Піонери - Сторінка 3

Років із тридцять тому, ще за тієї війни, коли я служив під рукою сера Вільяма, я пройшов сімдесят миль дикою пущею сам один із кулею в стегні, а тоді вирізав її своїм складаним ножем. Старий індіанець Джон добре пам'ятає той час, бо я зустрів його із загоном делаварів. Вони йшли слідом за ірокезами, які спустилися вниз і зняли п'ять скальпів на Шогері. Але я таки поставив на одному червоношкірому знак, який він, закладаюся, носив до скону! Я застукав його з тилу, коли він вискочив із засідки, і вліпив — хай мені пробачить панночка — три картечини йому в сідниці, і так влучно, що їх можна було прикрити одним листком подорожника! — Тут Натті випростався, витяг довгу шию, розкрив рот, і хоч здавалося, що все в ньому — очі, обличчя, навіть сама постать — сміялося, нічого не було чути, крім легкого посвисту, коли він поривчасто втягав у себе повітря. — Я загубив формочку для куль, коли переправлявся через Онеїду, і мусив обходитися картеччю, проте моя рушниця не розкидала заряду, як ваша двоствольна цяцька, судде, — з нею, я так розумію, нічого вам і виходити на полювання.

Натті даремно перепрошував дівчину, бо вона саме допомагала батькові перекласти деякі речі й не дослухалась до його мови. Юнак, не мігши далі опиратися лагідній наполегливості подорожан, сів у сани, хоч і, видимо, проти своєї волі. Негр з допомогою хазяїна поклав оленя поверх вантажу. Коли всі влаштувалися, суддя запросив і мисливця.

— Ні, ні, — заперечливо похитав головою старий, — маю вдома передріздвяні клопоти — їдьте із цим хлопчиною, хай лікар огляне його плече. Хоча, коли він витягне кулю, я знаю такі трави, що від них рана загоїться краще, аніж від усіх його чужинських ліків. — Він повернувся вже рушати, коли раптом, щось пригадавши, озвався знову:

— А коли здибаєте біля озера індіанця Джона, візьміть його з собою — хай допоможе вашому лікареві, бо Джон, хоч і старий, проте вміє лікувати рани й синці, як ніхто інший.

— Стій, стій! — загукав юнак, хапаючи негра за руку, коли той зібрався вже поганяти. — Натті, не кажи нікому ані що мене поранено, ані куди я поїхав, — г прошу тебе, Натті, якщо ти любиш мене.

— Можеш покластися на Шкіряну Панчоху, — поважно відповів той, — він прожив п'ятдесят років у нетрях і навчився від дикунів тримати язик на припоні — вір мені й не забудь про індіанця Джона.

— І ще одне, Натті, — поквапливо додав юнак, все ще стримуючи негра, — сьогодні ж увечері, хай-но мені видалять кулю, я принесу тобі чверть оленя до різдвяного обіду…

Мисливець урвав його мову, виразним жестом попросивши замовкнути. Тоді тихенько рушив узбіччям дороги, задивившись на верхівку сосни. Знайшовши зручне місце, він зупинився, звів курок, відставив далеко назад ногу, витягнув ліву руку на всю довжину цівки і став неквапом вести нею вздовж стовбура дерева. Всі, як і слід було чекати, стежили за рухом цівки і незабаром побачили те, що привернуло увагу Натті: на висоті сімдесяти футів од землі, на сухій гілляці, що стирчала горизонтально трохи нижче живих віт, сиділа птиця, яку місцеве населення називало хто фазаном, хто куріпкою. Вона була трохи менша від звичайної свійської курки. Гавкіт собак і звуки розмови, що велася біля підніжжя дерева, сполошили птицю, і вона так розпласталася на гілляці, що її голова й ноги утворили майже пряму лінію. Натті натис на спуск, і куріпка впала з такою силою, що зарилася в сніг.

— Стій, старий пройдо! — вигукнув Шкіряна Панчоха, погрозивши шомполом Гекторові, що кинувся до дерева. — Лежати!

Собака підкорився, і Натті швидко, але уважно перезарядив рушницю, тоді підняв птицю з відстреленою головою і, показавши її товариству, закричав:

— Цього вистачить старому на різдво — не треба оленини, хлопче, і пам'ятай про індіанця Джона: його трави куди кращі, ніж всяке чужинське зілля. Ну що, судде, — додав він, знову піднявши над головою птицю, — чи могла б ваша пукавка збити птаха з такого сідала, не ушкодивши жодної пір'їнки?

Старий знов засміявся своїм дивним сміхом, у якому звучали торжество, радість й іронія, похитав головою і, тримаючи рушницю напереваги, подався у ліс своєю швидкою ходою, мало не бігцем. При кожному кроці він ледь присідав, вигинаючи коліна досередини. Коли на повороті дороги юнак обернувся ще раз побачити свого старого товариша, то ледве роздивився його за деревами, а собаки бігли за ним, час від чсу обнюхуючи слід оленя і якимось чуттям розуміючи, що він їм тепер ні до чого. Ще один поворот дороги, і Шкіряну Панчоху вже зовсім не стало видно.

РОЗДІЛ II

Мудрець собі притулок знайде всюди,

Де тільки світить сонце із небес:

Ти думай — не тебе володар вигнав,

А ти його.

