Піонери - Сторінка 29

Але слідом за ними сюди прийшли чужі воїни й торговці з ясними очима. Воїни принесли довгі ножі, а торговці — ром. Їх було більше, ніж сосон на горбах, і вони розігнали ради вождів і захопили наші землі. В їхніх пляшках сидів злий дух, і вони випустили його на волю. Так, так, ти кажеш правду, Молодий Орле: Джон став християнською твариною.

— Пробач мені, старий воїне! — вигукнув юнак, схопивши індіанця за руку. — Я зовсім не хотів тебе образити. Хай прокляття тяжіє над зажерливістю, що згубила такий благородний рід! Пам'ятай, Джоне, я — з твого роду й дуже пишаюся цим.

Обличчя могіканина трохи проясніло, й він сказав уже не так суворо:

— Ти делавар, сину мій, твої слова не були сказані. Але Джон не може стріляти.

— Я так і думав, що в ньому тече індіанська кров, — прошепотів Річард, — бо ж він зовсім не вміє поводитися з кіньми. Бачиш, кузино Бесс, індіанці ніколи не вживають збруї. Але бідолаха матиме два постріли — я дам йому шилінг, хоч, певно, краще було б, якби я сам вистрелив замість нього. Я все зрозумів: там, за сосонками, — чуєш сміх і голоси? — влаштовують різдвяні змагання. Мабуть, цей хлопець дуже полюбляє індичатину, — та й смачна вона, як правду сказати.

— Заждіть, кузене Річард, — Елізабет схопила його за руку. — А чи зручно це — пропонувати гроші джентльменові?

— От, знову ти називаєш його джентльменом! Невже ти думаєш, що цей метис відмовиться від грошей? Ні, ні, він радо візьме мій шилінг, та й від рому не відмовиться, хоч і базікає про шкідливість хмільного. Але я дам хлопчині додатковий шанс виграти індичку, тільки Біллі Кербі — один з найвправніших стрільців у краю; цебто, за винятком… одного справжнього джентльмена.

— Тоді, — мовила Елізабет, відчуваючи, що не зможе втримати його, — я сама поговорю з ними.

Вона рішуче ступила наперед і вийшла з-за кущів на галяву. Побачивши дівчину, молодий мисливець ніби злякався й зробив був рух, щоб піти геть, але тут-таки отямився, підняв трохи шапку й знову сперся на рушницю. Ні Натті, ні могіканин навіть оком не змигнули, хоч поява Елізабет була й для них цілковитою несподіванкою.

— Я бачу, — мовила вона, — давній звичай влаштовувати на різдво стрілецькі змагання ще не забуто. То ж і я хотіла б випробувати своє щастя. Чи не зголоситься хто з вас вистрелити за мене, сплативши цю монету?

— А хіба це личить молодій леді? — вигукнув юнак так палко й швидко, ніби керувався почуттям, а не здоровим глуздом.

— Чом би й ні, сер? Якщо ця забава жорстока, то вона жорстока для чоловіків так само, як і для жінок. І я можу мати свої примхи. До речі, я прошу допомоги не у вас, — мовила вона й повернулась до Натті, тицьнувши йому в руку долар, — а в цього ветерана лісів; гадаю, він не буде настільки нечемний, щоб відмовити дамі.

Шкіряна Панчоха поклав долар у торбину, поправив кремінь рушниці, а тоді засміявся своїм дивним сміхом і сказав, завдавши рушницю на плече:

— Якщо Біллі Кербі не здобуде птиці раніше від мене, а порох француза не відволог, то за кілька хвилин ви матимете індичку, найкращу з тих, що бували коли-небудь на столі судді. Голландки на Могоку залюбки беруть участь у таких розвагах, тож, хлопче, нічого було тобі ганити панночку. А тепер ходімо, бо коли будемо зволікати, то не мати нам призу.

— Але я маю право стріляти раніш за тебе, Натті, — заперечив юнак. — Пробачте, міс Темпл, у мене є поважні причини домагатись цієї птиці, і хай це видасться вам нечемністю, я наполягаю на своєму праві.

