Пітер Пен і Венді - Сторінка 5

А коли вже говорити всю правду, то світ ще не бачив зарозумілішого хлопчиська.

Венді аж скипіла з обурення.

— Ах ти ж хвалько!— вигукнула вона глумливо.— То я тут, виходить, і ні до чого!

— Чом ні, і ти трошки допомогла,— безтурботно відказав Пітер, і далі витанцьовуючи.

— Трошки!— ображено мовила Венді.— Ну, коли з мене стільки пуття, то я можу й забратися.

Вона гордо скочила назад до ліжка й затулила обличчя ковдрою.

Щоб змусити Венді визирнути, Пітер удав, ніби йде геть, але намарне. Тоді він умостивсь на краєчку ліжка й легенько штурхнув її ногою.

— Венді,— мовив він,— не треба забиратися. Чуєш, Венді, я просто не можу не радіти, коли задоволений собою.

Та Венді не визирала з-під ковдри, хоча й пильно дослухалася до його слів.

— Венді,— провадив далі Пітер таким голосом, перед яким не встояла б жодна жінка,— ну Венді, ось ти послухай, що я скажу. Та з одного дівчати більше пуття, ніж з двох десятків хлопців!

Тепер уже у Венді прокинулось усе її жіноче єство, хоч яке воно було невеличке, і вона таки вистромила носа з-під ковдри.

— Це ти щиро кажеш, Пітере?

— Дуже рада,— заявила Венді.— Коли так, то я знову встаю.— І сіла поруч Пітера на краєчку ліжка. Потім сказала, що навіть ладна подарувати йому цілунок, якщо він, звісно, не проти.

Пітер не зрозумів, до чого вона веде, й очікувально простяг руку.

— Ти не знаєш, що таке цілунок?— вражено запитала Венді.

— Як даси, то й знатиму,— зачіпливо відказав Пітер.

Щоб не ображати його ще дужче, Венді дала йому наперсток.

— А тепер,— сказав він,— хочеш, і я подарую тобі цілунок?

— Зроби ласку,— церемонно відповіла Венді.

І тоді вона повелася досить нерозважливо: схилила до нього обличчя. А Пітер просто тицьнув їй у руку ґудзика, зробленого з жолудя.

Венді поволі підвела обличчя і чемно сказала, що носитиме його дарунок на ланцюжку навколо шиї. На щастя, так вона й зробила, і згодом той ґудзик урятував їй життя.

Коли люди знайомляться, то звичайно питають одне одного про вік. Отож і Венді, що завжди любила поводитись як годиться, запитала Пітера, скільки йому років. То було не дуже вдале запитання, як ото на екзамені, коли тебе питають з граматики, а ти хотів, щоб спитали про англійських королів.

— Не знаю,— збентежено відказав Пітер.— Але я ще не старий. Він і справді не знав того — хіба лише здогадувався,— та все ж

сказав навмання:

— Розумієш, Венді, я втік із дому того ж дня, як народився. Венді здивувало й зацікавило це признання, і вона зробила Пітерові ввічливий знак присунутися ближче.

— А втік я тому,— пояснив він тихо,— що почув, як мої батько й мати розмовляли про те, ким я стану, коли виросту.— Пітер чомусь захвилювався.—■ А я не хочу виростати!— із запалом вигукнув він.— Я хочу завжди бути маленьким хлопчиком і гратися. От я й утік до Кенсінгтонського парку і довго-довго жив там разом з феями.

Венді подивилася на нього з невимовним захватом. Пітер подумав, що її так вразила його втеча з дому, але справжньою причиною було те, що він знався з феями. Для Венді, що жила собі тихим домашнім життям, знайомство з феями було чимось чарівним. І вона почала так ревно розпитувати про них, що Пітер тільки дивувався — адже йому ті феї добре-таки набридли, бо завжди плуталися під ногами, і часом він навіть лупцював їх. Проте загалом ставився до них прихильно і оце тепер заходивсь розповідати Венді, звідки беруться феї.

— Щоб ти знала, Венді, коли дитина вперше засміється, її сміх розсипається на тисячі смішинок, і всі вони скачуть урізнобіч. Отак і з'являються феї.

Нудні речі, правда ж? Але домосидці Венді було цікаво слухати про них.

