Після заходу сонця - Сторінка 2

- Вільям Фолкнер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Він її носить на шворці під сорочкою на спині. І навіть не здивуюся, як побачу.

— Я не злякався, — сказав Джейсон.

— Якби ти була шанувалася, то до цього б не дійшло. — сказав батько. — Але тепер уже однаково. Джезес, мабуть, уже в Сент-Луїсі, знайшов собі іншу жінку й давно забув про тебе.

— Коли так, то краще, щоб я про це не знала, — сказала Ненсі. — А то я йому не ^подарую! Хай тільки спробує обняти її, я йому руки відрубаю, голову відріжу, а їй розпорю живіт, я...

— Цить! — сказав батько.

— Чий живіт, Ненсі? — спитала Кедді.

— Я не злякався, — сказав Джейсон. — Я можу сам перейти цю вуличку.

— Аякже, перейдеш! — сказала Кедді. — Без нас ти б сюди й носа не поткнув.

2 Ділсі й далі хворіла, і ми щовечора проводили Ненсі, аж поки мати не витерпіла.

— Доки це буде? — сказала вона. Лишаєш мене саму в такому великому будинку, щоб провести додому негритянку, бо вона, бач, боїться!

Ми поклали для Ненсі в кухні сінник. І якось уночі прокинулись від дивного звуку. З темряви під сходами долинав чи то спів, чи плач. У материній кімнаті горіло світло, і ми почули, як батько вийшов у холл, тоді рушив до бічних сходів. Ми з Кедді також вийшли в холл. Підлога там була холодна, нам аж ноги почало судомити, поки ми дослухалися до того звуку. То був наче спів, а наче й не спів, як часто в негрів.

Потім він стих, ми почули, що батько опускається бічними сходами, і теж підійшли до поруччя. Звук почувся знов, неголосний, уже з самих сходів, і ми побачили десь посеред них проти стіни очі Ненсі. Вони світилися, ніби в кішки, немов біля стй&и причаїлася величезна кішка й дивилася на нас. Коли ми спустилися до Ненсі, вона знов замовкла. Ми стояли з нею, аж поки батько вийшов з кухні з пістолетом у руці. Потім він ще раз вернувся в кухню, вже з Ненсі, і вони взяли звідти її сінник.

Ми розіслали сінник у своїй кімнаті. А коли в матері погасло світло, знов побачили очі Ненсі.

— Ненсі! — пошепки покликала Кедді. — Ти спиш, Ненсі?

Ненсі щось шепнула у відповідь, я недочув, Що саме. Шепіт долинув десь із темряви, невідомо звідки, наче виник сам собою, а Ненсі там зовсім і не було; а її очі я бачив тому, що ще на сходах вони відбилися в моїх зіницях, як, буває, подивишся на сонце, а тоді зажмуришся і однаково бачиш ясну цятку, хоч повіки й. заплющені.

— Господи, — зітхнула Ненсі. — Господи.

— То був Дже'зес? — спитала Кедді. — Він хотів залізти до кухні?

— Господи,-сказала Ненсі. Так протягло: "Гос-с-с-с-споди", поки звук не згас, як гасне сірник або свічка.

•--. Ти нас бачиш, Ненсі? — прошепотіла Кедді. — Ти також бачиш наші очі?

— Я тільки негритянка, — сказала Ненсі. — Бог знає, бог знає...

— Що ти там бачила на кухні? — прошепотіла Кедді. — Що то хотіло влізти?

— Бог знає, — сказала Ненсі. Ми бачили її очі. — Бог знає.

Ділсі одужала й заходилась готувати обід.

~ Ти б краще полежала ще день чи два, — сказав батько.

— Навіщо? — сказала Ділсі. — Якщо я ще хоч день полежу, тут усе перевернуть догори дном. Ану гайда звідси, дайте мені навести лад у моїй кухні!

• Вечерю теж готувала Ділсі. І якраз, коли зайшло сонце, в кухні з'явилася Ненсі.

— Звідки ти знаєш, що він вернувся? — спитала Ділсі. — Ти ж його не бачила?

— Джезес — чорношкірий, — сказав Джейсон.

— Я відчуваю, — відповіла Ненсі. — Відчуваю, що він причаївся в яру.

— Оце тепер? — спитала Ділсі. — І тепер він у яру?

— Ділсі також чорношкіра, — сказав Джейсон.

