Піонери - Сторінка 63

Тієї ж миті позад неї почувся шерех сухого листу, і дівчина обернулася. Те, що вона побачила, спочатку злякало її, але наша героїня швидко отямилась і рішуче, навіть з якоюсь цікавістю, повернулася на те місце, звідки прийшла.

На стовбурі поваленого бурею дуба сидів могіканин, повернувши до Елізабет обличчя, й палючими очима дивився на неї так дивно, що налякав би до смерті полохливішу жінку. З його плечей спадала ковдра, а груди й руки були відкриті. На грудях висіла медаль із зображенням Вашінгтона — відзнака, яку індіанець надягав лише у важливих, урочистих випадках. Чорне довге волосся, заплетене в коси, звисало обабіч голови, відкриваючи високе чоло й пронизливі очі. На мочки вух були почеплені сережки, зроблені із срібла, намистин і голок дикобраза; така сама прикраса була простромлена крізь носовий хрящ і звисала до самого підборіддя. Червоні смуги перетинали зморшкувате чоло й щоки; тіло було розмальоване тією самою фарбою, — таким малюванням прикрашає себе індіанський воїн, що приготувався до якоїсь надзвичайно важливої події.

— Джоне! Як ся маєш, достойний Джоне? — сказала Елізабет, наближаючись до нього. — Тебе так давно не було видно в селищі! Ти мені обіцяв сплести з лози кошик, а в мене вже давно є для тебе сорочка з ситцю.

Індіанець пильно подивився на неї, тоді, похитавши головою, відповів низьким гортанним голосом:

— Джонові руки вже не можуть робити кошиків. Йому більш не потрібні сорочки.

— Але якщо сорочка все-таки тобі знадобиться, ти знаєш, де її знайти, — відповіла Елізабет. — Справді, Джоне, в мене таке почуття, ніби ти маєш законне право вимагати від нас усе, що забажаєш.

— Слухай, дочко, — мовив індіанець. — Шість разів по десять спечних літ минуло відтоді, коли Джон був молодий, високий, як сосна, прудкий, як дика кішка. Він був могутній воїн, такий, як Молодий Орел. Коли його плем'я по кілька днів переслідувало ворогів, очі Чингачгука знаходили сліди їхніх мокасинів. Коли плем'я раділо перемозі, найбільше скальпів висіло на жердині Чингачгука. Коли скво плакали, бо не було чим годувати дітей, він перший приносив дичину. Його куля щоразу наздоганяла оленя. Тоді, дочко, Чингачгук не плів кошиків.

— Ті часи давно минули, старий воїне, — відповіла Елізабет, — твоє плем'я щезло, а ти, замість переслідувати ворогів, привчився жити в страху божому і в мирі з людьми.

— Поглянь-но, дочко, на це озеро, на цю долину, на вігвами твого батька. Джон був молодий, коли його плем'я, зібравшись на раду, вирішило віддати всі ці землі — ген від тої гори, що синіє вдалині, до того місця, де Саскуеханна ховається в лісі. Всі ці угіддя й усе, що живе й росте на них, ми віддали Пожирачеві Вогню, бо любили його. Він був сильний, а наше плем'я було слабке, і він допомагав моєму народові. Відтоді жоден делавар не вбив ні оленя, ні птаха в цих лісах, бо вони належали Пожирачеві Вогню. Чи жив тоді Джон у мирі? Ні, Джон був зовсім молодий, а бачив, як білі люди з Фронтенака пішли війною на своїх братів з Олбані. Чи жили вони в страху божому? Джон бачив, як англійські й американські воїни трощили одне одному голови томагавками через це озеро й землю. Чи жили вони в страху божому і в мирі між собою? Джон бачив, як відібрали ці землі в Пожирача Вогню, і в його сина, і в сина його сипа, й новий вождь став ними володіти. Чи жили вони в мирі, ті, хто так вчинив? Чи знали страх божий?

