Піонери - Сторінка 45

Пробурмотівши щось, він завдав вудку на плече, вийшов за ворота і з величним виглядом рушив до озера. Там сів в один а човнів, що належали судді Темплові, схопив весла і з силою почав веслувати до хатини Шкіряної Панчохи. Тільки пропливши з чверть милі, Едвардс заспокоївся, думки його стали не такі прикрі, а коли перед його очима з'явилися кущі, які росли біля хатини старого мисливця, запал його і зовсім схолов, хоч тіло розгарячилося. Цілком можливо, що той самий аргумент, яким керувалась Елізабет, спав на думку і йому, людині освіченій і вихованій, і коли це було справді так, то дуже вірогідно, що дівчина не тільки не впала, а, навпаки, піднеслася в його очах.

Едвардс підняв весла над водою, і човен, підійшовши майже впритул до берега, легенько загойдався на хвилях, які сам же й сколихнув. Юнак, пильно озирнувшись навкруги, приклав до губ маленьку пищалку, і пролунав різкий протягливий свист. Зачувши сигнал, собаки Натті вискочили з буди, зробленої з кори, й почали жалібно вити та скакати, наче скажені, на ремінцях з оленячої шкіри, якими вони були міцно прив'язані.

— Тихше, Гекторе, тихше, — сказав Олівер, знов приклавши пищалку до рота, але з хатини не почулося ніякої відповіді. Собаки, впізнавши голос юнака, заспокоїлися й повернулися до буди.

Едвардс підігнав човен до берега, вискочив на землю і, піднявшись на пагорок, підійшов до хатини Шкіряної Панчохи. Тоді швидко відімкнув запори й, увійшовши всередину, причинив за собою двері. Навколо панувала така тиша, ніби в цьому відлюдному куточку ніколи не ступала людська нога, лише з селища долинали ледь чутні удари молотків, що не вгавали ні на мить. Собаки спокійно лежали в буді, адже до забороненого місця не наблизився ніхто з чужих.

Хвилин через п'ятнадцять юнак з'явився знову, прилаштував запори й лагідно гукнув собак. Почувши знайомий голос, ті відразу вийшли з буди. Сука кинулася до Олівера і так скавучала й гавкала, ніби благала звільнити її з при-в'язу, а старий Гектор раптом задер свого носа й став принюхуватись, а тоді завив протягло й голосно — так, що його чути були за милю.

— Гей, ти що почув, ветеране пущі? — вигукнув Едвардс. — Коли це звір, то хоробрий, а коли людина — то лиха.

Він перескочив через стовбур сосни, що лежав біля хатини, вибіг на невисокий горбок, який захищав хатину з півдня, й побачив неоковирну постать Гайрама Дулітла, що з надзвичайною, як на будівничого, прудкістю зник у чагарях.

— Що його сюди пригнало? — пробурмотів Едвардс. — Хіба що цікавість — це просто-таки пошесть у тутешніх лісах. Але треба пильнувати, хоч собаки навряд чи пропустять цю огидну пику.

Юнак повернувся до хатини й повісив на двері ще один замок з ланцюгом.

— Цей крутій як ніхто має знати, що закон забороняв вдиратися в чужу оселю.

Задоволений своєю роботою, Едвардс знов заспокоїв собак, а тоді спустився на берег, сів у човен і поплив.

На озері Отсего було кілька місць, де добре ловилися окуні. Одне з них було майже навпроти хатини Шкіряної Панчохи, а друге, ще краще, — милі півтори далі, під горою. Олівер Едвардс спочатку поплив до першого місця й там зупинився, вагаючись, залишитися тут, звідки можна було стежити за хатиною, чи плисти далі. Оглянувши озеро, він помітив, куди збирався вирушити, пірогу, а в ній — дві людські постаті, в яких одразу впізнав могіканина і Шкіряну Панчоху. Через кілька хвилин юнак уже прив'язував свій човен до піроги індіанця.

