Піонери - Сторінка 72

Це великодушний подарунок старому, що не лишає після себе нікого, хто б мав його ім'я, у країні, де він жив так довго.

Еффінгем приклав палець старого до напису, й Натті з глибоким інтересом обвів обриси літер, а тоді підвівся з могили й мовив:

— Так, і думка добра, і зроблено славно! А що ви написали про індіанця?

— Ось послухай, — мовив Олівер і прочитав: — "Цей камінь поставлено на згадку про індіанського вождя племені делаварів, відомого під ім'ям Джона Могіканина і Чингагука".

— Не Чингагука, а Чингачгука, що означає "Великий Змій". Ім'я треба написати правильно, бо в індіанців воно завжди щось означає.

— Я подбаю, щоб помилку виправили. "… Він був останнім представником свого племені в цьому краї, й про нього можна сказати, що вади його були вадами індіанця, а чесноти — чеснотами людини".

— Правдивішого слова не можна й сказати, містере Олівер! Гай-гай! Якби ж то ви знали його, як я, у розквіті літ, у тій битві, коли негідники-ірокези спопали Чингачгука й уже прив'язали до стовпа, а старий майор, що лежить тепер поруч з ним, урятував його! Я розрізав мотузки й дав йому свій томагавк і ніж, бо сам завжди волів рушницю. Ото б ви побачили його в бою! Коли я зустрів могіканина увечері, після погоні, він ніс на жердині одинадцять скальпів мінгів. Не здригайтеся, місіс Еффінгем, адже то все були скальпи воїнів!

Коли я дивлюся з верхівки горба, звідки міг колись нарахувати до двадцяти димків над таборами делаварів, мені боляче думати, що тепер тут не лишилося жодного індіанця, хіба що заблукає п'яничка-онеїда чи котрийсь із тих американізованих червоношкірих з-над моря, — але ж то ні риба ні м'ясо, не білі й не дикуни… Гай-гай! Пора вже мені йти.

— Йти? — вигукнув О лівер. — Куди ти надумав іти?

Шкіряна Панчоха, що підсвідомо перейняв багато рис в індіанців, хоч завжди вважав себе цивілізованою людиною навіть у порівнянні з делаварами, відвернувся, щоб приховати хвилювання, і, діставши з-за пам'ятника великий клунок, завдав його собі на плечі.

— Ви йдете? — стурбовано запитала Елізабет, наближаючись до старого. — Вам не слід заходити далеко в ліс у ваші літа. Нерозважливо це, повірте мені. Олівере, Натті, мабуть, зібрався на якісь далекі лови.

— Елізабет правду каже, Шкіряна Панчохо, — озвався Олівер. — Нащо тобі тепер ці труднощі? Кинь-но цей клунок, а вже як захочеш пополювати, то полюй неподалік у горах.

— Труднощі! Та це ж радість, єдина радість, що лишилася мені на цьому світі.

— Ні, ні, я не дозволю вам іти далеко! — вигукнула Елізабет, кладучи свою білу руку на його клунок з оленячої шкіри. — Авжеж, ось і казанок, і бляшанка з порохом. Олівере, не можна йому далеко йти, — згадай, як раптово згас могіканин.

— Я знав, дітки, що розлучатися буде нелегко, я знав це! — сказав Натті. — І тому пішов сам попрощатися з могилами. Я гадав: залишу вам на згадку цей альбом з віршами й малюнками, який подарував мені майор, коли ми з ним уперше розлучилися в лісах, і ви знатимете, що, хоч би де я був, серце моє завжди з вами.

— Він задумав щось незвичайне! — вигукнув Олівер. — Куди ти зібрався, Натті? Скажи нам!

Старий мисливець підійшов до нього і сказав довірливо й водночас переконано, немов був певний, що слова його усунуть будь-які заперечення:

— Та я чув, буцім на Великих Озерах повно дичини, а білих людей майже немає, хіба стрінеться де такий самий мисливець, як я. Набридло мені жити на порубах, де сокири гупають від ранку до заходу сонця. І хоч я вас обох дуже люблю — я б не казав так, якби це було неправда, — але мене тягне в ліси, повірте мені, дітки.

