з домотканої тканини. Одне слово, і жінки, й чоловіки — всі причепурились хто як міг. Якийсь чолов'яга, колишній гармаш, красувався у своїй уніформі — тільки тому, що то було його найкраще вбрання. Деякі молодики понапинали на себе сині панталони з червоними лампасами — частину уніформи темплтонської легкої піхоти, — аби показати, що й у них є "купований одяг". А один навіть убрався в "стрілецьку сорочку" такої бездоганної білини, що від одного погляду на неї ставало холодно; проте схована під нею тепла куртка з домашнього сукна достатньо зігрівала її власника.

Вираз облич у парафіян був майже однаковий, надто в тих, що не належали до вищої верстви селища. Шкіра у всіх була засмагла від постійного перебування на свіжому повітрі, трималися всі поважно, але до звичайного хитруватого виразу домішувалась неабияка цікавість. Однак траплялися обличчя й вбрання, які дивно вирізнялися серед решти присутніх. Рум'янощокий добродій у гетрах і добре пошитому костюмі був, напевне, англійцем, котрого доля привела в цей віддалений куточок світу, достоту як і блідого кощавого шотландця з різкими рисами обличчя. Низенький чорноокий чоловік, смаглявий, як іспанець, безперервно підводився, щоб дати пройти місцевим красуням, а прибув він із зеленої Ірландії, недавно кинув ремесло мандрівного торговця і відкрив крамничку в Темплтоні. Одне слово, тут були представники трохи не всіх народів Європи, хоча всі вони, за винятком англійця, швидко засвоїли манери й звичаї американців. Англієць уперто додержувався звичаїв своєї батьківщини в усьому, навіть обробляти звільнену від лісу ділянку намагався в такий самий спосіб, як і рівнини Норфолку. Проте сумний досвід переконав його, що тутешні жителі — не дурні й краще за всякого зайду знають, як слід господарювати, і що йому треба вчитися в них, поборовши свою упередженість і пиху.

Елізабет невдовзі помітила, що всі дивляться лише на неї та на містера Гранта. Ніяковість заважала їй добре розгледіти людей, і вона лише час від часу крадькома роззиралася навкруги. Але коли все затихло — тупотіння ніг, кахикання й інші звичайні в таких випадках звуки, — вона насмілилася підвести очі. В залі запала глибока тиша — чути було тільки потріскування дров у камінах, від яких пашіло жаром, — і всі обличчя й очі повернулися до священика.

У цю мить з нижнього коридора почулося тупотіння, ніби хтось обтрушував сніг із взуття, тоді все стихло, і до зали увійшов могіканин у супроводі Шкіряної Панчохи й молодого мисливця. Вони були взуті у м'які мокасини, і їхніх кроків не було б чути зовсім, якби не тиша, що панувала в залі.

Індіанець поважно пройшов між рядами і, помітивши вільне місце біля судді, сів, зберігаючи все ту саму спокійну гідність. Там він і просидів усю відправу, загорнувшись у свою ковдру, нерухомий і напрочуд уважний. Натті проминув лаву, де так безцеремонно розсівся його червоношкірий товариш, і сів на колоді біля каміна, поставивши рушницю між колін та поринувши в глибокі й, очевидно, невеселі роздуми. Юнак знайшов собі місце на одній із задніх лав, і знову залягла тиша.

Тоді підвівся містер Грант і мовив перші слова молитви. Непотрібний був і приклад Джонса, щоб усі присутні разом підвелись на ноги, — урочистість тону і слів священика подіяла на парафіян, мовби помах чарівного жезла. Помовчавши, він почав читати вступну частину проповіді, коли це Річард підвівся, на лихо щось пригадавши, і навшпиньках вийшов із зали.

Коли священик, закликаючи до покаяння, опустився на коліна, парафіяни теж опустилися на лави, і відтепер він уже ніяким побитом не міг спонукати людей, щоб вони всі разом повставали. Щоправда, дехто часом підводився, але більшість сиділа й просто слухала, виступаючи радше в ролі глядачів, а не безпосередніх учасників цієї побожної церемонії. Містер Грант і далі читав молитву, але паламар покинув його, і ніхто йому не відповідав. Після кожного звернення до бога священик робив урочисту паузу, але жоден голос не повторяв його.

