Північне сяйво - Сторінка 6

- Філіп Пулман -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Запрошували також декількох старших учених. Ліра непокірливо плюхалася в крісло, і Ректор був змушений суворо наказувати їй сісти прямо, після чого вона дивилася на всіх так похмуро, що це навіть у священика викликало сміх. Те, що відбувалося під час тих невправних офіційних візитів, ніколи не змінювалося. Після чаю Ректор та інші запрошені вчені залишали Ліру з її дядьком, а він ставив її перед собою і змушував звітувати, чого нового вона дізналася після його останнього візиту. І вона бурмотіла все, що могла відкопати зі своєї пам'яті з геометрії, арабської мови, історії чи анібарології, а він сидів нога за ногу і незворушно дивився на неї, поки вона вже нічого не могла витягнути з себе.

Минулого року, перед його експедицією на північ, він спитав її:

— А як же ти проводиш свій час, окрім старанного навчання?

Вона промимрила:

— Просто граюсь. Десь біля Коледжу. Просто… граюся, правда.

Тоді він наказав:

— Покажи-но мені свої руки, дитино.

Вона протягнула свої руки для огляду, а він взяв і повернув їх, щоб подивитися на її нігті. Поряд із ним на килимі лежав, як сфінкс, його деймон, час від часу помахуючи хвостом і невідривно дивлячись на Ліру.

— Брудні, — відзначив лорд Ізраель, відштовхуючи її руки. — Вони тут кажуть тобі умиватися?

— Так, — відповіла вона, — але нігті священика теж завжди брудні. Вони брудніші навіть за мої.

— Він освічена людина. А яке твоє виправдання?

— Мабуть, я забруднила їх вже після того, як помила.

— Де ти граєшся, щоб так забруднюватися?

Вона з підозрою подивилася на нього. В неї було почуття, що лазити по даху заборонено, хоч ніхто цього не говорив.

— У деяких старих кімнатах, — нарешті відповіла вона.

— А ще де?

— Іноді в Клейбедсі.

— А ще?

— В Єрихоні і порту Медоу.

— І більше ніде?

— Ні.

— Ти — брехуха. Я тільки вчора бачив тебе на даху.

Вона стиснула губи і не сказала нічого. Він глузливо спостерігав за нею.

— Отже, ти також граєшся на даху, — продовжував він. — Ти коли-небудь ходиш до бібліотеки?

— Ні. Але я знайшла грака на даху бібліотеки, — відповіла вона.

— Справді? Ти спіймала його?

— В нього була поламана лапка. Я хотіла вбити та засмажити його, але Роджер сказав, що треба його вилікувати. Тому ми давали йому крихти їжі і трохи вина, а потім він видужав і полетів.

— Хто такий Роджер?

— Мій друг. Хлопець із кухні.

— Зрозуміло. Отже, ти була на всіх дахах Коледжу…

— Не на всіх. Не можна залізти на будівлю Шелдона, тому що для цього треба стрибнути нагору з башти пілігримів через проміжок між будинками. Там є слухове вікно, яке виходить просто на неї, але я не така висока, щоб зробити це.

— Ти була на всіх дахах, крім будівлі Шелдона. А як щодо підземелля?

— Підземелля?

— Під землею Коледж займає стільки ж місця, скільки й на землі. Я здивований, що ти ще цього не з'ясувала. Ну добре, я іду за хвилину. Ти виглядаєш достатньо здоровою. Ось на.

Він засунув руку в кишеню і дістав жменю монет, із яких дав їй п'ять золотих доларів.

— Вони що, не вчили тебе казати "дякую"? — спитав він.

— Дякую, — промимрила вона.

— Ти слухаєшся Ректора?

— О, так.

— І шануєш учених?

— Так.

Деймон лорда Ізраеля м'яко засміявся. Це був перший звук, який він видав, і Ліра почервоніла.