— В ліси! — озвалася Елізабет, тремтячи від хвилювання. — І ті нетрі ви називаєте лісами?

— Ет, дитя моє, це все ніщо людині, яка звикла жити в пущі. Зле мені тут велося від тої самої пори, як з'явився твій батько з переселенцями, але я не йшов, поки життя жевріло в тому, хто лежить тепер отут, під дерном… Але він помер, і Чингачгук теж помер… А ви обоє молоді. Й щасливі. Так, тепер у "палаці" Мармедюка весело! Отож, подумав я, приспіла пора й мені спокійно дожити віку. "Нетрі"! Тутешні ліси, місіс Еффінгем, я й за ліси не маю, бо тут, куди не ступиш, натрапиш на поруб.

— Скажи, Шкіряна Панчохо, що потрібно для того, щоб ти залишився, і ми зробимо все можливе.

— Я знаю, хлопче, що ви зичите мені добра, — ти й твоя дружина. Але шляхи наші різні. Так ото і в них, у цих небіжчиків: за життя вони думали, що один подасться до свого раю на схід, а другий — на захід. Тільки ж кінець кінцем вони зустрінуться. Отак і ми, дітки. Ідіть і далі своїм шляхом, а колись ми знов будемо разом у країні праведних.

— Це так раптово, так несподівано! — вигукнула Елізабет, задихаючись від хвилювання. — А я сподівалася, Натті, що ви зостанетеся з нами до кінця днів своїх!

— Словами нічого не зарадиш, — сказав її чоловік. — Сорокалітні звички не перебореш силою недавньої дружби. Я надто добре знаю тебе, Натті, і не наполягаю більше, але, може, ти хоч дозволиш збудувати тобі хатину десь далеко в горах, щоб ми інколи могли завітати до тебе й пересвідчитись, що тобі добре ведеться?

— Не потерпайте за Шкіряну Панчоху, дітки. Бог його не покине до останнього дня й пошле йому легкий кінець. Я знаю, що ви зичите мені добра, але живемо ми по-різному. Я люблю пущу, а вам любі людські обличчя; я їм, коли голодний, і п'ю, коли спраглий, а ви маєте для цього призначені години. Ні, ні, ви навіть собак перегодовуєте через свою добрість, а пес має бути легкий, щоб швидко біг на ловах. В кожного створіння — своя доля, і я створений для пущі. Коли ви любите мене, дітки, то пустіть в ліси, куди прагне моя душа.

Це благання вирішило все — більше Натті не умовляли. Елізабет заплакала, схиливши голову на груди, чоловік її теж утирав сльози. Діставши незграбною від хвилювання рукою гаманець, Олівер узяв з нього пачку банкнотів і простягнув мисливцеві.

— Візьми, Натті, — сказав він, — візьми бодай це й сховай: вони тобі знадобляться в скруті.

Старий узяв банкноти і з цікавістю приглянувся до них.

— А, то це ті нові гроші, що їх роблять в Олбані з паперу! Ні, вони годяться тільки для письменних. Забери їх, хлопче, мені вони ні до чого. Я закупив у француза, поки він ще був тут, увесь порох, а там, куди я йду, свинець, кажуть, просто із землі росте. А ці папірці навіть на клейтухи не годяться, бо ж я роблю їх із шкіри. Ну, місіс Еффінгем, дозволь старому поцілувати твою ручку й побажати щастя і тобі, й твоїм дітям.

— Ще раз благаю вас, залишіться! — у розпачі вигукнула Елізабет. — Не примушуйте мене сумувати за людиною, що двічі врятувала мені життя й була відданим другом тих, кого я люблю. Залишіться — якщо не ради самого себе, то хоч би ради мене: кожної ночі мені буде маритись, ніби ви помираєте, хворий і нужденний, серед тих лютих звірів, од яких ви мене врятували і які досі мені сняться… Мені ввижатимуться всілякі нещастя й хвороби, які тільки можуть бути породжені самотністю. Залишіться, Натті, благаю вас, залишіться — якщо не ради себе, то хоч ради нас!

