Плаха - Сторінка 21

Він біг, а голову паморочило, тіло обважніло, ноги заплітались, і земля гойдалася під ногами, що заплітались,— йому хотілося впасти, заснути, і тоді він почав блювати, він відчув, що настав його смертний час. І все-таки в нього вистачило волі відбігати щоразу вбік від мерзенної блювотини і бігти далі, доки новий приступ не корчив його в три погибелі, викликаючи нестерпний біль і різь у животі. Виригаючи пилкову отруту, мордуючись від судом, Авдій, стогнучи, белькотів: "О Боже, припини, досить! Ніколи, ніколи більше не буду збирати анашу! Досить з мене, я не хочу бачити й чути цей запах, о Боже, зглянься наді мною..."

Коли нарешті блювота відпустила і він зібрався вже йти шукати свій одяг, до нього підбігли Петруха й Льонька. Розповідь про зустріч з вовками страшно подіяла на них. Особливо перелякався Льонька.

— Ну не дрейф ти! Чого так тремтиш? — напустився на нього Петруха.— Коли люди за золотом ішли, які були випадки, і нічого, все одно йшли... А ти якихось вовків злякався — та вже й слід їхній прохолов...

— Так то за золотом,— сказав Льонька, помовчавши.

— А яка тобі різниця? — огризнувся Петруха. Цим і скористався Авдій.

— Різниця є, Петре,— мовив він.— І дуже велика різниця. Від золота теж багато зла, але його не криючись добувають, а анаша — вона отрута для всіх. На собі випробував, мало кінці не віддав, весь степ обблював...

— Та перестань, отруївся трохи з незвички, хто тут винен,— невдоволено махнув рукою Петруха.— Тебе що, тягли сюди? Ти все про Бога, та що добре, та що погано, чого ти нам гру псуєш? Чого ти все воду каламутиш? А як гроші, то ти тут — приперся, мало вовкам у пашу не потрапив!

— Я хочу не каламутити, а очистити воду.— Авдій вирішив, що доведеться розкритись більше, ніж розраховував.— Ось ти, Петре, неначе розумний хлопець, не може ж бути, щоб ти не розумів, що на злочин ідеш...

— Іду! А ти на що йдеш?!

— Я іду, щоб рятувати!

— Рятувати! — люто вигукнув Петруха.— Це ж як ти будеш нас рятувати? Ну ж бо розкажи!

— Для початку — покаємось перед Богом і перед людьми...

На подив Авдія, вони не засміялися. Тільки Петруха сплюнув, неначе в рот йому гидота яка попала.

— Покаємось! Придумав теж,— пробурмотів він.— Це ти кайся, а ми будемо гроші робити. Нам потрібні гроші, зрозумів — просто і ясно! А ти — покайся! І якщо жартуєш, Авдяю, то жартуй обережніше! Довідається Сам, що ти тут збиваєш нас, до своїх місць не доберешся, запам'ятай! Я тобі як товаришеві кажу. І нас не баламуть, для нас гроші — перш за все! Льонько, скажи, що тобі потрібно — Бог чи гроші?

— Гроші! — відповів той.

Авдій промовчав. Вирішив зачекали, відкласти розмову.

— Ну досить, поговорили, і крапка, збиратись будемо,— примирливо розпорядився Петруха.— А з твоїм пластиліном, Авдяю, так розумій, нічого й не вийшло?

— На жаль, ні. Як кинулась на мене вовчиця — сам не знаю, де що залишив. І одяг десь, піду шукати...

— Одяг-то знайдеться твій, куди він подінеться, а от пластилінчику нашкребти вже не встигнеш. Сьогодні треба йти. Гаразд, розкажемо, як діло було, зрозуміє. А не зрозуміє, наступного разу назбираєш...