— Авжеж, сер, захищайте всі свої законні права, — відказала дівчина. — Ми з вами обоє шукаємо пригод, а це — мій лицар. Я покладаюсь на його руку й око. Тож ведіть нас, лицарю Шкіряної Панчохи, а ми підемо за вами.

Старому мисливцеві, здавалось, припала до душі простота манер молодої вродливиці, яка звернулася до нього з таким незвичайним проханням, і він, безгучно засміявшись у відповідь на її ясну посмішку, рушив по заметах до того місця, звідки долинали веселі голоси й регіт. Його товариші мовчки попростували за ним, причому юнак кілька разів тривожно оглянувся на Елізабет, яку саме затримав Річард.

— Гадаю, міс Темпл, — мовив він, лишившися з нею на самоті, — навіть якщо тобі й справді закортіло виграти індичку, то не слід було доручати це сторонній людині, а надто Шкіряній Панчосі. Проте мені не віриться, що все це серйозно, адже в пташнику твого батька добрих півсотні індичок, і всі вгодовані, — вибирай собі, яка до душі. Шість із них я для експерименту вигодовував товченою цеглою з…

— Годі, кузене Дік, — перепинила його Елізабет. — Мені справді хочеться виграти птицю, і саме тому, що мені так хочеться, я доручила це зробити Шкіряній Панчосі.

— А чи ти коли-небудь чула про той мій славнозвісний постріл у вовка, котрий поцупив вівцю з отари твого батька? — невдоволено запитав Річард. — Він завдав овечку собі на спину, і якби те бідне створіння не затуляло від мене голову вовка, я б убив його, а так…

— … ви вбили вівцю. Я знаю цю історію, любий кузене. Але хіба головному шерифові личить брати участь у таких змаганнях?

— Невже ти справді подумала, що я збираюся стріляти сам? — запитав містер Джонс. — Гаразд, ходімо й подивимось. Жінці нема чого боятися в цім новім краї, особливо дочці твого батька, та ще в моїй присутності.

— Дочка мого батька не боїться нічого, особливо коли її супроводжує найвища виконавча влада округи.

Вона взяла містера Джонса під руку, й він повів її через молоду соснину до місця змагань, де зібралася майже вся молодь селища й куди вже давно прийшов Натті з товаришами.

РОЗДІЛ XVII

Вгадає кожен, хто не гляне:

Тут веселяться городяни.

Вальтер Скотт, "Діва озера"

Старовинна розвага — стрільба в різдвяну індичку — була однією з тих небагатьох забав, від яких поселенці відмовлялися дуже рідко. І не було в цьому нічого дивного, адже всім їм не раз доводилося відкладати сокиру чи косу, щоб підстрелити оленя, який зненацька вибіжить на поруб, або ведмедя, що забреде на поле глянути хитрими оченятами на працю незбагненних пришельців.

Того дня стрільбу влаштували трохи раніше, ніж звичайно, щоб устигнути на відправу нового священика, яка цікавила молодь не менш самого змаганця. Власником птахів був вільний негр, який відгодував для цієї нагоди таку колекцію індичок, що могла розпалити апетит навіть найвибагливішого любителя попоїсти й задовольнити вимоги стрільців усіх уподобань і всякого віку. Стрільцям молодшим і не дуже досвідченим метикуватий негр дав змогу випробувати свої сили на гірших птахах і вже мав з цього неабиякий зиск. Порядок змагання був дуже простий і всім відомий. Птаха прив'язували мотузочком до соснового пенька; відстань між лінією стрільби й ціллю була до ста ярдів. Негр сам призначав ціну за постріл, і всі охочі могли взяти участь у змаганні.

Натовп складався переважно з молодиків, озброєних рушницями, і всіх підлітків селища. Малеча, закутана в простий, але теплий одяг, крутилася біля кращих стрільців, жадібно слухаючи мисливські байки і в глибині душі сподіваючись коли-небудь перевершити ті дивовижні подвиги.

