Пісня про Нібелунгів (у прозі) - Сторінка 6

- Автор Невідомий -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Спис ударився об Брюнгільдин щит збоку і, відскочивши, зачепив панцир. Брюнгільда впала горілиць.

Прекрасна королева швидко схопилася на ноги і вигукнула:

— Дякую, королю Гунтере! Цей кидок достойний рицаря! Вона подумала, що це справа рук Гунтера. Насправді це зробив

Зігфрід, але Брюнгільда не впізнала його руки.

Далі кидали камінь. Королева, розлючена, пожбурила камінь із страшною силою і сама стрибнула вслід за ним. Камінь пролетів дванадцять сажнів, а королева стрибнула ще далі.

Потім до каменя підійшов Гунтер. За ним стояв невидимий Зігфрід. Гунтер спробував підняти камінь, але подужав тільки поворухнути ним. Тоді Зігфрід підняв камінь і кинув його, а король Гунтер удав, ніби кидає. Камінь упав набагато далі, ніж у Брюнгільди. [39] Після цього Зігфрід вхопив Гунтера і плигнув з ним так, що камінь залишився позаду. А всім здалося, що це кинув і стрибнув Гунтер.

Отак Зігфрід урятував королю життя.

Побачивши, що програла, Брюнгільда сказала своєму почтові:

— Відтепер усі ви належите королю Гунтерові. Він переміг мене!

Рицарі поклали на землю зброю, підійшли до Гунтера і схилилися перед ним. Так вони висловили свою повагу переможцеві їхньої королеви. Гунтер, як того вимагає звичай, привітав кожного рицаря зокрема. І кожний з них уклонився йому.

Брюнгільда взяла Гунтера за руку і сказала:

— Тепер моя країна належить вам!

Гунтер прийняв це як належне. Гаген і Данкварт раділи.

Після цього Брюнгільда запросила гостей до зали. Зігфрід тим часом пішов на корабель і скинув плащ-невидимку. Повернувшись, він удав, ніби нічого не знає.

— Коли ж почнуться змагання, королю Гунтере? — спитав він.— Дуже хочеться побачити це видовище.

Брюнгільда здивувалася:

— Хіба ви не були на майдані, Зігфріде? За героя відповідав Гаген:

— Він був коло корабля й нічого не знає про перемогу короля Гунтера. Але ж цієї перемоги треба було сподіватися.

Брюнгільда почервоніла від люті, мов жар, а Зігфрід сказав:

— Який чудовий день! Яка гарна новина! Як тішить мене королева перемога! Тепер ви маєте їхати з нами на Рейн, вельмишановна королево, уже як дружина нашого короля!

Зігфрід сказав це задля Крімгільди. Проте Брюнгільда не змовчала:

— Не дуже поспішайте! Спершу я розповім все моєму родові і дружинникам.

Гінцям наказали мчати на конях по всій країні і скликати воїнів Брюнгільди в замок. Незабаром почали прибувати перші рицарі. Вони були в повному спорядженні. Гаген стурбувався. Свої думки він висловив так:

— Лишенько, що ж це ми так попускаємо! Коли збереться вся Ісландія, буде нам непереливки.

Та Зігфрід заспокоїв його:

— Я приведу сюди своє військо і відверну небезпеку. У мене є васали, про яких ви не знаєте.

— То вирушайте! Тільки не баріться!

— Не турбуйтеся, незабаром повернуся,— відповів Зігфрід.— А якщо Брюнгільда спитає, де я, скажіть, що послали мене у справах як свого васала. [42]

ЯК ЗІГФРІД ЇЗДИВ ПО СВОЇХ ВОЇНІВ

Тоді плащ-невидимку Зігфрід знов нап'яв,

пройшов на берег річки, де корабель стояв.

Син Зігмунда всю доблесть мав проявити знов:

сам супротивний вітер, веслуючи, боров.

Накинувши на себе плащ-невидимку, ніким не помічений, Зігфрід сів на корабель і на веслах вивів його в море. Ісландські рицарі бачили, як корабель плив проти вітру, хоч нікого на ньому не було. Це їх страшенно налякало.