— Хоч з'їж що-небудь, — сказала Ділсі.

— Нічого мені не хочеться, — сказала Ненсі.

— А я не чорношкірий, — сказав Джейсон.

Випий кави, — сказала Ділсі й налила Ненсі чашку кави. — Ти знаєш, що він сьогодні там? Звідки ти можеш знати, що вів

саме сьогодні в яру?

— Знаю, — сказала Ненсі. — Він там, вичікує. Недарма ж я стільки з ним прожила. Я знаю, що він зробить, ще коли він і сам не знає.

— Пий каву, — сказала Ділсі.

Ненсі піднесла чашку до рота і дмухнула на каву. Рот у неї віддувся, мов у гадюки, і став як гумовий, ніби вона здмухнула весь колір із своїх губ у каву.

— Я не чорношкірий, — сказав Джейсон. — А ти чорношкіра, Ненсі?

— Я нещасне створіння, — сказала Ненсі. — А скоро стану нічим. Піду туди, звідки прийшла.

З Ненсі почала пити каву. І поки пила, тримаючи чашку обома руками, знов чи то заспівала, чи то заплакала. Той звук линув просто в чашку, і кава розхлюпувалася на руки й на сукню Ненсі.

Очі її були спрямовані на нас, вона сиділа, спершись ліктями на коліна, тримаючи обома руками чашку, дивилася на нас понад її вінцями і чи то співала, чи плакала.

— Гляньте на Ненсі, — сказав Джейсон. — Вона тепер уже не куховарить у нас, бо Ділсі видужала.

-Та цить же,-сказала Ділсі.

Ненсі тримала обома руками чашку, дивилася на нас і чи то співала, чи плакала, немов було дві Ненсі: одна дивилася на нас, а друга чи то співала, чи плакала.

— Чому ти не попросиш, щоб містер Джейсон зателефонував шерифові? — спитала Ділсі.

Ненсі замовкла, тримаючи чашку в своїх довгих, чорних руках Вона знов спробувала сьорбнути кави, знов розхлюпала її по руках та по сукні й відставила чашку. Джейсон пильно дивився на неї.

— Не можу проковтнути ні краплі, — сказала Ненсі. — Ковтаю, а кава вертається назад.

— Іди до мене. Фроні тобі постелить, а я також скоро прийду, — сказала Ділсі.

— Хіба його спинить якийсь там чорношкірий? — сказала Ненсі.

— Я не чорношкірий, — сказав Джейсон. — Ділсі, я чорношкірий?

— Мабуть, ні, — сказала Ділсі. Вона дивилася на Ненсі. — Мабуть, таки ні. То що ж ти робитимеш?

Ненсі поглянула на нас. її очі перебігали швидко, наче вона боялася, що взагалі нічого не побачить, коли не водитиме ними.

Вона дивилася на нас, на всіх трьох водночас.

— Пам'ятаєте ту ніч, коли я спала у вашій кімнаті? — спитала вона.

Вона нагадала, як ми тоді рано прокинулись і почали гратися.

Спокійно гралися на її сіннику, аж поки встав батько і треба було готувати сніданок.

— Попросіть маму, хай дозволить мені й сьогодні переночувати у вас, — сказала Пенсі. — Мені навіть не треба сінника. Ми знов будемо гратися.

Говорила з матір'ю Кедді. Джейсон теж пішов з нами.

— Я не хочу, щоб якісь там негри спали в нашому домі, — сказала мати.

Джейсон почав плакати. І не переставав, аж поки мати сказала, що не дасть йому три дні солодкого, якщо він не втихомириться. Тоді Джейсон сказав, що перестане плакати, якщо Ділсі спече шоколадний торт. Батько теж був у кімнаті.

— Чому ти нічого не зробиш? — сказала йому мати. — Навіщо ж тоді в нас існує поліція?

— А чого Пенсі боїться Джезеса? — спитала Кедді. —^А ви, мамо, також боїтесь тата?

— Що може вдіяти поліція? — сказав батько. — Де вона шукатиме Джезеса, коли Пенсі його навіть не бачила?

— То чого ж вона боїться? — спитала мати.

— Вона каже, що він тут. Начебто вона знає, що цієї ночі він тут.

— Нащо ж ми платимо податки? — сказала мати. — Я маю лишатися сама у великому будинку, поки ти відводиш якусь там негритянку!