З рюкзаками, набитими травою — анашею, до глибокої ночі йшли вони в бік залізниці. Йти було не так важко, яка вже там вага — підсушена трава, але сильний запах анаші, який не приглушався навіть поліетиленовими пакетами, наморочив голову, хилив на сон. Опівночі гінці завалились у степу спати, щоб tía світанку рушити далі. Льонька втиснувся поміж Авдієм і Петрухою — після того випадку вовків боявся. Зрозуміти неважко — дитина ще. Вийшло все навпаки, дуже хотілося спати на ходу, а коли лягли, Авдій довго не міг заснути. Те, що Льонька попросився всередину, його дуже зворушило, хто б міг подумати — отакий хлопчина, вовків боїться,— але яка має бути влада пороку, викривлених з дитинства уявлень про життя, якщо навіть Льонька допіру не змигнувши оком відповів, що гроші для нього важливіші за Бога. Бог, звичайно, мався на увазі умовно, як символ праведного життя. Ось про що думалось Авдієві...

Є своя краса в степових ночах у літню пору. Безмірна тиша, яка йшла від величі землі й неба, теплінь, напоєна диханням багатьох трав, і найбільш хвилююче видовище — мерехтливий місяць, зірки в усій своїй незліченності, і ні порошинки у просторі між поглядом і зіркою, і така там чистота, що перш за все туди, у глибину цього загадкового світу, лине думка людини в ті рідкісні хвилини, коли вона відволікається від житейських справ. Шкода тільки, ненадовго...

А думалося Авдієві про те, що все поки що відбулося, як він хотів: дістався з гінцями до конопляних степів, побачив усе своїми очима і, як мовиться, спробував усе на собі. Тепер залишалось найскладніше — сісти на поїзд і поїхати. Для гінців найнебезпечніший момент — провезти анашу. Затримувала їх міліція переважно на азіатських станціях, у російській частині в цьому розумінні було легше. А вже коли вдавалося дістатись до Москви і далі до місця — це вже повний тріумф. Велике зло буття торжествувало, обернувшись маленьким успіхом маленьких людей...

Змиритись з цим Авдієві було важко навіть у думках, але і вдіяти щось, щоб не просто покласти край, скажімо, даному злочину, а перекувати мислення, довести помилковість переконань гінців, це — він розумів — йому не під силу. Той, хто йому протистояв, перебуваючи десь тут, у цих степах, той, хто незримо тримав у руках усіх гінців, мав контроль і над ним, Авдієм, той, хто іменувався серед них Самим, був значно сильніший від нього. І тільки він, Сам, був господарем, якщо не більше,— мікродиктатором у їхньому поході за анашею, а він, Авдій, що примкнув до них, як мандрівний монах до розбійників, був принаймні смішний... Але монах, господній ідеаліст і фанатик, за всіх обставин повинен залишатись монахом... Це і його чекало...

