Піонери - Сторінка 25

Ви чули, що вони до всіх своїх злочинів додали ще один — стратили королеву?

— Les monstres![48] — знову прошепотів мосьє Лекуа, здригнувшись.

— Республіканські війська провінцію Вандею перетворили на пустелю, і сотні її жителів розстріляно за їхню відданість монархії — це край на південному заході Франції і досі вірний Бурбонам. Але мосьє Лекуа, безперечно, міг би докладніше нам про це розповісти.

— Non, non, non, mon cher ami![49] — здушеним голосом заперечив француз, дуже швидко вимовляючи слова і благально простягнувши праву руку, а лівою затуливши очі.

— Останнім часом там було багато боїв, — вів далі суддя, — і ті шалені республіканці надто вже часто перемагають. Одначе, признаюсь, я нітрохи не шкодую, що вони забрали Тулон в англійців, бо місто по праву належить французам.

— О! — вигукнув мосьє Лекуа, підскочивши з місця й вимахуючи руками. — Les anglais![50]

Потім він схвильовано забігав по кімнаті, щось бурмочучи собі під ніс, і, нарешті, охоплений суперечливими почуттями, прожогом вискочив на вулицю. Втеча француза нікого особливо не здивувала, бо мешканці селища вже звикли до його витівок. Тільки майор Гартман уперше за вечір засміявся і, піднімаючи кухоль з пивом, вигукнув:

— Француз спошеволів! Йому не мошна пити, він п'яний віт ратості.

— Французи — добрі солдати, — мовив капітан Голлістер. — Вони он як допомогли нам під Йорктауном, і хоч я не дуже тямлю у великій стратегії, але гадаю, що без їхньої підтримки наш головнокомандувач навряд чи розбив би Корнуолліса[51].

— Правду кажеш, сержанте, — втрутилася його дружина. — Дай боже, щоб ти й завжди казав лише правду… Французи — хлопці хоч куди. Одного разу, коли ти з полком пішов уперед, я зупинила свій візок, а тут іде рота французів, і вони розібрали весь крам! Чи заплатили мені? Ще б пак! Дзвінкими кронами, бо цих клятих американських папірців, на які й купити нічого не можна було, у них не водилося, прости мене господи на лихім слові! Отож французи сплатили мені чистим сріблом, та й взагалі торгувати з ними дуже вигідно, бо вони ніколи не допивають до дна, — прибуток неабиякий, коли зважити, що вино коштувало дорого.

— Авжеж, торгівля прибуткова, місіс Голлістер, — відповів Мармедюк. — Але де це Річард? Він скочив, не посидівши й хвилини, десь щез, і я потерпаю, чи не замерз він часом…

— Не бійся, братику Дюк! — пролунав раптом голос Річарда. — Коли людина працює, їй гаряче навіть у найморозянішу ніч, яка тільки буває в наших горах. Бетті, коли ми поверталися з церкви, твій чоловік сказав мені, що на ваших свиней напала короста. То я пішов глянути на них і пересвідчився, що так воно і є. Тоді я збігав до вашого помічника, лікарю, він зважив мені фунт різних солей, і я підмішав їх у пійло. Отже, ставлю оленячу сідловину проти сірої білки, що за тиждень з ними буде все гаразд. Ну, а тепер, місім Голлістер, я не відмовлюсь від кухля фліпу.

— О, я була певна, що ви зажадаєте тільки фліпу! — вигукнула господиня. — Він уже змішаний, треба тільки підігріти. Сержанте, подай-но залізний прут… Та ні, цей ще не гарячий — он той, що на більшому вогні… Так, так, оцей, — бачиш, червоний, як вишенька! Ось, містере Річард, — тільки не попечіться.

Прут опущено в кухоль, і Річард відсьорбнув з виглядом людини, яка взагалі любить випити, а тепер ще й відчуває, що заслужила цю втіху добрим вчинком.

