Пісня про Гайавату - Сторінка 6

Обрій.
Для небес — дугу над нею,
Далі він поставив цяти
Зліва, справа і над ними:
Гасла цят: Схід, Захід, Південь.
Біле поле під дугою
День блискучий означало.
Ніч же — зорі в осередку,
А хвилясті смуги — хмари,
Дощ, негоду, завірюху.

Слід, що тягся до вігваму,
Був емблемою запросин,
Знаком дружнього бенкету,

А криваві дужі руки,
Грізно підняті угору,—
Знаком гніву і погрози.

Твір свій мудрий Гаявата
Показав, скінчивши, людям,
Розказав про зміст рисунків
І промовив: "Подивіться!
На могилах наших предків
Знаків-символів немає.
Так підіть і нарисуйте
Кожний свій домовий символ,
Давній, прадідівський Тотем,
Щоб майбутні покоління
Знаки легко розрізняли".

І на стовпчиках могильних
Всі тоді нарисували
Кожний — свій домовий Тотем,
Кожний — свій родинний символ:
Журавля, Бобра, Ведмедя,
Черепаху і Оленя.
Се показувало людям,
Що під стовпчиком могильним
Спочиває предок роду.

А пророки — Джосакіди,
Характерники — Вебіни,
Лікарі, стрільці-мисливці —
Всі багато написали
Різних знаків і рисунків,
Різнобарвних і таємних,
Для своїх великих гімнів:
Кожний був з глибоким змістом,
Кожний символом був пісні.

Ось Великий Сотворитель
Ясно небо все осяяв,
Ось Великий Змій, Кінебік,
Вгору звів кривавий гребінь,
В'ється й дивиться на небо.
Поруч з бабою — високий
Журавель, Орел і Пугач.
Ось покарані проходять
Без голів по небу люде,
Вояків могучих трупи —
Кожний пройнятий стрілою.
Ось знялися грізно вгору
Руки смерті в плямах крові,
І могили, і герої,
Що в обійми захопили
Небеса і землю разом.

Ось такі були рисунки
На корі і білій шкірі.
Гімни бою, полювання,
Чарівництва і лічіння —
Все рисунок власний мало.

Гімн кохання, міць якого
Дужча чар усіх на світі,
Дужча ліків і закляття
І страшніш боїв кривавих,
Теж не був забутий ними,
Ось як в символах і знаках
Виявлявся гімн кохання.

Намальований червоним
Молодий юнак, музика,

Молодий, палкий, завзятий...
Зміст такий: "Я маю владу,
Дивну силу над жінками".

Далі — він співає, грає
І в руках тримає бубон —
Означає: "Слухай, слухай,
Се гримить мій дужий голос!"

Далі — та ж юнацька постать
Під покрівлею вігваму;
Зміст такий: "Я буду з нею:
Для жаги дороги вільні!"

Далі парубок за руку
Міцно дівчину тримає,
Міцно стис він любій руку.
"Все твоє я бачу серце,
Твій рум'янець соромливий!" —
Ось про що казав сей символ.

Далі — дівчина на морі,
На шматку землі у морі...
Зміст такий сього рисунка:
"Хай далеко ти, мій милий,
Хай нас море поділяє,
Та жаги, мого кохання
В'ються чари над тобою".

Далі — дівчина заснула,
А над нею хтось схилився,
Хтось, закоханий, шепоче:
"Хоч далеко ти, кохана,
В Царстві Сну, в Краю Мовчання,
Але ти мій голос чуєш!"

Ще останній був рисунок:
Серце в самім осередку
Завороженого кола.
"Вся душа твоя і серце
Розчинилися для мене!" —
Ось про що казав сей символ.

Так в своїх турботах мудрих
За народ свій — Гаявата
Научив його мистецтва,
Мальовництва і письменства,
То на бересті, на шкірі,
То на стовпчиках могильних.

XV

ПЛАЧ ГАЯВАТИ

Побратимство Гаявати
З Чайбаябосом прекрасним
І його велика мудрість
Налякали Темних Духів,
І вони зробили вкупі
Проти них лукаву змову.