— Похмурі думки й страшні сни, місіс Еффінгем, недовго турбуватимуть невинне, створіння, — врочисто відповів мисливець. — І якщо тобі коли-небудь привидяться люті пуми, то це не тому, що зі мною щось скоїлось, — це бог явить тобі свою силу, яка послала мене тобі на порятунок. Покладай свої надії на бога та на свого чоловіка, і ніякі похмурі думки про самотнього старого не переслідуватимуть тебе. Хай бог, — той бог, що живе і на порубах, і в незайманій пущі, — не покине тебе і благословить тебе й усе, що тобі належить, віднині й до того великого дня, коли білі й червоношкірі зійдуться на останньому суді, де законом буде справедливість, а не сила.

Елізабет підвела голову й підставила старому для прощального поцілунку свою зблідлу щоку, і він, скинувши шапку, поштиво торкнувся її вустами. Юнак, не мовивши й слова, конвульсивно стис руку старого. Мисливець почав готуватися в далеку дорогу: затяг дужче пояс іде трохи постояв, роблячи, як то завжди буває в сумну хвилину розставання, якісь зайві рухи. Кілька разів він намагався щось сказати, але заважав клубок, що підкотився до горла. Нарешті, завдавши на плече рушницю, він крикнув гучно, по-мисливському:

— Гей-гей, мої собачки, пора в дорогу! А до кінця путі ви ще добряче намуляєте собі лапи!

Зачувши цей клич, собаки схопилися з землі, обнюхали все навколо могил, тоді підійшли до мовчазного подружжя, ніби розуміючи, що настав час прощання, і покірно побігли за господарем. Якусь хвилю панувала тиша, і навіть юнак сховав обличчя, схилившись на з могилою діда. Коли ж чоловіча гордість узяла гору над слабкістю, він повернувся, щоб іще умовляти, але побачив, що біля могил зосталися тільки вони з дружиною.

— Натті пішов! — вигукнув Олівер.

Елізабет підвела голову й побачила, що мисливець, який уже підходив до узлісся, на мить зупинився й повернувся, їхні погляди зустрілись, і Шкіряна Панчоха поквапом провів шорсткою долонею по очах, тоді високо підніс руку в прощальному вітанні, гукнув через силу своїх собак, що були посідали на землю, і зник у лісі.

Відтоді вони вже ніколи не бачили Шкіряної Панчохи, і суддя Темпл, який організував і сам очолив ретельні пошуки, не зміг його наздогнати. Мисливець пішов далеко на Захід — один із перших серед тих піонерів, що відкривали в країні нові землі для свого народу.

Примітки

1

Цю книжку написано 1823 року (прим. автора).

2

Йдеться про війну американських колоністів проти Великобританії (1775–1783), внаслідок якої вони здобули незалежність.

3

Вільям Пенн (1644–1718) — англійський квакер, засновник Пенсільванії.

4

Території між землями по нижній течії річок Гудзон та Саскуеханна і верхів'ями Саскуеханни.

5

Фокс Джордж (1624–1691) — англійський богослов, засновник "Товариства друзів" — квакерської секти (1650).

6

Лексінгтон — місто, біля якого відбулася перша битва під час боротьби Штатів за незалежність (19 квітня 1775 року).

7

Гемлок — хвойне дерево, що росте в Північній Америці.

8

Ескулап — у грецькій міфології бог-покровитель медицини. Часто ескулапами іронічно називають лікарів.

9

Агамемнон — у грецькій міфології цар Мікен і вождь грецького війська під час Троянської війни.

10

О, любий мосьє Дік! Боже мій! Що ви робите! (Франц.)

11

Хай йому дідько! (Нім.)

12

О дорогий судде! Друже мій! (Франц.)

13

Сюди (франц.).

14

Населення штату Нью-Йорк, доки емігранти з Нової Англії не принесли з собою пуританські погляди й звичаї, ніколи не забувало про те, що кожного року на різдво приходить святий Миколай чи Санта Клаус, як його ще називають.

15

Права на землі, даровані короною чи державою, підтверджувались патентом з печаткою; тому цим терміном звичайно називали й ті землі.