— Знаєш, Бетті, твої руки наче створені для того, щоб готувати фліп! — вигукнув Річард, зупинившись, щоб звести дух. — Навіть прут має свій особливий смак. Гей, Джоне! Пий, старий, пий. Ми з тобою та доктором Тоддом зробили сьогодні непогану операцію. Дюку, я склав пісеньку, поки тебе не було… Ось послухайте, я проспіваю пару куплетів, хоча ще й не підібрав доброї мелодії.

Життя — це праця і турботи,

Та радість теж у нім бува.

Ми не цураємось роботи,

І пріч женем усі гризоти

За кухлем доброго вина.

З турбот сивіє голова, —

Тож пий до дна,

Тож пий до дна!

Що скажеш, Дюку? Є ще один куплет, тільки бракує останнього рядка, — я ще не знайшов рими. Ну що, старий Джоне, чи сподобалася тобі моя пісня? Не гірша, ніж ваші вояцькі пісні, га?

— Добра пісня, — відповів могіканин, випивши все, що подала йому господиня, він віддавав належне кухлям, що їх пускали по кругу майор і Мармедюк.

— Право, право, Ріхарте! — закричав майор, чорні очиці якого вже зволожніли. — Правіссімо! Славна пісня! Але Натті Пампо знає ше ліпшу. Шкіряна Панчохо, заспівай! Заспівай, друше, лісову пісню.

— Ні, ні, майоре, — відмовився мисливець, сумно хитаючи головою. — Не гадав я, що побачу таке в цих горах… Не до співів мені тепер. Коли той, хто по праву тут повний хазяїн, змушений гамувати спрагу талим снігом, не личить тим, хто жив його щедрістю, веселитися, ніби надворі красне літо й сонце сяє.

По цій мові Шкіряна Панчоха знову похнюпився й затулив руками суворе зморшкувате обличчя. Тепло в кімнаті й енергія, з якою Річард зрошував собі горлянку, швидко зрівняли його з рештою відвідувачів, і він, узявши двійко кухлів, подав один мисливцеві й вигукнув:

— Веселіше! З різдвом тебе, друже! Красне літо й сонце сяє? Та чи не осліп ти, Шкіряна Панчохо? Надворі зима й світить місяць. Почепи-но оці окуляри й протри очі!

З турбот сивіє голова, —

Тож пий до дна,

Тож пий до дна!

Послухайте, старий Джон заспівав… Ну й нудота ці індіанські пісні, га, майоре? Мабуть, вони не знають, що таке мелодія!

Поки Річард співав і базікав, могіканин затяг одноманітний журливий мотив, похитуючи в такт головою й погойдуючись усім тілом. Слів у тій пісні було небагато, а співав він делаварською мовою, тож ніхто, крім Натті, не розумів, про що він співає.

Товариство тим часом розділилося на два гурти. В одному — жваво обговорювали різні важливі речі, здебільшого лікування корости у свиней і проповідь містера Гранта; в другому — увагу слухачів привернув доктор Тодд, який силкувався вченими словами пояснити Мармедюкові особливості рани молодого мисливця. А могіканин далі собі співав, обличчя його під шапкою чорного густого волосся стало суворим і навіть жорстоким; голос лунав усе гучніше й гучніше і нарешті досяг такої сили, що присутні змушені були припинити розмови, бо не чули один одного. Мисливець знову підвів голову й лагідно звернувся до старого воїна мовою делаварів. Для зручності читачів ми перекладемо їхню розмову.

— Чи варто, Чингачгуку, співати про давні бойовиська і про ворогів, яких ти переміг, коли біля тебе — найзапекліший ворог, що відібрав у Молодого Орла його права? Я бився незгірш будь-якого воїна з твого плем'я, проте не хизуюся своїми подвигами в такий час…

— Соколице Око, — мовив індіанець, непевно зводячись на ноги, — я — Великий Змій делаварів. Я вмію вистежувати мінгів, як вуж вистежує яйця дрімлюги, і вбивати їх одним ударом, немов гримуча змія. Біла людина дала Чингачгукові томагавк — ясний, наче води Отсего у світлі призахідного сонця, але він ще червоний від крові мінгів.

