Пісня над піснями - Сторінка 6

Стріли її — стріли вогняні. Вона — полум'я господнє".

І я сиджу тієї ночі біля відчиненого вікна і прошу ту ніч, сповнену таємниць і загадок, щоб вона мені розкрила таємницю: "Невже ж то? Невже ж?.."

Але ніч, сповнена таємниць і загадок, мовчить. Таємниця залишається таємницею для мене — до завтра.

"Завтра, — сказала мені Бузя, — ми поговоримо". Ах! Завтра ми про все поговоримо. Нехай вже скоріше кінчиться ця ніч.

Ця ніч! Ця ніч!

Частина четверта

У СУБОТУ ПІСЛЯ ЗЕЛЕНИХ СВЯТ

І був вечір, і був ранок. Гарний, чудовий ранок, як буває інколи на початку літа між пасхою й зеленими святами.

Того ранку я встав перший. День тільки займався. Моє невеличке сонне містечко лише починало прокидатися від солодкого сну. Ясне, лагідно-пестливе сонце от-от вирушить з свого намету в прохідку після спочинку і побіжить великим небесним шляхом цього раннього літнього дня, що між пасхою й зеленими святами. Легкий, прохолодний вітрець ще линув над світом. Ледве-ледве, неначе крилами ангела, торкався він тихої напівсонної землі.

Я прокинувся, і перша моя думка була:

Бузя!

Знову Бузя?

Так, знову Бузя. Знову і ще раз Бузя. Мені так утішно говорити про Бузю, що ніколи не набридне розповідати вам про неї знову і ще раз. Знову і ще раз розповім вам коротенько її біографію. Той, хто вже чув, певно, пробачить мені. А хто ще не чув, тому важливо це послухати: він мусить знати, хто така Бузя.

У мене був брат Беня. Він потонув у річці. Залишилась після нього сирітка на ймення Бузя. Пестливо зменшене від Естер-Люби: Любузя-Бузя. І гарна була вона, як та Суламіф, що з "Пісні пісень". І зростали ми, як брат і сестра. І любилися, як брат і сестра. Оце і є Бузя.

Промайнули роки. Я пішов з дому проти волі моїх батьків. Я порушив їх завіти, не хотів іти їхніми шляхами, пішов своєю дорогою — подався вчитися. Прибуває до мене якось на пасху лист від мого батька з новиною: Бузя заручилася, в суботу після зелених свят буде весілля, і мене просять приїхати на пасху додому. Я відповів вітальним листом і примчав на пасху додому.

І застав я Бузю вже дорослу і гарну, ще кращу, ніж була колись. І постала в моїй пам'яті колишня Бузя — Суламіф із "Пісні пісень". І буря знялася у моїй душі, і гнів спалахнув у моєму серці. Гнів — не проти когось, а проти себе самого. Я гнівався на себе і на свої хлоп'ячі золоті мрії, що задля них я покинув батька й матір, порушив їх завіти і пустився вчитися, — і отак я втратив, втратив своє щастя, дозволив, щоб Бузя стала нареченою, чиєюсь, не моєю!..

Бузя була мені змалку люба і дорога — це правда. Але, коли я приїхав додому і побачив Бузю, я переконався, що я кохаю Бузю.

Що я кохаю її тією святою, полум'яною, пекельною любов'ю, яку так гарно оспівано в нашій "Пісні пісень":

"Бо дужа, як смерть, любов, люті, як пекло, ревнощі, стріли її — стріли вогняні, вона — полум'я господнє".

Я помилився: не я перший встав того ранку. Моя мати прокинулась ще раніше від мене. Вона вже одягнена. Вона вже клопочеться чаєм, сніданком.

— Батько ще спить. Дитина (так звуть у нас Бузю) теж іще спить. Що ти питимеш, Шимек?