— Але ж ти знаєш, що я не чигаю на тебе з бритвою, — сказав батько.

— Я перестану плакати, коли Ділсі спече шоколадний торт, — сказав Джейсон.

Мати звеліла нам іти геть. А батько сказав, що не знає, чи Джейсоп дістане шоколадний торт, але щось інше напевне дістане. Ми вернулися до кухні й переказали все Пенсі.

— Тато велів, щоб ти йшла додому і замкнулася зсередини, тоді не буде чого боятися, — сказала Кедді. — А чого ти боїшся, Пенсі? Джезес розсердився на тебе?

Ненсі знов тримала в руках чашку. Вона впиралася ліктями в коліна, опустивши вниз руки з чашкою і втупившись у неї очима.

— За що Джезес так розсердився на тебе? — спитала Кедді.

Ненсі впустила чашку. Чашка не розбилася, тільки вилилась кава, а руки в Ненсі й далі були складені так, ніби вона тримала її. І враз вона знов завела свій чи то спів, чи не спів, тихо, ледь чутно. Ми дивилися на неї.

— Перестань, — сказала Ділсі. — Нічого так розкисати. Посидь тут, а я покличу Верша, щоб .провів тебе додому, — сказала Ділсі й вийшла.

Ми дивилися на Ненсі. Плечі в неї трусилися, але вона замовкла. Ми стояли й дивилися на неї.

— Що тобі хоче зробити Джезес? — опитала Кедді. — Його ж немає тут.

Ненсі глянула на нас.

— Правда ж, нам було весело, коли я ночувала у вашій кімнаті?

— Ні, — сказав Джейсон, — Мені зовсім не було весело.

— Бо ти спав у маминій кімнаті, — сказала Кедді. — Тебе з нами не було.

— Ходімо до мене, і нам знов буде весело, — сказала Ненсі.

— Мама не дозволить, бо вже пізно, — сказав я.

— А ви їй не кажіть, — мовила Ненсі. — Скажете завтра, і вона не розсердиться.

— Вона нам не дозволить, — сказав я.

— А ви їй тепер не кажіть, — мовила Ненсі. — Нащо їй набридати.

— Вона не казала, що нам не можна йти, — мовила Кедді.

— Бо ми не питали, — сказав я.

— Я скажу їй, коли ви підете, — мовив Джейсон.

— Нам буде весело, — сказала Ненсі. — Тато й мама не лаятимуть, як ви підете до мене. Я стільки на вас робила. Вони не лаятимуть.

— Я піду, — мовила Кедді. — Я не боюся. То Джейсон боїться. Він скаже мамі.

— Я не боюся, — скавав Джейсон.

— Ні, ти боїшся, — мовила Кедді. — Ти скажеш мамі.

— Не скажу, — мовив Джейсон. — Я не боюся.

— Зі мною він не боятиметься, — сказала Ненсі. — Правда, Джейсоне?

— Джейсон розкаже мамі, — мовила Кедді.

Вуличка була темна. Ми звернули на вигін.

— Закладаюся, що коли на нас щось вискочить ззаду з вулички, Джейсон зареве.

— А от і не зареву, — сказав Джейсон.

Ми йшли вигоном. Ненсі розмовляла дуже голосно.

— Чого ти так кричиш, Ненсі? — спитала Кедді.

— Хто, я? — сказала Ненсі. — Ви тільки послухайте цих дітлахів! Квентін, Кедді і Джейсон кажуть, що я кричу.

— Ти так говориш, ніби нас тут п'ятеро, — сказала Кедді. — Ніби тут є ще й тато.

— Хто, я кричу, містере Джейсон? — сказала Ненсі.

— Ненсі назвала Джейсона "містером",-засміялася Кедді.

— Ви тільки послухайте цих дітлахів, — сказала Ненсі, — послухайте, як вони кричать.

— Ми не кричимо, — сказала Кедді. — Тільки ти кричиш і розмовляєш так, ніби й тато...

— Тихше,— сказала Ненсі. — Тихше, містере Джейсон.

— Ненсі знов назвала Джейсона "містером"...

— Тихше! — сказала Ненсі.

Вона весь час голосно розмовляла, поки ми переходили яр і пролазили крізь огорожу там, де вона завжди пролазила з клунком білизни на голові. Ми підійшли до її халупи. Ми дуже поспішали. Ненсі відімкнула двері.