— А навіщо ти вбивав мінгів? Чи не заради того, щоб зберегти ці води й землі для дітей твого батька? І хіба вони не були віддані, за урочистою угодою, Пожирачеві Вогню? Хіба не тече кров воїна в жилах молодого вождя, який має право говорити голосно тут, де голос його тепер ледь чути?

Слова мисливця, здавалось, привели індіанця до тями. Він повернувся до присутніх і пильно подивився на суддю, тоді, стріпнувши головою, відкинув з чола чорне волосся, і його очі запалали гнівом. Він ніби втратив самовладання, — рука мимохіть потяглась до томагавка, що стирчав за поясом, та раптом очі його погасли. Широко й дурнувато посміхнувшись, він обома руками схопив кухоль, який цієї хвилини поставив перед ним Річард, плюхнувся на лаву й одним духом вихилив напій. Він був уже такий п'яний, що насилу поставив кухоль на стіл.

— Не проливай крові! — вигукнув мисливець тієї миті, коли індіанець був схопився за томагавк. А тоді промурмотів: — А втім, він п'яний і не заподіє нікому шкоди… Так завжди з індіанцями: дай їм хмільного — і вони про все на світі забувають. Ну, та настане все-таки час, коли справедливість переможе. Треба тільки набратися терпіння.

Натті все це говорив делаварською мовою, і його, звісно, ніхто не зрозумів. Але тільки-но він скінчив, як Річард закричав:

— Еге, старий Джон зараз звалиться з ніг! Капітане, влаштуй його на ніч десь у клуні, — я заплачу. Я сьогодні багатий, удесятеро багатший, ніж Дюк з усіма його землями й цінними паперами!

З турбот сивіє голова, —

Тож пий до дна,

Тож пий до дна!

Пий, Гайраме, пий, містере Долить-л, — пий, тобі кажу! Сьогодні ж бо різдвяна ніч, а таке буває лише раз на рік!

— Хе-хе-хе!.. Сквайр сьогодні щось розспівався, — захихотів Гайрам, обличчя якого вже блаженно розпливалося. — Ми таки побудуємо церкву, га, сквайре?

— Та що там церкву, Дулітле! Собор! Ми вибудуємо справжній собор — з єпископами, священиками, дияконами, церковними старостами, ризницею і хором; і з органом, і з органістом, і з міхами! Хай мене чортяка вхопить, як полюбляє казати Бенджамін, ми спорудимо ще одну дзвіницю з другого боку й матимемо дві церкви! Ну що, Дюку, потрусиш гаманцем? Ха-ха… То потрусиш гаманцем, братику суддя?

— Ти наробив стільки галасу, Діку, — відказав Мармедюк, — що я не розчув слів доктора Тодда… Здається, ви сказали, сер, що рана може загноїтися в таку холодну погоду і стати небезпечною?

— Це виключено, абсолютно виключено, — мовив Елнатан, марно силкуючись плюнути в камін. — Не може навіть такого бути, — щоб рана, так добре перев'язана, загноїлася, та ще коли куля у мене в кишені! Здається, ви казали, сер, що молодик житиме у вашому домі, тож найкраще буде, мабуть, коли я включу все в один рахунок?

— Так, одного вистачить, — відповів Мармедюк з лукавою посмішкою, яка часто з'являлась у нього на обличчі, причому неможливо було здогадатись, чи то він задоволений розмовою, чи то глузує тайкома із співрозмовника.

Тим часом господареві пощастило завести індіанця в хлів і покласти його там на соломі; вкритий власною ковдрою, Джон проспав на соломі до самого ранку.

Майор Гартман теж незабаром розвеселився і почав щось вигукувати. Склянка за склянкою, кухоль за кухлем, — отак бенкет затягся до світанку, поки нарешті старий німець висловив бажання повернутися до "палацу".