— Отож,— провадив Пітер добродушно,— на кожного хлопчика й на кожну дівчинку мало б бути по феї.

— Мало б бути? А хіба насправді немає?

— Ні. Розумієш, діти тепер так багато знають, що дуже скоро перестають вірити у фей, і щоразу, як дитина скаже десь: "Я більш не вірю у фей",— її фея враз падає мертва.

Пітер подумав, що, мабуть, годі вже говорити про фей, до того ж його занепокоїла незвичайна мовчанка Дзінь-Брязь.

— Ото дивина — де ж це вона поділася?— мовив він, підвівся й гукнув Дзінь на ім'я.

У Венді аж серце тьохнуло.

— Ой Пітере!— вигукнула вона, схопивши його за руку.— Невже ти хочеш сказати, що тут, у цій кімнаті, є фея?

— Та оце ж щойно була,— трохи роздратовано відповів Пітер.— Ти не чуєш її, га?

Обоє прислухалися.

— Я чую тільки, як щось наче дзвенить,— сказала Венді.

— Ну, то це Дзінька — у фей така мова. Тепер начебто і я чую. Звуки долинали звідкись від комода, і Пітер кумедно скривився.

Ніхто на світі не вмів робити таких кумедних мін, як Пітер, та й сміявся він веселіше за всіх — отим першим найщирішим сміхом малої дитини.

— Чуєш, Венді,— зраділо прошепотів він,— здається, я замкнув її в комоді!

Він випустив бідолашну Дзіньку з шухляди, і вона закружляла по кімнаті, репетуючи з люті.

— Нема чого тобі так верещати,— вгамовував її Пітер.— Звісно, я винен, але як я міг знати, що ти в комоді?

Венді не слухала, що він каже.

— Ой Пітере!— гукнула вона.— Нехай би ця фея хоч на хвильку спинилася, щоб я могла поглянути на неї!

— Та вони всі такі непосидючі,— сказав Пітер.

І все ж таки Венді пощастило побачити тендітну фігурку феї, коли та на мить примостилася на годиннику із зозулею.

— Ой, яка гарненька!— вигукнула Венді, хоч обличчя Дзінь ще було перекривлене з гніву.

— Дзінько,— приязно мовив Пітер,— ця дівчинка каже, що хотіла б мати тебе за свою фею.

Дзінь-Брязь щось сердито буркнула.

— Що вона сказала, Пітере? Пітерові довелося тлумачити:

— Вона не дуже ввічлива. Каже, що ти поганюче дівчисько, а вона моя фея.— Він спробував заперечити Дзіньці:— Ти ж знаєш,

Дзінько, що тобі не можна бути моєю феєю, бо я хлопчик, а ти дівчинка.

— Ти бовдур!— відрубала Дзінька і шаснула до ванної.

— Вона з простих фей,— вибачливо пояснив Пітер.— А зветься Дзінь-Брязь, бо лагодить іншим феям каструлі та чайники.

Вони вже сиділи вдвох у великому кріслі, і Венді знов закидала Пітера запитаннями.

— То тепер ти вже не живеш у Кенсінгтонському парку?

— Час від часу живу.

— А здебільшого де живеш?

— Із загубленими хлопчаками.

— Хто вони такі?

— Дітлахи, що випадають із колясочок, коли їхні няньки ловлять гав. Якщо їх тиждень ніхто не розшукує, їх відсилають ген на острів Небувальщину, щоб марно не витрачатися на них. А я їхній ватажок.

— Як там, мабуть, весело!

— Авжеж,— потвердив підступний Пітер.— От тільки ми там трохи самотні. Розумієш, не маємо жіночого товариства.

— А хіба у вас нема дівчаток?

— Та ні, дівчатка, бач, надто розумні і не випадають з колясочок. Це страшенно потішило Венді.

— Мені дуже подобається, як ти говориш про дівчаток,— схвально мовила вона.— А от Джон — онде він — каже, що всі ми нічого не варті.

Замість відповіді Пітер скочив з крісла і, копнувши Джона ногою, за одним разом скинув його з ліжка — і його, і всі його укривала. Венді подумала, що це трохи занадто як на перше знайомство, і навіть гримнула на Пітера: мовляв, у їхньому домі він ще не ватажок. А проте Джон і далі спокійнісінько спав собі на підлозі, отож Венді не стала його будити.