Думалось йому ще й про те, яку дивну пригоду пережив він минулого дня,— оці вовченята, нерозумні довгоногі переростки, що прийняли людину за якусь смішну невинну істоту, з якою вони були не проти погратися, і раптом ця синьоока розлючена вовчиця. Який гнів закипів тоді в ній, і як потім усе обійшлося, і який сенс у тому, що вона двічі перескочила через нього? Адже коли на те пішло, нічого не варто було їй і її вовкові розтерзати його вмить, голого — якщо не брати до уваги панами і плавок — і беззахисного міського ідіота, такого голого й беззахисного, що тільки в анекдоті могло бути таке. І ось треба ж — доля в подобі цих звірів змилостивилась над ним: чи не означає це, що він ще потрібний цьому життю? Але яка прекрасна, яка швидка була незвичайна синьоока вовчиця у своєму лютому пориві, у страсі за дитинчат. Так, звичайно, вона була права по-своєму, і спасибі їй, що не налетіла, не наробила лиха, адже і він був ні в чому не винен. І, думаючи про це, Авдій тихо засміявся, уявивши, що, коли б побачила його тоді та сама мотоциклістка, ото посміялася б! Потішалася б, певно, як з клоуна в цирку. Але потім його охопив страх: а що, коли мотоцикл раптом заглохне десь серед безлюдного степу, вона одна, а тут наскочать вовки?! І тоді він почав забобонно заклинати синьооку вовчицю: "Послухай мене, прекрасна мати-вовчице! Ти тут живеш і живи так, як тобі треба, як велено природою. Єдине, про що молю, якщо раптом заглохне її мотоцикл, заради Бога, заради твоїх вовчих богів, заради твоїх вовченят, не чіпай її! Не завдай їй шкоди! А коли тобі захочеться помилуватися нею, такою прекрасною на могутній двоколісній машині, біжи поряд, обочиною, біжи потайно, знайди крила і лети збоку. І можливо, якщо вірити буддистам, ти, синьоока вовчице, пізнаєш в ній свою сестру в людській подобі? Може ж бути таке — ну то й що, що ти вовчиця, а вона людина, але ж ви обидві прекрасні, кожна по-своєму! Не буду приховувати від тебе — я полюбив би її всією душею, та дурень я, звичайно, дурень, хто ж іще! Тільки безнадійні дурні можуть так мріяти. А коли б вона якимось чином довідалася, про що я думаю, ото посміялася б, ото нареготалася б! Та коли б це потішило її, нехай сміється..."

Було ще темнувато — тільки-тільки світло над степом розливалося, коли Петруха почав будити Авдія і Льоньку. Час було вставати та йти на триста тридцятий кілометр. Чим раніше, тим краще. Тому що не тільки вони, а ще дві-три групи гінців мали на той час зійтись у тому місці з добутою і вже підсушеною анашею. Треба буде зупинити якийсь товарняк, непомітно сісти в нього і дістатись до станції Жалпак-Саз, а вже там просочитися на інші поїзди. Загалом для гінців починався найнебезпечніший відрізок шляху. Всією операцією немовби повинен був керувати Сам. Чи він їх зустріне, чи вони його знайдуть на триста тридцятому кілометрі — Петруха до ладу не пояснив. Або не знав, або не бажав говорити.

Знову взяли рюкзаки на плечі й рушили за Петрухою. Дивувало Авдія топографічне чуття, пам'ять Петрухи. Він заздалегідь називав, де який приярок, де джерельце в затінку, де лощина чи балочка. І жалкував Авдій, що такі здібності, така пам'ять у Петрухи пропадають! Наїздами тут бував, а як усе знає!

Я, говорив він, родом із селянської сім'ї. Розповідав ще Петруха, що, за чутками, кілометрів за двісті від цих місць починається пустеля Моюнкуми, а там, мовляв, сайгаків цих, антилоп степових, видимо-невидимо і що немовби хороші люди, у яких новенькі службові "газики", наїжджають на полювання мало не із самого Оренбурга. І приїжджають як — закуска жива бігає, а випивон який хоч з собою привозять. Еге ж, царське полювання! Але й небезпека таки немала, бували випадки, що машина виходила з ладу, а мисливці гинули від спраги, заблукавши в степу. Взимку, траплялось, і буран степовий захоплював. Потім знаходили, мовляв, тільки кісточки. Один мисливець навіть з глузду з'їхав — його потім на вертольоті шукали. Вертоліт за ним летить, хоче його врятувати, а він від вертольота тікає, ховається. Довго за ним ганялися, а коли спіймали, він уже й говорити розучився. А жінка, розповідають, тим часом за іншого встигла вискочити! От стерво! Всі вони такі! Ото я і не думаю женитися. Є в мене у місті одна баба, класна, підкинеш їй на шмотки, то кращої немає, і слово дає — ніяких діточок не буде. А найголовніше — мотягу вже купив, чехословацький спортач у сараї стоїть, а тепер, значить, "Жигуль" — це не проблему, от би де "Волгу", ту, нову, що на "мерседес" схожа, де б таку відхопити з касетником, щоб уключив, а вона тобі співає, у печінки лізе.