Старі мовчки привіталися з юнаком, але ніхто з них не витяг вудки з води й не припинив своєї роботи. Олівер, теж мовчки, насадив наживку на свій гачок і закинув вудку.

— Ти заходив у наш вігвам, хлопче? — запитав Натті.

— Так, там усе гаразд, але той сквайр Дулітл вештається поблизу. Перш ніж піти, я добре замкнув двері. До того ж, він такий легкодухий і не наважиться підійти до собак.

— Так, я не сказав би, що він добра людина, — мовив Шкіряна Панчоха; він витяг окуня й знов наживив гачок. — Йому страх як хочеться залізти в мою оселю. Скільки напрошувався до мене в гості, але щоразу діставав відкоша — я плів йому різні дурниці, а він не дуже мудрий. Видно, надто багато розвелося законів, коли тлумачити їх доручають отаким людцям, як цей Гайрам.

— Боюся, він більший негідник, ніж дурень! вигукнув Едвардс. — Той роззява шериф — іграшка в його руках. Ця нахабна допитливість Дулітла завдасть нам ще чимало клопоту.

— Коли він надто вже часто вештатиметься біля мого житла, я його пристрелю, — незворушно сказав Шкіряна Панчоха.

— Ні, ні, Натті, не порушуй законів, бо вскочиш у халепу, а це було б тяжким лихом для нас усіх.

— Справді, синку? — вигукнув старий мисливець і поглянув на юнака приязно й з цікавістю. — В твоїх жилах тече справжня кров, містере Олівер, і я готовий засвідчити це не тільки перед суддею Темплом, а й перед будь-яким судом країни. Що скажеш, Джоне? Хіба він не молодчага й не шляхетної крові? Хіба це не так?

— Він делавар і мій брат, — відповів могіканин. — Молодий Орел — сміливець, і він буде вождем. Не скоїться ніякого лиха.

— Гаразд, гаразд, — нетерпляче вигукнув юнак. — Годі про це, друзі мої. Якщо я навіть і не такий достойний, яким ви собі мене уявляєте, то принаймні я ваш відданий друг — і в радості і в біді.

Старі замовкли: очевидно, вони звикли коритися юнакові. На деякий час запала глибока тиша; кожний був зайнятий своєю вудкою. Тоді Едвардс, відчувши, певно, що мусить заговорити перший, сказав, аби щось сказати:

— Яке сьогодні спокійне й гладеньке озеро! А часто доводилося тобі, Натті, бачити його таким?

— Я знаю Отсего сорок п'ять років, — відповів Шкіряна Панчоха, — і скажу тобі, що чистішого озера, ніж це, й кращого місця для риболовлі, мабуть, немає у всій країні. Так, так, колись я жив тут сам один, і непогано жив! Дичини було — скільки душа забажає, а полювати нікому, хіба інколи пройде горами загін делаварів чи забреде злодюга-ірокез із рушницею. Трохи західніше, в долині, поселилося двоє французів, що одружилися з індіанками, а з Вишневої долини на озеро приходили шотландці й ірландці, щоб половити окунів чи. форелі, — вони позичали в мене човна. Але взагалі це була спокійна місцина, і ніхто мене тут не турбував. Та ще Джон заходив. Джон знає, як було тут за тих часів.

Могіканин повернув до товариша голову і, зробивши свій звичайний виразний жест рукою, що означав у нього згоду, відповів по-делаварському:

— Ця земля належала моєму народові; ми віддали її нашому братові — Пожирачеві Вогню, а коли делавари щось дарують, то навіки — доки тече вода. Соколине Око курив люльку з нами на тій раді, бо ми любили його.

— Ні, ні, Джоне, — мовив Натті, — я не був ніяким вождем, бо в цьому ділі нічого не тямлю, та й шкіра в мене біла. Але мисливські угіддя тут були чудові й дотепер лишились би такими, якби не гроші Мармедюка та кручені шляхи закону.