Шекспір. "Річард II"

Один з предків Мармедюка Темпла, друг і одновірець Пенна[3], знаменитого засновника нової колонії, з'явився в цих краях років за сто двадцять до початку нашої оповіді. Старий Мармедюк — це громозвуке ім'я стадо спадковим у роді — прибув до цього пристанища вигнанців з добрячим статком. Невдовзі він став власником кількох тисяч акрів незайманої землі й опікуном багатьох десятків поселенців. Вельми шануючи його за благочестя, громада квакерів не раз довіряла йому важливі політичні посади. Помер він саме вчасно, щоб не довідатись про своє зубожіння, — така була доля багатьох із тих, хто приїхав багачем до нових поселень у середні колонії.[4]

Значення емігранта в тамтешніх краях назагал визначали з кількості його білих слуг або залежних від нього колоністів та ще з тих громадських посад, — які він обіймав. З цього погляду предок нашого судді був особою неабиякої ваги.

Одначе при вивченні нечисленних документів тих днів, що дійшли до нашого часу, впадає в око цікава особливість: майже всі можновладці поступово й неминуче убожіли, тоді як їхні підлеглі, навпаки, багатіли. Звиклий до легкого життя й не здатний виборювати собі місце в молодому колоніальному суспільстві, багач ще так-сяк тримався на рівні завдяки своїм знанням та усвідомленню власної гідності; але тільки-но він помирав, як його ледачі й порівняно менш уже освічені нащадки змушені були поступатися перед заповзятливістю того класу, зусилля якого стимулювала життєва необхідність. Звичайна річ навіть і тепер у Штатах, у ті часи це й зовсім було вирішальним для долі найбагатшого та найбіднішого прошарків у таких мирних і патріархальних колоніях, як Пенсільванія чи Нью-Джерсі.

Нащадкам Мармедюка припала така сама доля, як і всім, хто покладав надії на успадковані багатства, а не на власні сили, і вже в третьому поколінні вони опустилися до такого рівня, нижче якого в цій благословенній країні ледве чи й могла впасти людина чесна, твереза й тямуща. Проте та сама родова пиха, що, поєднавшись із самовдоволеною безтурботністю, призвела рід до занепаду, тепер стала надихати його до піднесення. Вада перетворилася на чесноту — на життєдайне й діяльне прагнення поліпшити свій характер, становище, а то й домогтися колишнього добробуту. Саме батько нашого нового знайомця, судді, перший почав знову братися вгору суспільною драбиною. В цьому йому вельми стало в пригоді й вигідне одруження, і його єдиний син дістав освіту набагато кращу, ніж та, яку давали звичайні пенсільванські школи і яку діставали представники кількох попередніх поколінь його роду.

У тій школі, куди батько, забагатівши, зміг його віддати, молодий Мармедюк заприятелював з одним юнаком, своїм ровесником. Знайомство те виявилось щасливим для нашого судді, бо дуже допомогло йому в його подальшій кар'єрі.

Родина Едварда Еффінгема була не тільки дуже багата, а й мала великі зв'язки при королівському дворі. Серед поселенців колонії то була одна з тих нечисленних родин, які вважали комерцію принизливим заняттям і які покидали домашній затишок тільки тоді, коли треба було головувати в місцевих органах самоврядування чи із зброєю в руках боронити колонії. В останньому, власне, й полягала вся кар'єра Едвардового батька. Щоб домогтися офіцерського звання в англійському королівському війську, шістдесят років тому треба було хтозна-як довго наслужитися й натерпітися. Довгі роки покірливо ходили в рядових, і той солдат у колоніях, котрий доскочив до командування ротою, вимагав беззастережної поваги з боку цивільної людності. Якщо нашому читачеві траплялося бувати потойбіч Ніагари, він, певно, зауважив, що навіть у цьому північному краю королівських володінь кожен пересічний королівський слуга має неабияку вагу, і то не тільки у власних очах, але й в очах навколишніх людей. Такою ж повагою були донедавна оточені військові й цих наших штатів, де тепер, на щастя, і не чути про війну, хіба що така буде вільно й відверто висловлена воля народу.

Тим-то, коли батько Мармедюкового приятеля, дослужившись за сорок років до звання майора, вийшов у відставку й досить заможно влаштувався жити у своїй рідній колонії, в Нью-Йорку, його там стали вважати за одну з найвпливовіших осіб. Адже він був хоробрим і вірним вояком і з честю виконував завдання, набагато важливіші за ті, які можна було доручати звичайному майорові. Досяглій похилого віку, майор Еффінгем гідно, відійшов на спочинок, відмовившись надалі від пенсії, що становила половину його платні, чи будь-якої іншої винагороди за ту багаторічну службу, виконувати яку він уже не міг.

Міністерство пропонувало йому різні цивільні посади, не лише почесні, а й прибуткові, але він відхилив їх з тією шляхетною незалежністю і лояльністю, які завжди були характерними його рисами. Незабаром після цього прояву патріотичної безкорисливості майор Еффінгем засвідчив ще й неабияку особисту щедрість. Цей вчинок суперечив поняттям про розсудливість, але цілком узгоджувався з його простими й природними поглядами на життя.

Мармедюків приятель був єдиним дитям майора. Ось цьому своєму синові, після одруження його з дівчиною, до якої старий відчував особливу прихильність, він і передав повністю усю свою маєтність, що складалася з цінних паперів, міських і сільських будинків, кількох прибуткових ферм у давніше заселених частинах колонії і великих ділянок незайманщини в нових, — таким чином поставивши свій майбутній добробут у цілковиту залежність від синівської любові. Вже тоді, коли майор відмовився від великодушних пропозицій британського міністерства, багато з тих, хто навіть тут, у найвіддаленіших кутках величезної імперії, домагався прихильності королівського двору, подумав, що він несповна розуму; коли ж він з доброї волі зрікся і свого власного чималого багатства, тоді вже й усі погодилися, що старий здитинів.