Головним промовцем був чолов'яга на ймення Біллі Кербі — високий кремезний лісоруб. Був він веселий, галасливий і непогамовний, грубуватий і задерикуватий, але вираз його очей свідчив про добродушну вдачу. Тижнями він снував по місцевих шинках, бив байдики або виконував принагідну роботу за харчі й питво і завзято торгувався з замовниками, аби не втратити незалежності за якийсь там зайвий цент. Але уклавши угоду, Біллі Кербі брав на плече сокиру й рушницю й вирушав у ліс. Передусім він обходив ділянку і робив сокирою зарубки на деревах; тоді ставав у центрі своїх володінь, скидав верхній одяг і досвідченим оком вибирав дві-три сосни, ш; о сягали верхівками під самісінькі хмари. Відтак, безтурботно насвистуючи, підходив до тієї деревини, яку обрав, щоб випробувати свою силу, змахував сокирою, наче фехтувальник, і злегенька вдаряв по стовбуру, визначаючи відстань, потрібну для замаху. Потім западала тиша — зловісна ознака, що зараз погине ліс, який простояв тут віки. Лунали часті могутні удари, тоді чувся страшний тріскіт, дерево, падаючи, ламало сусідні верхівки і, нарешті, гупало об землю з гуркотом, що нагадував невеличкий землетрус. Від цієї миті удари сокири лунали безперестанку, гупання повалених дерев було мов віддалена канонада, а крізь вирубані просвіти в похмуру глибину лісу проривалося денне світло.

Багато днів, тижнів, місяців поспіль Біллі Кербі працював з притаманним йому завзяттям, і наслідки його діяльності були приголомшливі. Та ось сокира замовкала, Біллі на всю силу своєї горлянки починав підганяти терплячих волів, і крики ці гриміли в горах, наче хто дзвонив на сполох. В тихі літні вечори їх було чути за цілу милю, на протилежному схилі темплтонської долини, а там їх підхоплювала луна, й останні відлунки губилися поміж далеких скель, що нависали над озером. Склавши колоди на купи швидко і вправно, мов який Геркулес, Біллі збирав інструмент, підпалював звалений ліс і йшов собі у відблисках полум'я, наче переможець, що, захопивши вороже місто, спалює його, щоб завершити свій тріумф. Потім знову тривалий час лісоруб тинявся по шинках, розважаючись перегонами, півнячими боями й такими змаганнями, як те, що про нього мова.

Між ним і Шкіряною Панчохою здавен точилася суперечка за славу першого стрільця. Натті мав більший досвід, але міцні нерви й точне око лісоруба урівнювали шанси. Досі, однак, суперництво те зводилося лише до похвалянь мисливськими успіхами, а тепер обидва вперше зустрічалися в одному змаганні.

Коли Натті з товаришами з'явився на стрільбищі, Біллі Кербі усе ще торгувався з негром за його найкращу індичку. Нарешті зійшлися на шилінгу за постріл. Птицю вже прив'язали до пенька; майже все її тіло було сховане в снігу, видніла тільки довга шия та червона голівка. Домовленість була така: якщо куля потрапить в тулуб, прихований снігом, індичка лишається її власникові; якщо ж куля зачепить бодай одну пір'їнку на шиї чи голові, трофей належатиме щасливому стрільцеві.

Коли Елізабет з Річардом наблизились до галасливого гурту, негр, що сидів на снігу неподалік од своєї улюбленої індички, саме кінчив оголошувати умови.

Веселі вигуки й сміх стихли з появою несподіваних гостей, але щира цікавість і привітна усмішка дівчини швидко розвіяли ніяковість, хоч надалі молодь уже стереглася лаятись чи надто гарячкувати.

— З дороги, хлопці! — гукнув лісоруб, лаштуючися стріляти. — Тікайте, шибеники, а то застрелю! Гей, Браме, забирайся від своєї індички!

— Зачекайте! — вигукнув молодий мисливець. — Я теж хочу взяти участь у змаганні.