— Я знаю, ти хотів заступитися за мене,— поблажливо сказала вона Пітерові,— то можеш подарувати мені цілунок.

Вона вже забула, що Пітер не знає, що таке цілунок.

— Я так і знав, що ти забереш його назад,— трохи засмучено мовив Пітер і простяг їй наперсток.

— Ой ні!— похопилася добросерда Венді.— Я мала на думці цілунок, а не наперсток.

— А що воно таке?

— А ось що,— сказала Венді й поцілувала його.

— Ну й чудасія!— поважно мовив Пітер.— А тепер і я маю дати тобі наперсток?

— Коли хочеш, дай,— відказала Венді, проте голови цього разу не нахилила.

Пітер дав їй "наперсток", і враз вона злякано зойкнула.

— Що таке, Венді?

— Хтось сіпнув мене за коси!

— То, мабуть, Дзінька. Вона сьогодні на диво зухвала, ніколи ще така не була.

1 справді, Дзінь знову гасала по кімнаті й сердито репетувала,

— Вона погрожує робити так щоразу, як я даватиму тобі наперстка.

— Але чому?

— Чому, Дзінько?

— Ти бовдур!— знов одрубала Дзінь.

Пітер ніяк не міг збагнути, в чому річ, але Венді збагнула. А коли Пітер признався, що прилетів під вікно дитячої кімнати не задля того, щоб побачити її, Венді, а тільки послухати казки, їй стало трохи прикро.

— Розумієш, я не знаю жодної казки. Та й ніхто із загублених хлопчаків не знає.

— Ой, яке страхіття!— мовила Венді.

— А ти знаєш,— запитав Пітер,— чому ластівки мостять свої гнізда попід дахами? Щоб слухати казки. Ой Венді, твоя мати розповідала тобі таку гарну казку!

— Про що?

— Про принца, що не міг знайти дівчини, яка загубила кришталевий черевичок.

— Пітере,— схвильовано мовила Венді,— то була Попелюшка, і він знайшов її, і потім вони жили довго й щасливо.

Пітер так зрадів, що скочив з місця й подався до вікна.

— Куди ти?— гукнула Венді, передчуваючи якусь біду.

— Розкажу своїм хлопцям!

— Не йди, Пітере,— благально мовила вона.— Я знаю ще безліч казок!

Саме так Венді й сказала, отож нікуди не дінешся: вона перша почала спокушати Пітера.

Він повернувся. Очі в нього жадібно блищали, і це мало б стривожити Венді, та вона не стривожилась.

— Та ще яких казок! Ото було б що послухати твоїм хлопцям!— вигукнула вона.

Почувши це, Пітер схопив її за руку й потяг до вікна.

— Пусти мене!— звеліла Венді.

— Ну ж бо, Венді, летімо зі мною, і ти розкажеш свої казки хлопцям!

Зрозуміло, що Венді дуже потішило його запрошення, але вона сказала:

— Ой ні, не можна. А як же мама? Та й літати я не вмію.

— Я навчу тебе.

— А гарно, мабуть, літати, мов пташка!

— Я навчу тебе скакати вітрові на спину, і ми полетимо ген-ген у височінь.

— О-о-о!— в захваті вигукнула Венді.

— Венді, слухай, Венді, замість того, щоб спати в своєму дурному ліжку, ти могла б літати зі мною і жартувати з зірками.

— О-о-о!

— А ще, Венді, там є русалки.

— Русалки! З хвостами?

— З отакими довжелезними хвостами!

— Ой!— вигукнула Венді.— Якби ж то мені побачити живу русалку!..

Пітер пустив у діло всю свою підступність.

— Венді,— сказав він,— а як ми всі тебе шануватимем! Венді аж затрусило з розпачу. Вона насилу стримувала себе, щоб

не гайнути з Пітером геть із дому. Та Пітер не мав до неї жалю.

— Венді,— провадив далі цей хитрюга,— а вечорами ти підтикала б нам ковдри.

— О-о-о!

— Нам ніхто ніколи не підтикав ковдри на ніч.

— О-о-о!— І руки Венді простяглися до нього.

— А ще ти полатала б нам одіж і попришивала кишені.