Обережний Гаявата
Каже другові, бувало:
"Брате! Завжди будь зі мною!
Стережися Темних Духів!"
Та безжурний Чайбаябос
Тільки весело сміявся,
Тільки ніжно усміхався.
"Не турбуйся, брате милий,
Чи ж страшні вони для мене?!"
Говорив він Гаяваті.

Раз, коли Велике Море
Вже покрила крига синя
І свистіла завірюха
В почорнілім листі дуба,
Обсипала снігом сосни,
І вони в снігу стояли,
Мов чиїсь вігвами білі,
Чайбаябос необачний
Не послухав Гаявати,
Не злякавсь лукавих Духів,
Взяв спокійно лука, лижі
І пішов на полювання.

Як стріла, олень рогатий
Вдалечінь летів по морю;
З вітром, снігом, наче буря,
Гнавсь відважний Чайбаябос,
І в захопленні забув він
Всі поради Гаявати.

А в воді сиділи Духи,
Чайбаябоса чекали,
Підломили нишком кригу,
Затягли співця в безодню,
Поховали під водою.
Енктагі, Владика Моря,
Віроломний бог Дакотів,
Утопив його і кинув
У могилу Гітчі-Гюмі.
І вжахнувся Гаявата —
І з таким відчаєм крикнув,
Що від болю, що від жаху
На лугах вовки завили,

Стрепенулися бізони,
І луна громів на горах
Розкотилася:"Бем-вава!"

І в жалобі Гаявата
Почорнив і лоб, і щоки,
Плащ на голову накинув,
І в вігвамі сім аж тижнів
Він просидів і проплакав,
І усе казав, і скарживсь:

"Він умер, він згинув, ніжний,
Незрівнянний, Чайбаябос!
Він покинув нас навіки,
Він пішов в той край, де ллються
Неземні — небесні співи!..
Чайбаябосе, мій брате!"

І засмучені смереки
Тихо маяли гілками,
Тихо віяли смутними
Над вігвамом Гаявати
І зітхали, і журились,
Розважаючи смутного.

І весна прийшла, і довго
Ждали все гаї зелені —
Чи не прийде Чайбаябос?
І зітхали очерети,
І зітхав з ним Сібовіша.

І Овейса синьоперий
На деревах все виводив:
"Чайбаябос! Чайбаябос!"
Він покинув нас навіки!"

І Опечі на вігвамі
Щебетав, кричав і плакав:
"Чайбаябос, Чайбаябос!
Він покинув нас навіки!"

А у лісі серед ночі
Розлягався Вавонейси
Голос журний і скорботний:
"Чайбаябос! Чайбаябос!
Він покинув нас навіки,
Наш музика незрівнянний!"

І тоді зібрались Міди,
Джосакіди і Вебіни,
І, у лісі збудувавши
Поблизу від Гаявати
Свій святий Вігвам Таємний,
Мовчки,тихо і велично
Всі пішли до Гаявати,
І взяли мішки з собою —
Шкури видрові, боброві,
Шкури, повні трав, коріння
Від усякої недуги.

І почув їх Гаявата,
І покинув звати друга,
Перестав стогнати тяжко.
Він ні слова не сказав їм,
Тільки плащ з очей відкинув,
Змив з обличчя фарби смутку,
Змив в глибокому мовчанні
І пішов за ними тихо
До Таємного Вігваму.

Там йому давали пити
Начаровані настойки
Із коріння, з трав цілющих:
Нама-Веск — настойку з м'яти
І Вебіно-Веск — з свиріпи.
Там над ним забили в бубни
І закляття заспівали,
Заспівали дивну пісню:

"Ось я сам, я сам з тобою,
Я, Орел могучий, сивий,
Гей, збирайтесь і вважайте,
Всі ворони білопері!
Грім мені допомагає!
Дух мені допомагає!
Скрізь їх кликання я чую,
Голоси їх чую в небі!
Брате, встань! Одужай, хворий!
Стань здоровий, Гаявато!"

"Гі-о-га!" — весь гурт озвався,
"Ве-га-ве!" — весь гурт чудесний.

"Друзі всі мої! Всі змії!
Слухай — шкіру соколину
Потрощу над головою!
Манг, норець... тебе уб'ю я,
Проколю стрілою серце!
Брате, встань! Одужай, хворий!
Будь здоровий, Гаявато!"

