Пітер Пен - Сторінка 23

Але тепер, коли все скінчилося, вона знову виступила вперед. Вділила усім порівну похвал і чарівно здригнулася, коли Майкл показав їй те місце, де він убив якогось пірата. А потім вона повела всіх у Гакову каюту і вказала на його годинник, що висів на гвіздку. Годинник показував пів-на-другу.

Така пізня година, а вони ще не сплять! Оце так пригода! Венді швиденько повкладала всіх у піратські ліжка — всіх, окрім Пітера: він походжав по палубі туди-сюди, аж поки нарешті там і заснув біля Довгого Тома. Вночі йому знову щось наснилося, і він довго кричав уві сні, і Венді колисала його на колінах.

Розділ 16. Повернення до рідного дому

З третім ударом ринди того ранку всі діти зі-рвалися на ноги: для них почалося справжнє моряцьке життя. Дуда став боцманом: він тримав у руці хвіст каната і, поважно походжаючи, жував тютюн. Хлопчаки, вбрані у піратські костюми — перешиті до ладу, звужені і вкорочені, — вискочили зі справжнім навігаційним журналом, підсмикуючи нові штани.

Про те, хто став капітаном, не треба й казати. Чубчик і Джон були першим і другим помічниками капітана. Відомо, що на борту була панна. А решта хлопчаків стали простими матросами і розмістилися в носовому кубрику. Пітер усе поривався стати за штурвал, але першим ділом скликав увесь екіпаж і виголосив коротку промову. Він висловив сподівання, що всі виконуватимуть свій обов'язок, як справжні матроси, а якщо він довідається, що хтось із них повівся, як той покидьок з Ріо або Ґолд Коста, або коли хтось надумає перечити йому, — того він розірве на клоччя. Ці суворі слова знайшли відгук у серцях новоспечених морячків, і вони палко вітали капітана. Потім пролунало кілька коротких команд, корабель розвернувся і взяв курс на материк.

Капітан Пен розрахував, звірившись з корабельною картою, що якщо така погода протримається довше, вони досягнуть Азорських островів до двадцять першого червня, а звідти вже ближче буде летіти.

Частина екіпажу виступала за те, щоб корабель їхній став звичайним мирним судном, інша частина хотіла, щоб він залишався піратським. Але капітан ставився до них як до собак, і матроси не наважувались висловити йому свої побажання навіть у листі з підписами (як практикував капітан Гак). Миттєвий послух був єдиною запорукою безпеки. Ледь-Ледь дістав запотиличника, бо задумався, коли отримав наказ провести вимірювання глибини лотом. Усі сходилися на думці, що Пітер тільки вдає добропорядність, щоб приспати пильність Венді, але все зміниться, щойно буде готовий новий костюм, який Венді шиє всупереч своїй волі з найхарактерніших деталей одягу капітана Гака. А потім поповзли чутки, ніби першої ж ночі Пітер вбрався у той костюм і довго сидів у каюті, тримаючи в зубах подвійний мундштук Гака і затиснувши долоню в кулак, тільки один палець зігнувши гачком і загрозливо виставивши вперед, ніби справжній кіготь.

Однак, замість того щоб далі спостерігати за подіями на кораблі, нам годилось би вже повернутися до того спорожнілого дому, який троє наших героїв так давно і так безсердечно покинули. Який сором! За весь цей час навіть не зазирнути до будинку номер 14! Але все-таки можна не сумніватися: пані Дарлінг не ображається на нас. Якби ми повернулися раніше, щоб виявити їй свої співчуття і симпатію, вона, мабуть, вигукнула б: "Ви що, з глузду з'їхали? Нічого мені не станеться! Ану вертайтеся мерщій і пригляньте за дітьми!" І поки матері так поводяться, діти завжди будуть цим зловживати, як захочуть, — можу побитись об заклад.

І навіть тепер ми ризикуємо зазирнути до знайомої нам дитячої кімнати тільки тому, що її законні мешканці уже в дорозі додому. Ми просто трохи випередили їх, щоб пересвідчитися, що їхні ліжечка провітрені як слід і що пан та пані Дарлінги сьогодні не збираються нікуди виходити. Ми — лише помічники. З якого це дива ліжечка дітей мають бути провітрені як слід, коли вони покинули їх з таким невдячним поспіхом? Хіба не справедливіше було б, якби вони повернулися і побачили, що їхні батьки на вихідні поїхали за місто? Це була б добра научка — вона їм уже давно потрібна, ще відтоді, як ми вперше зустрілися. Але якби ми повернули події таким чином, то пані Дарлінг ніколи б нам цього не вибачила.

Щоправда, є одна річ, яку я дуже хотів би зробити, а саме: підказати їй, як автор, що діти вже повертаються і будуть вдома на наступному тижні, у четвер. Але це цілком зруйнувало б ту несподіванку, на яку розраховували Венді, Джон і Майкл. Вони на кораблі стільки разів уявляли собі цю картину: зворушену маму, радісного тата, Нану — як вона високо підстрибує, щоб першою обійняти їх усіх. А якби ми підготували батьків до цього — ото було б! Яка спокуса — наперед відкрити новину і зіпсувати несподіванку: так, щоб пані Дарлінг не промовила й слова, коли вони урочисто увійдуть, а пан Дарлінг — з досадою вигукнув: "От біда, знов ці хлопчиська тут!" Однак тут ми мусимо сказати собі: "Ні, спасибі". Бо ми вже добре знаємо пані Дарлінг і можемо бути певні, що вона не схвалила б нашого наміру позбавити дітей бодай крихти радості.