— Біжи грайся, — сказав лорд Ізраель. Ліра з полегшенням кинулася до дверей, не забувши обернутися і вигукнути "до побачення".

Таким було життя Ліри до того дня, коли вона вирішила сховатися у вітальні і вперше почула про Пил.

І, звичайно, бібліотекар помилявся, говорячи Ректорові, що вона не зацікавиться. Вона б жадібно слухала будь-кого, хто б міг розказати їй про Пил. Вона мусила почути про це набагато більше й раніше і, нарешті, дізналася б про Пил докладніше за всіх у світі, але ж її оточувало розмаїте життя Джордана.

І в будь-якому випадку існувало ще багато чого, про що можна було думати. Чутки вже кілька тижнів просочувалися вулицями — чутки, які одних людей змушували сміятися, а інших замовкати, як привиди в одних викликають глузування, а в інших жах. Без жодної причини і пояснення почали зникати діти.

Це відбувалось приблизно так.

Уздовж східного боку головного шляху річки Айсиз, переповненого повільним рухом барж із цеглою, суднами з асфальтом і контейнерами з зерном, повз Хенлі і Мейденхед у Тедінгтон, якого сягає течія з Німецького океану, і ще далі вниз: до Мортлейка, повз будинок великого мага доктора Ді; повз Фолкшел, де парки розваг приваблюють прапорами і фонтанами вдень, а деревами, прикрашеними лампочками, та феєрверками — вночі; повз Уайт-Хол, де король щотижня збирає державну раду; повз стріляючу башту Шот, яка поливає своїм безупинним дощем розплавленого свинцю темну поверхню води; ще далі й далі, де річка, широка й тут уже брудна, робить величезний вигин на південь.

Це Лаймхауз, і тут знаходиться дитина, яка зникне.

Його звуть Тоні Макаріос. Його мати вважає, що йому дев'ять років, але в неї погана пам'ять, яку зруйнувало пияцтво; мабуть, йому вісім чи десять. Його прізвисько Грек, але, як і його вік, це лише здогад його матері, тому що він більше схожий на китайця, ніж на грека, а ще в ньому є ірландець, скролінг та ласкар, які дісталися йому від матері. Тоні не дуже кмітливий, але в нього є якась незграбна ніжність, яка іноді змушує його грубо обійняти матір і залишити мокрий поцілунок на її щоці. Бідна жінка зазвичай напідпитку, і їй не спадає на думку самій приголубити сина, але вона досить тепло відгукується на пестощі — одного разу вона навіть зрозуміла, що відбувається.

Цієї миті Тоні вештається по ринку на Пай-стріт. Він голодний. Лише почало вечоріти, і його не годуватимуть удома. У нього в кишені шилінг, який дав солдат за те, що малий передав записку його коханій дівчині, але Тоні не збирається витрачати його на їжу, адже стільки всього можна знайти задарма.

Отже, він тиняється по ринку між ятками зі старим одягом і столами з лотерейними білетами, між продавцями фруктів і смаженої риби, зі своїм маленьким деймоном-горобцем на плечі, озираючись навколо. І коли продавщиця та її деймон обоє дивляться кудись вбік, лунає цвірінькання горобця, і рука Тоні швидко хапає й ховає до своєї широкої сорочки чи яблуко, чи пару горіхів, або, зрештою, і гарячий пиріг.

Продавщиця бачить це і починає репетувати, її кіт-деймон стрибає додолу, але горобець Тоні злітає в небо, а сам Тоні вже біжить вулицею. Лайки та прокльони несуться йому вслід, але недовго. Він зупиняється на сходинках молитовні Святої Катерини, де сідає і дістає свій паруючий розламаний приз, залишаючи плями від жиру на сорочці.

А за ним спостерігають. Жінка в довгому жовто-червоному пальті з лисячого хутра, красива молода жінка, чиє темне м'яке блискуче волосся виглядає з-під отороченого хутром каптура, стоїть в дверях молитовні, на кілька сходинок вище за нього. Мабуть, служба закінчилася, тому що з дверей за нею точиться світло, всередині грає орган, а жінка тримає прикрашений коштовним камінням требник.