"Гі-о-га!" — весь гурт озвався,
"Ве-га-ве!" — весь гурт чудесний.

"Ось я, ось Пророк Великий!
Говорю — і весь трясеться
Мій вігвам, Вігвам Таємний!

А іду — і небо гнеться,
І хвилює підо мною!
Брате, встань! Одужай, хворий!
Говори, о Гаявато!"

"Гі-о-га!" — весь гурт озвався,
"Ве-га-ве!" — весь гурт чудесний.

Потім, трусячи мішками,
Танцювали танець Мідів
Круг слабого Гаявати,—
І схопивсь він, стрепенувся,
Ізцілився від недуги,
Від страшного болю-туги.

Як пливе весною крига,
Пропливали дні журливі.
Як тікають з неба хмари,
Розбігались думи чорні.

Далі друга Гаявати
Чайбаябоса все звали,
Щоб устав він із могили
І Велике Море кинув.
І були остільки дужі
їх закляття, проклинання,
Що почув їх Чайбаябос
І в безодні Гітчі-Гюмі.
Із пісків він встав і слухав
Звуки бубнів, співи гімнів,
І не зміг — прийшов на голос
До самих дверей вігваму.

Там йому в щілину дверну
Багаття дали у руки
І владикою назвали

В царстві мертвих, в царстві духів.
І звеліли, попрощавшись,
Класти огнища для мертвих
Для сумної їх ночівлі
По дорозі в Край Поніма.
Від села, вігвамів рідних,
Від близьких і любих серцю,
По зелених нетрях лісу,
Як димок, як тінь, як хмарка,
Плив-відходив Чайбаябос.

Де торкався об дерева,—
Не гойдалися дерева,
Де ступав — трава не м'ялась,
Не шуміла під ногами.
Так чотири дні і ночі
Йшов він тихою ходою
По дорозі всіх покійних.

А коли приходив голод,
їв суниці — їжу мертвих.
Через їх журливу річку
Переправився на дубі,
І на човні кам'яному
По озерах срібних плив він,
Доки в Селища Блаженних,

В царство духів, в царство тіней
Не прибила його хвиля.

По дорозі він багато
Бачив духів, що згинались
Під поклажею важкою,
Під вагою зброї, вбрання
І важких горшків з харчами,
Що їм з дому надавали
На дорогу в Край Поніма.

Гірко скаржилися тіні:
"Ах, живі на нас навіщо
Накладають сю тяготу?!
Краще б голими пішли ми,
Краще б голод ми терпіли,
Ніж нести тягар і гнутись,—
Вкрай нас змучила дорога".

Гаявата ж мій надовго
Рідний свій вігвам покинув,
Він на Схід пішов, на Захід
І народ учив вживати
Трав цілющих при недугах.
Так довідалися люде,
Так уперше всі пізнали
Дивні тайни лікування.

XVI

ПО-ПОК-КІВІС

А тепер я заспіваю,
Як вродливий По-Пок-Ківіс
Баламут і Єнадізі,
Раз усе село обурив.
Як він спасся випадково,
Як тікав від Гаявати
І який кінець, нарешті,
Був пригодою і чудом.

Там, де ллється Гітчі-Гюмі,
Де шумить Велике Море,
На піщанім Него-Воджу
Жив вродливий По-Пок-Ківіс.
На весіллі Гаявати
Він се так шалено й дико
Танцював під звуки флейти
І так в танці розійшовся,

Що лягав пісок шпилями,
Наче хвилі в Гітчі-Гюмі.
Занудившись від гулянки,
Вийшов раз він із вігваму
І пішов до Ягу прямо,
До його пішов вігваму,
Де зібралася вся молодь,
Щоб казки-байки послухать.

А старий в той час присутніх
Забавляв оповіданням
Про Оджиго — про куницю.
Як вона пробила небо,
Як вона, на небо злізши,
Літо випустила з нього,
Як попереду хотіла
Досягти сього і видра,
Як борсук з бобром і риссю
На верхів'я гір спинались,
Бились головами в небо,
Били лапами, та небо
Тільки тріскалось над ними.
Як відважилась, нарешті,
І добилась росомаха.