— Тільки ж, Натті, мабуть, невесело було тут жити самому, — зауважив Едвардс, окидаючи поглядом береги та пагорби, де то тут, то там колосисті поля звеселяли похмурі ліси. — Сумно, мабуть, було никати по цих горбах і пустельних берегах, не зустрічаючи нікого, з ким можна було б перемовитися словечком?

— Та ні-бо, я вже казав, що не було мені сумно, — заперечив Шкіряна. Панчоха. — Так, так, коли дерева вдягалися листом, а з озера сходив лід, тут був просто рай земний. Я блукаю по лісах ось уже п'ятдесят три роки, більш як сорок років живу в них постійно і мушу сказати, що лиш один раз натрапив на місце, яке мені сподобалося більше, та й то для ока, а не для полювання чи риболовлі.

— Де ж те місце?

— Та в горах Кетскілл. Я, бувало, ходив туди по вовчі й ведмежі шкури, а якось мені замовили опудало дикої кішки. Є там одна місцинка, куди я завжди видирався, коли хотілося подивитись на навколишній світ — ради цього, скажу, не шкода подерти мокасини й подряпати шкіру. Ти, певно, бачив гори Кетскілл, хлопче, коли плив річкою з Йорка. Гори ті сині, наче клапті безхмарного неба, а на вершинах — хмари, мов тютюновий дим над головою індіанського вождя на Вогнищі Ради. Є там Високий Пік і Кругла Скеля, що височать над іншими горами, як батько й мати над малими дітьми. Але та місцинка, про яку я казав, вона ближче до річки, на вершині гори, що стоїть трохи віддалік від інших гір. Заввишки вона з добру тисячу футів, і вся з прискалків, тож коли стоїш нагорі, здається, ніби так і пострибав би вниз по тих прискалках.

— І що ж звідти видно? — допитувався Едвардс.

— Світ, — відповів Натті, опустивши кінець вудлища в воду й окресливши рукою широке півколо. — Увесь світ, мій хлопче. Я був на тій горі, коли Воган спалив "Сопус". Я бачив на річці кораблі так виразно, як оту барку на Саскуеханні, хоч то було у двадцять разів далі. Я бачив річку на сімдесят миль у довжину, а до неї було добрячих п'ять миль. Я бачив Гемпшірські горби, річкове нагір'я і все, створене богом чи людиною, скільки сягало око, а зір у мене гострий, — недарма ж індіанці дали мені прізвисько Соколине Око. З вершини гори я часто дивився на те місце, де стоїть тепер Олбані. А коли королівські війська палили "Сопус", мені здавалося, ніби дим доходить до мене і я чую жіночий лемент.

— Мабуть, варто видертися на таку вершину, щоб побачити той величний краєвид.

— Так, якщо людині подобається стояти під склепінням неба, бачити під ногами ферми й будівлі, річки, що в'юняться, наче стрічки; гори внизу, що здаються копицями сіна, а насправді вищі за Гору Видива, — то раджу їй відвідати ту місцину. Коли я уперше поселився в пущі, мене часом дуже доймала самотність. Отоді я йшов у гори Кетскілл і кілька днів пробував на тій вершині: дивився, як живуть люди. Але відтоді минуло багато років, у мене вже немає такого бажання, та й постарів я. Але є там ще одне місце, милі за дві від тої гори, — воно мені тепер любіше, бо там більш дерев, і взагалі воно якесь природніше.

— А що ж це за місце? — спитав Едвардс, зацікавившись нехитрою розповіддю старого.

— Там, у горах, є водоспад: вода з двох озерець спадає в долину, стрибаючи зі скелі на скелю. На тому потоці можна було б вибудувати млин, якби він був комусь потрібний у такій пустці. Але рука, що створила цього стрибуна, ніколи не створювала млинів. Потік в'юниться поміж скель, спочатку повільно так, що в ньому може плавати форель, а тоді все швидше й швидше, ніби звір, що готується до стрибка, і, нарешті, там, де гора роздвоюється, мов оленяча ратиця, він зривається з висоти в ущелину.