Мені однаково. Що вона мені дасть, те й питиму. Моя мати наливає чаю і подає мені своїми гарними білими руками. Ніхто не має таких гарних білих рук, як моя мати. Вона сідає навпроти мене і розмовляє зі мною тихо, щоб батько не почув. Таки про батька розмовляє вона зі мною. Він старіє, не молодіє. Старіє, слабне і кашляє. Кашляє здебільшого вранці, коли прокидається. А інколи трапляється, що прокинеться вночі і кашляє цілу ніч. А інколи вдень також... Вона його умовляє, щоб пішов до лікаря, але він не хоче! Уперта душа. Його впертість не можна витерпіти! Вона не скаржиться, боронь боже, на нього. Просто так, прийшлося до слова, вона й каже...

Отак нишком віддає мені мати рапорт про батька.

І також про Бузю розповідає мені мати нишком, і очі її сяють. Вона наливає мені ще склянку і питає мене, що я скажу про Бузю. Еге ж, виросла, нівроку як явір! Нехай її бог боронить від лихого ока! В суботу після зелених свят буде весілля. Коли бог дасть, у суботу після зелених свят. Вигідний шлюб, жених дуже хороший юнак. І сім'я порядна, хазяйський заможний дім, повна хата добра...

— Все ж таки, — розповідає мені мати далі, — все ж таки, скільки ми намучилися з нею, поки добились, щоб дала згоду! Тепер вона, хвалити бога, задоволена. Та ще й як задоволена! Листи які вони пишуть одне одному! День у день. (Мамине обличчя сяє! Мамині очі блищать!). А коли не так скоро прибуває лист — кінець світу!.. Це тепер. А раніше? Серце, прости господи, мало не лопнуло, поки пощастило почути від неї слово "згода..." Бузя теж уперта душа. Така вже ця родина: як затнеться... Вона, боронь боже, нікого не картає. Просто так, до слова прийшлося, тому й каже...

З батькової кімнати чути кашель — вже нема матері, зникла.

"Xто ж вона, що, мов зоря, зоріє, гарна, як місяць, ясна, як сонце?.."

То вийшла з своєї кімнати Бузя. Вдивляюся у Бузю — я б міг заприсягтися, що одно з двох: або вона плакала, або не спала цілу ніч.

Моя мати правду каже: як явір, виросла вона. Як троянда, розквітла, її очі, гарні сині очі з "Пісні пісень", цього ранку ще повиті ніжним серпанком, і все обличчя її вкрите цього ранку легкою тінню. І Бузя вся — таємниця для мене. Болюча таємниця. Багато що хотів би я знати. Чому Бузя не спала цієї ночі? Я б хотів знати, кого вона бачила уві сні: мене, любого гостя, якого вона так довго ждала і який прибув так несподівано, чи іншого бачила вона уві сні? Іншого, того, кого їй нав'язали батьки проти її волі?.. Бузя — таємниця для мене. Болюча таємниця.

"Сад замкнений — сестра моя, наречена. Замкнений сад, загачене джерело".

Бузя — таємниця для мене. Болюча таємниця. Кілька разів на день змінюється її настрій. Як літнього хмарного дня погода: то тепло, то прохолодно. От визирає сонце з-за хмар і стає погідно. Та ось насувається нова хмара, і знову стає похмуро і темно.

Нема дня, щоб Бузя не одержала листа від "когось". Нема дня, щоб вона не відповідала "комусь".

Я знаю добре, хто цей "хтось", і я не запитую в неї. Я не згадую більше в розмові з Бузею про "нього". Я вважаю, що "він" тут зайвий, нав'язаний. Але ж Бузя сама говорить про нього. Чи не забагато вона говорить про нього? У ті лічені хвилини, коли ми залишаємося з нею вдвох, Бузя говорить зі мною лише про "нього" і хвалить його. Хвалить його безмежно. Чи не занадто вона його хвалить?

Бузя каже мені:

— Ти хочеш знати, хто він? (Вона опускає очі). Він хороший. О! Дуже хороший. Він милий. О! Дуже милий. Але... (Вона зводить очі на мене й сміється). Далеко йому до тебе. Куди йому до тебе!..

Що хоче Бузя цим сказати? Вона хоче мене улестити? Чи, може, кепкує з мене?

Ні. Вона не хоче мене улещувати, вона й не кепкує з мене. Лише тішить сама себе...

Це ясно — як двічі по два.