"Але ж, люба пані, ще аж десять днів до четверга на наступному тижні. Тож коли б ми сказали Вам про все зараз, то на десять днів порятували б вас від журби". — "Так, але ж якою ціною?! Відбираючи в дітей десять хвилин щастя!" — "Ну, якщо ви так на це дивитесь!.." — "А що, на це можна дивитися якось інакше?"

Ви бачите, ця жінка зовсім не мала сили волі. Я хотів було сказати про неї щось надзвичайно хороше, але тепер розчарувався і нічого доброго про неї не скажу. Їй справді не треба було нагадувати про якісь приготування, бо у неї все було готове. Всі ліжечка провітрені, і вона завжди вдома, і, зверніть увагу, вікно завжди відчинене.

Після всього, що ми тут застали, можна спокійнісінько повертатися на корабель. Але якщо вже ми тут, то можна й залишитись і поспостерігати. Це єдине, що нам залишається робити. Тож дозвольте нам попідглядати і зробити кілька критичних зауважень в надії, що хоч деякі з них досягнуть мети.

Єдине, що змінилося у дитячій кімнаті, — це те, що з дев'ятої і до шостої години буди тут уже немає. Коли діти відлетіли, пан Дарлінг усім серцем відчув свою провину — це ж він посадив Нану на ланцюг, хоч вона від початку до кінця поводилася значно розумніше, ніж він. Звичайно ж, ви самі бачите, який це простодушний чоловік, його можна було б сприйняти за хлопчика, якби не лисина. До того ж, йому притаманні велике почуття справедливості й відвага лева, необхідні для того, щоб втілити свій задум. Отож, коли діти полетіли, він добряче і ретельно все обміркував, опустився на підлогу і заліз до буди. І на нескінченні благання пані Дарлінг вилізти з буди відповідав печально, але твердо:

— Ні, моя люба, це місце якраз для мене.

У гіркоті свого каяття він заприсягнувся, що не вилізе з буди, аж поки його діти не повернуться. Звичайно, це було сумно. Але все, за що тільки брався пан Дарлінг — незалежно від того, що це було, — мусило мати в собі якусь надмірність, бо інакше він швидко втрачав інтерес до розпочатої справи і кидав її на півдорозі. А тепер не було на світі смиреннішого чоловіка за Джорджа Дарлінга (такого гордого колись!), який вечорами просиджував у буді і розмовляв з дружиною про своїх дітей і їхні милі звички.

Він виявляв надзвичайно зворушливу поштивість до Нани. Не дозволялося їй тільки одне — залазити в буду, а всі інші її бажання виконувалися безумовно.

Щоранку буду з паном Дарлінгом заносили в кеб, який віз його на роботу, і таким самим чином о шостій годині він повертався додому. Яку ж це треба мати силу характеру! Згадаймо, якою важливою ще недавно була для нього думка сусідів — а тепер це чоловік, поведінка якого привертає здивовані погляди. В душі він, мабуть, терпів муку — але зберігав при цьому спокійний вигляд, навіть коли молодь критикувала його тісне помешкання, і завжди ввічливо скидав капелюха перед кожною жінкою, яка зазирала в буду.

Може, це було й донкіхотство — але яке ж грандіозне! Невдовзі прихований сенс цього явища просочився назовні й розчулив добре серце публіки. Цілі юрби супроводжували кеб, натхненно вітаючи його; захоплені дівчатка ставали в чергу за автографами; найкращі газети публікували інтерв'ю з ним; його запрошували на урочисті прийоми з неодмінним побажанням: "Приїздіть, будь ласка, у буді".

У той переповнений подіями четвер пані Дарлінг сиділа ввечері у дитячій кімнаті й чекала додому Джорджа; її очі світилися сумом. Тепер, коли я бачу її зблизька і згадую її колишні веселощі, які тепер розвіялися тільки тому, що поряд немає дітей, то розумію, що не здатен сказати про неї нічого поганого. Якщо вже вона так любить своїх легковажних дітлахів, то їй не під силу щось у цьому змінити. Погляньте — вона заснула, сидячи на стільці. Той заповітний кутик її вуст, до якого ви приглядаєтесь найперше, майже зовсім зів'яв. Її рука імпульсивно пересувається на груди, так, ніби її там болить. Хтось більше любить Пітера, хтось — Венді, але я найбільше люблю пані Дарлінг. Уявіть собі: щоб потішити її, ми шепнемо їй уві сні, що її чада повертаються додому. І справді, їм уже лишилося зо дві милі до рідного вікна, і летять вони швидко, але ми підкажемо тільки, що вони в дорозі. Нумо…

Шкода, що ми так зробили, бо вона скинулася і почала кликати своїх дітей: Венді, Джоне, Майкле! — а в кімнаті не було нікого, крім Нани.

— Ой, Нано, мені наснилось, ніби мої любі діточки повертаються додому.

Нана поглянула на господиню затуманеними очима і м'яко поклала лапу їй на коліна. І так вони сиділи удвох, аж поки не приїхала буда. І коли пан Дарлінг висунув голову, щоб поцілувати дружину, то стало видно, що лице його постарілося за цей час, але й злагідніло. Він подав капелюха Лізі, яка прийняла його зі зневагою, бо була геть позбавлена уяви і цілком нездатна збагнути внутрішні шляхетні мотиви цього чоловіка. Знадвору люди, що супроводжували кеб аж до хвіртки, досі вигукували вітання, і, звичайно, це не могло залишити незворушним пана Дарлінга.

— Ви чуєте?! — вигукнув він. — Як це приємно!

— Ватага шмаркачів, — насмішкувато кинула Ліза.

— Сьогодні було кілька дорослих, — запевнив він трохи невпевнено.

І ні слова більше не додав, коли вона похитала головою.