— Такий звичай у білих, Джоне. Адже й делавари воюють і міняють свої землі на порох, ковдри й інші товари?

Індіанець перевів погляд своїх чорних очей на співрозмовницю й так пильно подивився на неї, аж вона зніяковіла.

— Де ж ті ковдри й інші товари, за які куплено право Пожирача Вогню? — гнівно запитав він. — Хіба вони у його вігвамі? Хіба йому сказали: брате, продай нам свою землю й візьми за неї золото й срібло, ці ковдри, цю зброю чи навіть цей ром? Ні, його позбавили всього, як ворога позбавляють скальпа, й навіть не озирнулися, щоб подивитися, живий він чи сконав. Чи живуть такі люди в мирі й страху божому!

— Ти не знаєш усіх обставин, — відповіла Елізабет, збентежена більше, ніж сама собі хотіла б признатись. — Коли б ти краще знав наші закони й звичаї, то інакше б оцінював наші вчинки. Не думай погано про мого батька — він добрий і справедливий.

— Брат Міквона добрий, і він учинить по правді. Я казав це Соколиному Оку й Молодому Орлу.

— Кого ти називаєш Молодим Орлом? — запитала Елізабет, відвертаючись від пильного погляду індіанця. — Звідки він родом і які має права?

— Ти прожила під одним дахом з ним так довго й нічого не знаєш про нього? — обережно спитав індіанець. — Старість заморожує кров, наче зима води великого озера, але молодість розігріває її, мов сонце навесні. Молодий Орел мав очі, — невже в нього немає язика?

Краса, на яку натякав старий воїн, анітрохи не потьмяніла від його алегоричних слів; навпаки, рум'янець на щоках дівчини запалав так яскраво, що, здавалось, ще яскравіше заблищали її чорні очі. Але дівчина, переборовши збентеження, засміялась, удаючи, ніби не сприймає його слова серйозно, й відповіла жартівливо:

— Якщо в нього і є язик, то, певно, не для того, щоб зробити мене повірницею. У ньому надто багато від делавара, щоб він став довіряти свої тайни жінці.

— Дочко, Великий Дух дав твоєму батькові білу шкіру, а мені червону, але кров у нас одного кольору. Молоді люди прудкі й палкі, старі — повільні й холодні. Хіба є різниця під шкірою? Ні. Колись Джон мав дружину. Вона подарувала йому ось стільки синів, — він підняв руку з трьома розчепіреними пальцями, — ще й дочок, які зробили б щасливими кількох молодих делаварів. Вона була добра, дочко, й робила все, що я велів. У нас і в білих різні звичаї, але хіба Джон не кохав своєї дружини, подруги його молодості, матері його дітей?

— Що ж сталося з твоєю родиною, Джоне, з дружиною і дітьми? — мовила Елізабет, розчулена оповіддю індіанця.

— Де лід, який укривав озеро? Розтав і змішався з водою. Джон дожив до тих часів, коли весь його рід пішов у Країну Духів. Тепер і його час наспів, і Джон готовий.

Могіканин схилив голову й замовк. Елізабет не знала, що сказати. Їй хотілося розрадити старого, відвернути його думки від сумних спогадів, але в скорботі його було стільки гідності, що дівчина не наважувалася заговорити. Нарешті після тривалої мовчанки вона запитала:

— Де Шкіряна Панчоха, Джоне? Я принесла порох, але не можу знайти Натті. То, може, ти візьмеш порох і передаси його своєму другові?

Індіанець повільно підвів голову й серйозно подивився на бляшанку, яку Елізабет тримала в руках.

— Ось найлютіший ворог мого народу. Без його допомоги білі ніколи б не подолали делаварів. Великий Дух навчив ваших батьків виробляти порох і рушниці, щоб вони звели з світу індіанців. Невдовзі в цій країні не залишиться жодного червоношкірого. Коли помре Джон, останній могіканин залишить ці горби, й разом з ним щезне і його рід.