Після чаю мати й Бузя пішли на кухню готувати сніданок, а ми з батьком почали молитися. Я швидко закінчив, а батько ще стояв лицем до стіни і славив бога. Раптом заходить Бузя причепурена, з парасолькою в руці і озивається до мене:

— Ходім.

— Куди?

— За місто. Трохи прогуляємось. Погожий день. Напрочуд гарний день.

Батько повернув до неї голову, дивиться поверх срібних окулярів. А Бузя натягає рукавички на руки й каже йому:

— Не надовго, тату, не надовго. Ми незабаром прийдемо назад. Мати знає, що ми йдемо. Ходімо, Шимек.

Ідеш?

Найкраща музика, найпрекрасніша симфонія не може так бриніти, як ці слова забриніли в моїх ушах. Зачувся в них відгомін "Пісні пісень". "Xодімо, мій любий, вийдемо в поле, ночуватимемо в селах! Уранці рано підемо у виноградники. Подивимось, чи розвилася лоза виноградна, чи цвітуть уже гранатові дерева?"

Не тямлячись від захоплення, я йду слідом за Бузею і не чую землі під ногами. Що це з Бузею? Це вперше, відколи я дома, сталося так, що Бузя кличе мене на прогулянку. Що це з Бузею?..

Бузя правду каже. Погожий день. Напрочуд гарний день.

Оцінити такий літній день можна тільки в моєму невеличкому бідному містечку, коли вихоплюєшся з тісноти на вільний білий світ. Земля прибралась у зелені шати, оздобилась усією розкішшю барвистих польових квітів. Облямована вона срібною річкою з одного боку і низькорослим, але густим ліском — з другого. Срібна річка здається шовковою биндою, блакиттю гаптованою. Густий лісок має вигляд густого кучерявого волосся, якого час від часу торкається вітрець.

На Бузі була синя бажова сукня, легка, як дим, прозора, як повітря, як небо. Парасолька з мереживом зеленого кольору, і білі ажурні рукавички на руках. Барвиста була вона, барвиста, як оте поле.

— Востаннє, — каже мені Бузя, — я ублагала матір. Востаннє хочу попрощатися з містом, з околицями, з кладовищем, млинами, річкою, містком. Заради цього мати востаннє зробила мені поступку. Нареченій треба поступатися, ха-ха... Наречена може всього добитися... Як ти гадаєш, Шимек?

Шимек нічого не каже. Шимек слухає. Мені здається, що Бузя сьогодні якась дивно весела. Неприродно весела. І сміється наче силоміць. А може, це мені здається так?

— Пам'ятаєш, Бузю, коли ми тут були?

Я нагадую їй, коли ми тут були. Вже давно-давно. Багато років тому це було. Ми йшли сюди вдвох нарвати зелені на свято, якщо вона пригадує. Тоді ми теж ішли цією дорогою повз ці млини, понад цією річкою, цим містком.

— Але ми тоді інакше вирушали на прогулянку, Бузю. Тоді ми бігли, немов молоді олені, стрибали, наче сарни на запашних горах. А тепер?

— А тепер? — каже Бузя й нахиляється, щоб нарвати квітів.

— Тепер ми йдемо статечно, як годиться таким статечним людям, як ми... Пам'ятаєш, Бузю, коли ми були тут востаннє?

— Напередодні зелених свят це було! — відповідає мені Бузя і дарує букет запашних квіток, яких вона нарвала.

— Мені, Бузю?

— Тобі, Шимек! — каже Бузя, глянувши своїми гарними синіми очима з "Пісні пісень". І погляд цей мені проймає душу.

Ми вже далеко за околицею. Ми вже на містку. Там я подаю їй руку (вперше, відколи я приїхав додому). Взявшись за руки, йдемо вдвох містком. Дошки хилитаються. Вода котиться, біжить під нашими ногами, міниться і падає з тихим дзюркотом, з легким шелестом униз, так тихо, що я чую "тік-так" Бузиного серця; воно таке близьке до мене, таке близьке до мене (вперше, відколи я приїхав додому).

Здається мені, що Бузя тулиться до мене щоразу ближче і ближче.