Той острів, куди плив Зігфрід, знаходився на краю світу. Це була країна Нібелунгів. Щоб дістатися туди, треба пропливти миль сто, а може, й більше. Тільки в один бік дорога забрала цілий день та ще й ніч. Власне, там нема ні дня ні ночі, бо ніколи не сходить ні сонце ні місяць, а все навкруги оповите туманом. Для чужинців ця країна завжди повита мороком. А тому, хто звідти родом, все видно, як десь-інде при сонячному світлі.

Ось у цьому краю і був захований Зігфрідів скарб.

Зігфрід ввів корабель у бухту. На узвишші стояв замок. Брама була замкнена. Зігфрід постукав у неї. Визирнув сторож. Це був велетень, більший за дуб. Він дуже розсердився, що його розбудили.

— Хто це грюкає у браму? — пробурчав він.

Щоб випробувати його вірність, Зігфрід відповів зміненим голосом:

— Я чужий ріицар. Відчини, а то виламаю браму.

Почувши таку погрозу, сторож ніби сказився. Він схопив здоровенну залізяку, відчинив браму й кинувся на Зігфріда. Вже від першого удару Зігфрідів панцир розсипався. Герой злякався за своє життя, але водночас його потішила сторожева ревність.

Почалася запекла боротьба. Врешті-решт Зігфрід здолав велетня і зв'язав його.

Гамір почули в замку. Хтось закашляв. То був карлик Альберіх. Незабаром він з'явився біля брами. Він був дужий і лютий. Карлик тримав у руках канчук із сімома золотими кульками. Ним він розбивав будь-який щит. Від його ударів Зігфрідів щит розламався. Життю власника скарбу знову загрожувала небезпека. [43]

Зігфрід не хотів убивати карлика. Свій меч він уклав у піхви. А тоді вхопив карлика за бороду й потяг у замок. Альберіхові було боляче, і він зарепетував:

— Змилуйся наді мною! Ти вирвеш у мене душу! Краще служити тобі, ніж так ганебно померти!

Зігфрід засміявся:

— Я й так твій володар. А карлик на те:

— Хто інший, крім Зігфріда, має таку силу! Я ваш слуга! Зігфрід звільнив Альберіха і велетня.

— Іди в замок і відбери тисячу найвідважніших Нібелунгів! — наказав він.

Карлик побіг виконувати доручення. В замку на ложах спали воїни. їхній сон тривав уже тисячу років — стільки років минуло відтоді, як Зігфрід убив братів Шільбунга й Нібелунга і забрав у них скарб.

Зігфрід чекав біля брами. Все навколо — суходіл і море — було оповите туманом. Герой згадував минуле. "Скільки часу спливло відтоді, як я був тут? Не пам'ятаю. А може, взагалі нічого не було? Може, все це лише приверзлося мені?"

І він вирішив обійти острів — подивитися на знайомі місця.

За замком був ліс, у лісі — гора, а в горі — печера. Біля входу в неї земля була червона.

Зігфрід уголос пригадував минуле:

— Тут я вбив дракона і скупався в його крові. Це було дуже давно. Тумани тут стали густіші, ніж були колись.

Зігфрід заглибився в ліс. Там, на галявині, височіла скеля. Навколо неї земля була чорна. Зігфрід мовив:

— На цій скелі спала Брюнгільда, а навкруги все горіло. Скочивши на коня, я промчав до Брюнгільди через вогонь. Тоді ми були дітьми. Як багато часу минуло!

Чагарі стали такі густі, що Зігфрід мусив мечем прорубувати собі дорогу.Він усе далі заглиблювався в хащу. Аж ось надибав знайому хатину, а перед нею — ковадло. Довкола хатини зеленіла трава.

— Тут я жив у коваля, набирався сили,— мовив Зігфрід.— Він навчив мене розпалювати вогонь і гартувати сокири. Я був щасливий. Тепер тут пустка, нема нікого.

Далі туман і гущавина так зрослися, що меч Бальмунг відскакував од них.

Зігфрід хотів пройти далі, проте не міг зробити й ступні. Він повернув назад. Через три кроки Зігфрід уже не бачив ні скелі, ні хатини.