Упершись ліктем в коліно, старий воїн нахилився вперед, ніби востаннє вдивлявся в долину, яка видніла крізь імлу, що кожної миті дедалі густішала. Елізабет раптом стало важко дихати. Погляд могіканина, помалу втрачаючи печаль, ставав якимсь несамовито-натхненним — так дивляться, певно, пророки.

— Але він піде в ту країну, — вів далі могіканин, — де зустрінеться із своїми батьками. Там багато дичини й риби. Жінки там не скаржаться на нестачу м'яса, й мінгів там немає. Полювання там — забава для дітей, і всі чесні червоношкірі живуть, як брати.

— Джоне, це не християнський рай! — вигукнула міс Темпл. — Ти знов повертаєшся до поганських забобонів твоїх предків!

— Батьки, сини, — раптом твердо мовив могіканин, — нікого більш немає! У мене тільки один син — Молодий Орел, та й у ньому тече кров білого.

— Джоне, — сказала Елізабет, намагаючись відвернути його думки від цієї теми й водночас сподіваючись задовольнити свою цікавість до всього, що стосувалося Едвардса. — Скажи мені, будь ласка, хто цей містер Едвардс? Чому ти так любиш його? Звідки він родом?

Індіанець стенувся, зачувши ці слова, які, очевидно, повернули йоґо думки до земного життя. Взявши Елізабет за руку, він посадив її поруч із собою і мовив, показуючи на долину, що простерлася в них під ногами:

— Дивись, дочко, всі ці землі, все, що бачать твої молоді очі, належало йому…

Поки він говорив, величезні клуби диму оповили їх і, завихрившись, утворили завісу перед їхніми очима. Перелякана дівчина схопилася на рівні й, глянувши на вершину гори, побачила, що її також огорнув дим, а з лісу доносився гул, що нагадував шум вітру.

— Що це, Джоне? — вигукнула Елізабет. — Нас оточує дим, а з лісу пашить жаром, ніби з печі!

Перш ніж могіканин устиг відповісти, до них долинув крик:

— Джоне! Могіканине! Де ти? Рятуйся! Ліс горить!

Вождь приклав руку до вуст, і знов пролунали звуки, які раніше привернули увагу Елізабет. Почулися швидкі кроки, хрускіт сухих гілок під чиїмись ногами, й на терасу вибіг Едвардс із спотвореним від жаху обличчям.

РОЗДІЛ XXXVII

Кохання владарює скрізь —

В палаці, у хатині, в лісі.

Вальтер Скотт, "Пісня останнього менестреля"

— Як було б жахливо, коли б ти помер такою смертю, мій старий друже! — вигукнув Олівер, ледве зводячи дух. — Вставай мерщій, треба тікати! А може, вже й пізно… Вогонь оточив скелю внизу, і якщо ми не пройдемо тут, нам залишиться тільки стежка над прірвою. Хутчіш, хутчіш! Та отямся, Джоне! Не можна втрачати ні хвилини.

Могіканин показав на Елізабет, яка, зачувши голос Едвардса й забувши про небезпеку, відсахнулась і притулилась до найближчого прискалка.

— Її рятуй. А Джона залиш помирати, — сказав він, ніби струснувши байдужість.

— Її? Про кого ти говориш? — нетерпляче закричав юнак і поглянув туди, куди показував індіанець. Побачивши Елізабет, він сторопів, на мить утративши дар мови. На обличчі дівчини був жах і збентеження від того, що їм довелося зустрітися в такому місці.

— Міс Темпл? Ви тут? — вигукнув він, отямившись. — Невже вам судилося померти такою смертю?..

— Ні, ні, — сподіваюсь, жоден з нас не помре, містере Едвардс, — відповіла Елізабет, намагаючись говорити спокійно. — Диму, справді, багато, але ж вогню не видно! Спробуємо врятуватися.

— Давайте вашу руку, — сказав Едвардс. — Може, нам пощастить знайти вихід, і ви спуститеся вниз.