Тоні про це нічого не знає. Він задоволено заглиблений у пиріг, його ступні зручно складені, він сидить і жує, і ковтає, поки його деймон перетворюється на мишу і чистить свої вусики.

Деймон молодої жінки з'являється з-поза її хутряного пальта. Він у формі мавпи, але незвичайної мавпи: її шерсть довга й шовковиста, з найяскравішого золота. Гнучкими рухами вона спускається до хлопчика і сідає на сходинку чи дві вище.

Мавпа спостерігає за горобцем; горобець спостерігає за мавпою.

Мавпа повільно простягає руку вперед. Її маленька кисть чорна, її нігті — гачкуваті пазурі, її рухи м'які й привабливі. Горобець не може опиратися. Він підстрибує ближче і ближче, а потім, тремтячи, сідає на руку мавпи.

Мавпа піднімає його і пильно дивиться на нього, після цього встає і повертається до людини, несучи горобця-деймона із собою. Жінка нахиляє свою напарфумлену голову і шепоче.

А потім Тоні повертається. Мимовільно.

— Щуроловка! — кличе він в тривозі з набитим ротом. Горобець цвірінькає. Мабуть, він у небезпеці. Тоні ковтає пиріг і витріщається.

— Привіт, — говорить красива жінка, — як тебе звати?

— Тоні.

— Де ти живеш, Тоні?

— На бульварі Кларіс.

— З чим пиріг?

— З яловичиною.

— Ти любиш шоколад?

— Та-ак!

— До речі, в мене стільки шоколаду, що я сама не вип'ю. Хочеш піти і допомогти мені його пити?

Тепер він попався. Він попався тієї миті, коли його дурнуватий деймон стрибнув на лапу мавпі. Він іде за красивою молодою жінкою і золотою мавпою вниз по Денмарк-стріт і до верфі Ката, вниз сходинками короля Джорджа в маленькі зелені двері з боку високого складу. Вона стукає, двері відчиняються; вони заходять всередину, двері зачиняються. Тоні ніколи не вийде — принаймні, через той вхід; і він ніколи вже не побачить своєї матері. А вона, бідолашне п'яне створіння, буде думати, що він втік, і коли згадає його, подумає, що це з її вини, і буде виплакувати своє горе.

Маленький Тоні Макаріос не був єдиною дитиною, яку піймала жінка із золотою мавпою. Він зустрів у погребі складу ще дюжину інших хлопчиків та дівчаток не старше дванадцяти років, але всі вони мали історії життя, схожі на його, тому ніхто не був упевнений у своєму віці. Однак Тоні, звичайно, не помітив одного: вони всі мали щось спільне. Ніхто з дітей в тому теплому й повному пари погребі не досяг віку статевої зрілості.

Добра жінка побачила, як він сів на ослінчику біля стіни, і мовчазна служниця налила йому кружку шоколаду з каструлі на залізній плиті. Тоні доїв залишки свого пирога і випив солодкий гарячий напій, не звертаючи великої уваги на своє оточення, а оточення не помічало його: він був надто маленьким, щоб являти собою загрозу, і надто млявим, щоб становити інтерес як жертва.

Знайшовся один хлопчик, щоб поставити очевидне питання.

— Гей, леді! Навіщо ви нас тут всіх зібрали?

Це був дужий негідник з чорним шоколадом на верхній губі й довгим темним щуром-деймоном. Жінка стояла біля дверей, розмовляючи з повним чоловіком, схожим на морського капітана, і коли вона обернулася, щоб відповісти, то виглядала як справжній янгол у світлі шиплячої гасової лампи, що змусило дітей замовкнути.

— Нам потрібна ваша допомога, — відповіла вона. — Ви ж не проти допомогти нам?

Ніхто не видав і пари з вуст.