Перед замком його чекали воїни. Вони вдарили мечами об щити, [44] вітаючи свого володаря. Зігфрід подякував кожному. Він знав усіх в обличчя, знав, як усі вони живуть, які в них герби. Але їх було три тисячі. Зігфрід відібрав найхоробріших і влаштував для них бенкет. І хоч надворі був день, довелося запалити свічки, бо через чорний туман нічого не було видно.

Зігфрід звелів своїм витязям убратися в найдорожчий одяг, осідлати найпрудкіших коней і взяти з собою найгострішу зброю.

Як слід налаштувавшись, вони нарешті вирушили в Ісландію.

Брюнгільда та її придворні жінки стояли на оглядовому майданчику вежі замку й милувалися морем. Поруч були Гунтер, Гаген і Данкварт, а її рицарі розташувалися на подвір'ї. Аж тут Брюнгільда помітила кораблі з воїнами і кіньми. Вона спитала:

— Хто ці воїни? У них вітрила біліші від снігу.

— Це мої витязі. Я залишив їх поблизу, а тепер покликав, щоб супроводили нас,— відповів Гунтер.

— Рада їх бачити у себе,— сказала Брюнгільда.

На цей час багато її власних воїнів уже роз'їхалися по домівках.

Брюнгільда привітала Нібелунгів коло брами, а Зігфріда немов не помітила. Рицарі Ізенштайна юрмилися коло чужинців, з цікавістю їх розглядаючи. З вікон за ними спостерігали жінки.

— Настав час прощатися,— сказала Брюнгільда і заплакала. А потім: — Я хотіла б належно обдарувати своїх вірних людей. От тільки зараз нема мого камергера.

Вона хотіла, щоб Зігфрід став її камергером. Та Данкварт вихопився вперед:

— Дозвольте мені цим поклопотатися, королево! Дайте ключі від ваших багатств. Не турбуйтесь, на мене можна покластися, і обдаровувати я вмію.

Брюнгільда віддала йому ключі, і Данкварт узявся до роботи. Він роздав усе Брюнгільдине добро. Висипав на підлогу золото, ніби це був горох. Дісталося всім. Найбідніші стали багатими. Хто просив коня, одержав цілу стайню з кіньми. Так було й з іншими речами.

Побачивши, що її добро тане, мов сніг навесні, Брюнгільда дуже засмутилася.

— Королю,— мовила вона до Гунтера,— забороніть цьому дурневі роздавати моє добро! Адже це моя спадщина! А Данкварт поводиться так, ніби я вже померла.

Замість Гунтера відповів Гаген:

— Не вболівайте, королево! Навіщо вам ця абищиця? У короля Гунтера стільки добра, що про цей мотлох ви й не згадаєте. Насправді ж і Гаген, і Данкварт думали:

"Своїм багатством Брюнгільда і в Бургундії буде сильна. Ми повинні розпустити його, а то нам загрожуватиме біда!" [45]

Тому Данкварт не шкодував нічого. З вікон викидав усе, сипав навіть самоцвітами.

Брюнгільда не могла витримати цього й, не тямлячи себе від люті, вона закричала:

— Гадаєте, що я не маю честі? Як же я приїду на Рейн без подарунків? Там скажуть, що король Гунтер привіз у Бургундію жебрачку!

Щоб заспокоїти Брюнгільду, Гунтер наказав Данквартові, щоб той більше не роздавав її майна. Дуже багато Брюнгільдиних речей попало в чужі руки, але залишилося ще двадцять скринь грошей і хутра.

Брюнгільда трохи заспокоїлась, але тепер її турбувало інше. Вона сказала, звертаючись до Гунтера:

— Що буде з Ісландією, коли я поїду з вами? Кому вона належатиме?

— Як і раніше, вона буде ваша,— відповів Гунтер.

Перед від'їздом у Бургундію Брюнгільда призначила управителем Ісландії материного брата, щоб той поки керував за неї.

Та більше ніколи не судилось їй побачити батьківщину.

Королівна відібрала дві тисячі рицарів, щоб ті супроводжували її, вісімдесят шість камеристок і сотню найкращих дівчат.