Елізабет безгучно ворушила вустами; звикла до відправ у церквах великого міста, вона вже почала відчувати ніяковість, коли раптом почула тихий, лагідний жіночий голос, що повторив за священиком: "Ми не зробили того, що повинні були зробити…" Вражена, що тут знайшлася жінка, яка змогла подолати природну несміливість, міс Темпл подивилася туди, звідки долинули ці слова. Вона побачила дівчину, що стояла на колінах неподалік, схиливши чоло над молитовником. Незнайомка — Елізабет бачила її вперше — з виду була сором'язлива й тендітна. Сукня на ній була скромна й елегантна, а обличчя, бліде й схвильоване, привертало увагу лагідним і сумним виразом. Вона вдруге і втретє повторила слова священика, і тоді до неї приєднався чоловічий голос із протилежного кінця зали. Міс Темпл одразу ж упізнала голос молодого мисливця й, подолавши свою боязкість, і собі приєдналася до них.

А Бенджамін тим часом гарячково гортав сторінки молитовника, та ніяк не міг знайти потрібне місце. Нарешті повернувся Річард і, пробираючись між лав, повторив за священиком так гучно, немов боявся, що його не почують. В руках він тримав невелику відкриту скриньку, на якій чорною фарбою було виведено "8 X 10". Поставивши скриньку перед кафедрою, мабуть, щоб вона правила священикові за підніжок, Річард якраз устиг сісти на місце, щоб вигукнути "амінь!". Звісно, всі парафіяни обернулися до Джонса, коли він увійшов із своєю дивною ношею, а тоді знов спрямували на священика погляди, сповнені уваги й допитливості.

Великий досвід містера Гранта дуже придався йому того дня. Він добре розумів характер своїх слухачів, людей простих, старомодних звичаїв; вони ревно захищали свої вірування, і кожен з них свою секту вважав єдино правильною, не бажаючи приймати настанов якогось там іншого пастиря. Більшу частину того досвіду містер Грант здобув, вивчаючи велику книгу людської натури, відкриту для всіх, хто має бажання її читати. Знаючи, як небезпечно сперечатися з неуками, він уважав за краще не нав'язувати своїх переконань, а мудро та обережно напучувати. Сам він вірував щиро і не надто дорожив обрядовою формою — він міг палко молитися й без допомоги паламаря і проповідником був вельми красномовним.

Тож і цього разу він зробив деякі поступки своїй пастві, і по закінченні відправи не знайшлося жодного з парафіян, хто б не подумав, що церемонія була не така вже й "папістська", як можна було сподіватися від священика єпископальної церкви. А Річард в особі його знайшов собі могутнього однодумця й помічника для здійснення своїх планів. У своїй проповіді містер Грант намагався триматися мудрої середини і, не відступаючи від догматів своєї церкви, більше говорив про етичні принципи, прийнятні для всіх християнських церков. Щоправда, Гайрам і ще два-три поважні члени секти методистів обмінялися похмурими поглядами, але далі цього разу не пішло; священик поблагословив присутніх, і вони мовчки і з належною гідністю розійшлися.

РОЗДІЛ XII

Нехай сплітають вчені богослови

Нікчемну пряжу хитрих віровчень,

Та лиш десниця господа могутня

Диявола прогнать із серця може.

Дуо

Коли люди почали розходитись, містер Грант підійшов до судді й Елізабет і відрекомендував їм дівчину, що про неї ми згадували в попередньому розділі; це була його дочка. Привітали її з приязню й щирістю, притаманними місцевому населенню взагалі; та й добре товариство тут теж цінували. Обидві дівчини одразу відчули взаємну симпатію. Суддя, який теж не чув про священикову дочку, дуже втішився, що тепер Елізабет матиме подругу, десь такого самого віку й виховання, і з подругою легше призвичаїться до тихого Темплтона після гамірного міського життя. Елізабет, на яку мила й благородна дівчина справила найкраще враження, доклала всіх зусиль, щоб ніяковість несміливої незнайомки якнайшвидше минула.