"Ось як плигне росомаха,—
Говорив сусідам Ягу,—
Як підскоче, а над нею
Так все небо і надулось,
Мов весною крига в річці!
Як підскоче вона вдруге,
Небо так і затріщало,
Наче крига в повідь в річці.
А підскочила утретє —

На тріски розбила небо
І мерщій туди! За нею
І Оджиго за хвилину
Опинилася на небі".

"Слухай! — крикнув По-Пок-Ківіс
На порозі у вігвамі,—
Як казки сі вже обридли!
Гірше мудрих заповітів
І науки Гаявати.
Ми що-небудь зараз краще
Відшукаєм для розваги!"

Тут розкрив він урочисто
З шкури вовчої свій кошик
І із нього вийняв чашу
І фігури Погасена:
Томагаук, Поггевогон,
Невеличку рибу, КІП),
Пішаки і дві гадюки,
Трьох утяток і чотири
Мідних диски, Озавобік.
І фігури всі, крім дисків,
Темних зверху, білих знизу,—

Костяні були, блискучі,
Колір їх червоний зверху,
Білий знизу, як у дисків.

Він поклав фігури в чашу,
Потрусив, перемішав їх,
Потім висипав на землю
І кричати став, що вийшло:
"Пішаки усі червоні!
А змія, Кінебік, стала
На блискучім міднім диску;
Разом сто і тридцять вісім!"

Знову все перемішав він,
Знову все поклав у чашу,
Потім висипав на землю
І кричати став, що вийшло:
"Пішаки упали білим!
Білим всі лежать гадюки!
А фігури всі червоним;
П'ятдесят і вісім разом!"

Так навчав їх По-Пок-Ківіс.
Так для прикладу він кидав,
Поясняючи присутнім,
Як гуляти в Погасена.
Дев'ять пар очей дивилось
І цікавістю горіло.

"Ех! Багато грищ, багато
І важких, і небезпечних
Бачив я на білім світі! —
Так сказав нарешті Ягу.—
Хто зо мною сміє грати,
Мусить буть занадто спритним!
Не хвались же, По-Пок-Ківіс!
Я тебеобграю зараз
І жорстоко покараю!"

Почалася гра, і дико
Захопились гості нею.
І до півночі, до ранку
Всі: старі діди і молодь —
На одежу, зброю грали.
І лукавий По-Пок-Ківіс

Обіграв усіх їх хитро.
Взяв убрання найдорожчі,
Бойову найкращу зброю,
Пояси, намисто, Вампум,
Взяв люльки, кисети, пір'я.
Двадцять пар очей горіли,
Як вовків голодних очі.

І нарешті він промовив:
"Я товариша шукаю.
Завжди — дома чи в дорозі —
Я — один, і Мешинова,
Помічник мені потрібний,
Щоб носив за мною люльку.
Все, що виграв я сьогодні,
Все намисто, Вампум, хутра,
Всю блискучу зброю, пір'я,
Все, що виграв, я поставлю
Ось на красеня на сього".
А се був юнак високий,
Молодий, веселий, жвавий,—
Сирота і небіж Ягу.

Як вогонь блищить у люльці,
Червоніє під золою,
Заблищали очі Ягу
Під похмурими бровами.
"Уг!" — озвався він сердито,
"Уг!" — озвалися і гості.

І костистими руками
Ягу стиснув міцно чашу,
Вгору високо підкинув —
І посипались фігури.

І лягли червоним вгору
Пішаки, качата, змії,
Озавобіки ж — всі чорним;
Білим — тільки рибки, Кіго,—
Всього тільки п'ять упало.

Усміхнувся По-Пок-Ківіс,
Положив фігури в чашу,
Спритно їх підкинув вгору
І розсипав переможно.
Білим, чорним і червоним
На землі вони блищали,
І один пішак між ними
Встав, як красень По-Пок-Ківіс,
Встав Інайнівег і свідчить
Те, що каже По-Пок-Ківіс:
"П'ятдесят! Усе за мною!"

Двадцять пар очей горіли,
Як вовків голодних очі,
У ту мить, як По-Пок-Ківіс
Встав і вийшов із вігваму,
А за ним і небіж Ягу.
Хлопець ніс, виносив шкури,
Пір'я, хутра горностаїв,
Пояси, люльки і зброю,
Все, що виграв По-Пок-Ківіс.

"Однеси мерщій сю здобич
В мій вігвам на Него-Воджу!" —
Кинув згорда По-Пок-Ківіс,
Вахлярем махнувши набік.

Від паління, гри і пилу
Червоніли в його віки,
Груди дихали несито
Холодком приємним ранку.
По гаях пташки співали,
На лугах струмки шуміли,
А у грудях Єнадізі
Серце билось, щебетало,
Щебетало, наче пташка,
Як джерело в горах, билось.
Йшов селом він переможно
З вахлярем великим, пишним,
В сірій млі, в тумані ранку
І пройшов усі вігвами
До останньої оселі,
До вігваму Гаявати.

Та було в вігвамі тихо...
На поріг ніхто не вийшов
І не стрів його привітом,
Тільки паслись на порозі,
Щебетали і скакали
По землі пташки безжурні.
Тільки Кагагі з вігваму
Гостя стрів суворим криком,
Лопотінням крил могучих
І вогняним диким зором.

"Всі пішли! В оселі пусто! —
Так озвався По-Пок-Ківіс
І задумав жарт недобрий.—
Ні дурної Міннегаги,
Ні господаря, ні баби,—
Ну, тепер роби, що хочеш!"

Він здавив за шию крука
І вертів ним, як млиночком,
Як мішком з цілющим зіллям,
Задушив його і кинув,
Щоб висів він над вігвамом
На зневагу Гаяваті,
На ганьбу, на вічний сором!

Потім він ввійшов в оселю
І розкидав круг порога
Все, що тільки міг угледіть:
Казани, горшки з мисками,
Вампум, хутра горностаїв,
Шкури буйволів і рисей —
На ганьбу старій Нокоміс
Та на сором Міннегазі.

І, співаючи безжурно
Та посвистуючи білкам,
Лісом він ішов, а білки
Гризли жолуді на вітах
І шкарлупою шпурляли.
Він співав пташкам безжурно,
А пташки з гілок зелених
Так же весело і дзвінко
По-Пок-Ківісу кричали.

Він нікуди не ховався.
Безтурботно ліг на скелі
І дививсь на Гітчі-Гюмі,
І злорадно ждав на скелі
Повороту Гаявати.

Вільно він розкидав руки
І лежав, дрімав під сонцем.
Десь під ним шуміли хвилі.
Тихо билися об берег,
А над ним блакитним морем
Розлилось і сяло небо.
Навкруги пташки літали,
З криком зграями носились,
Майже крилами черкали
По-Пок-Ківіса на скелі.

І убив він їх багато!
Він десятками їх кидав
Із високих скель у море,
Просто в хвилі Птчі-Гюмі.
І Кайошк його пізнала,
Закричала бідна чайка:
"Се лукавий По-Пок— Ківіс
Нищить нас і вибиває!
Де ж се брат наш, Гаявата?
Сповістіть же Гаявату!"

XVII

ПОГОНЯ ЗА ПО-ПОК-КІВІСОМ

Розпалився лютим гнівом,
Як додому повернувся,
Як угледів колотнечу,
Як довідавсь Гаявата,
Що накоїв По-Пок-Ківіс.

Задихався він від гніву,
Зуби стиснувши, він кидав
По-Пок-Ківісу прокльони,
Бурмотів, гудів, як шершень.
"Я уб'ю його,— сказав він,—
Не втече від мене злодій,
Як би швидко не тікав він.
Як би довго не шукав я,—
Але гнів мій переможе,
Моя помста не пристане!"

Зараз він сусід покликав
І пустився доганяти
По-Пок-Ківіса по сліду,
По лісах, де він проходив,
По лісах на Гітчі-Гюмі;
Та ніхто з ним не зустрівся,
Відшукали тільки місце
На траві, в кущах чорниці,
Де лежав він на спочинку
І прим'яв квітки і трави.

Аж на Мускоде зеленій,
Під горою, у долині
Показався По-Пок-Ківіс.
Біжачи, він обернувся,
Подививсь, махнув рукою —
І пропав.