Плавучий острів - Сторінка 34

Він любить її вже цілий рік, але через становище, яке виникло, нікому не довірив своєї таємниці. Міс Ді вгадала це, зрозуміла і була зворушена такою скромністю. Можливо, вона навіть заглянула в глиб свого власного серця і відчула, що воно готове відповісти серцю Уолтера ?.. Втім, вона нічого не виявила. Вона проявляє стриманість, як того вимагає її почуття власної гідності і відчуженість, існуюча між обома родинами.

У той же час помітно, що Уолтер і міс Ді ніколи не беруть участі в суперечках, які часом виникають в особняку на П’ятнадцятої авеню і в особняку на дев’ятнадцятій. Коли впертий Джем Танкердон вибухає яким-небудь жовчним випадом проти Коверлі, його син схиляє голову, замовкає і йде. Коли Нет Коверлі починає метати громи і блискавки проти Танкердонів, його дочка опускає очі, її прекрасне обличчя блідне, і вона намагається, правда безуспішно, змінити тему розмови. Якщо найіменитіші співвітчизники нічого ще не помітили, то це звичайна доля батьків, яким природа закриває очі пов’язкою. Зате, як запевняє

Калістус Менбар, місіс Коверлі і місіс Танкердон не так вже сліпі! У матерів очі зіркі, і душевний стан дітей давно викликає в обох дам тривогу.

Адже єдине, що могло б допомогти, — неможливо. В глибині душі вони добре розуміють, що при взаємній ворожнечі суперників, при постійних уколах їх самолюбству, у всіх випадках, коли виникає питання про те, кому має належати першість, немає надії на примирення і не може бути мови про союз між їхніми сім’ями. І все-таки Уолтер і міс Ді люблять один одного...

Матері про це вже давно здогадуються...

Не раз молодого чоловіка переконували зробити свій вибір серед наречених лівобортної частини острова. Між ними є чарівні дівчата, відмінно виховані, які мають майже такий же статок, як він сам, і сім’ї яких були б ощасливлені таким браком. Батько заговорював про це дуже рішуче, мати — теж, хоч і менш наполегливо. Уолтер відмовлявся під тим приводом, що в нього немає ніякої схильності до одруження. Проте колишній чиказький негоціант не приймає таких відмовок. Не можна ж синові мільярдера залишатися холостяком. Якщо він не може знайти дівчину по своєму смаку на Стандарт-Айленді — зрозуміло, дівчину свого кола, — ну, нехай помандрує, поїздить по Америці і Європі!.. З його ім’ям, з його статком, не кажучи вже про особисті якості, від наречених відбою не буде, побажай він навіть принцесу королівської або імператорської крові!.. Так думав Джем Танкердон. Але кожен раз, як батько припирає його до стіни, Уолтер вперто відмовлявся вирушати на пошуки нареченої. І коли мати одного разу запитала:

— Мій хлопчик, може, тут є дівчина, яка тобі подобається?

Він відповів:

— Так, мама, є!..

Але так як місіс Танкердон не стала допитуватися, хто ця дівчина, він не вважав за потрібне назвати її.

Щось подібне відбувалося і в родині Коверлі. Колишній ново —орлеанський банкір хотів би видати свою дочку за одного з молодих людей, які відвідують їх прийоми. Якщо жоден з них їй не подобається, що ж, батьки відвезуть її за кордон... Вони побувають у Франції, в Італії, в Англії... Але міс Ді відповідала, що вона вважає за краще не залишати Мільярд-Сіті... Їй добре і на Стандарт —Айленді... Їй би тільки залишитися тут... Містера Коверлі явно бентежила ця відповідь, — йому було неясно, що за нею криється.

Звичайно, місіс Коверлі не задавала дочки такого прямого запитання, як місіс Танкердон своєму синові, і можна з упевненістю сказати, що міс Ді не зважилася б навіть матері відповісти на нього настільки ж відверто.

Ось як була справа. Хоча у наших закоханих уже немає сумнівів у своїх почуттях, вони лише обмінюються іноді поглядами, але ніколи не заговорюють друг з другом. Зустрічаються вони тільки в офіційних місцях, на прийомах у Сайреса Бікерстафа, під час якоїсь церемонії, на якій імениті громадяни Мільярд —Сіті не можуть не бути присутніми, хоча б через свого становища в суспільстві. У всіх цих випадках Уолтер Танкердон і міс Ді Коверлі ведуть себе вкрай стримано, бо найменша необережність може викликати великі неприємності.

Заздалегідь можна судити про наслідки тої незвичайної події, яка відбулося на балу в резиденції губернатора. Люди, схильні до перебільшень, вважали її скандальною, і на наступний день все місто тільки про неї і говорило. Втім, все відбулося дуже просто. Пан директор управління мистецтв запросив міс Коверлі танцювати... але коли почалася кадриль, його на місці не виявилося, — ну цей підступний Менб ар!..

Тут же дуже до речі підвернувся Уолтер Танкердон, і дівчина прийняла його у якості кавалера...

Можливо, мабуть навіть напевно, що після події, такої значної у світському житті Мільярд-Сіті, з тієї та іншої сторони пішли пояснення. Містер Танкердон, мабуть, став розпитувати сина, а містер Коверлі — дочку. Але що відповіла міс Ді?.. Що відповів Уолтер ?..

Чи втрутилися місіс Танкердон і місіс Коверлі і чим скінчилося це втручання? Навіть Калістус Менбар при всій своїй проникливості, при всіх своїх дипломатичних талантах не міг нічого довідатися. На розпитування Фрасколена він замість відповіді тільки підморгує правим оком, що, однак, анічогісінько не означає, оскільки йому нічого не відомо.

Цікаво, втім, відзначити, що після того пам’ятного вечора, зустрічаючись з місіс Коверлі і міс Ді на прогулянці, Уолтер шанобливо кланяється, а молода дівчина і її мати відповідають йому на уклін.

Якщо вірити пану директору, це — гігантський крок вперед, свого роду "стрибок у майбутнє".

Вранці 25 листопада на море відбулася подія, що не має ніякого відношення до справ двох найвизначніших родин плавучого острова.

На світанку вахтові спостерігачі обсерваторії відзначили появу кількох великих військових кораблів, які пливли в південно —західному напрямку. Кораблі йшли кільватерною колоною, на належної відстані один від одного. Ймовірно, це загін якої-небудь військової ескадри, яка крейсує у Тихому океані.

Комодор Сімкоо попереджає по телеграфу губернатора, і той наказує обмінятися салютом з військовими кораблями.

Фрасколен, Івернес і Пеншіна піднімаються на вежу обсерваторії, бажаючи бути присутнім при виявленнях міжнародної ввічливості.

Біноклі спрямовані на кораблі, — їх всього чотири; знаходяться вони ще на відстані п’яти-шести миль. Прапори на них не підняті, і не можна з’ясувати, до флоту якою держави вони належать.

— Ніщо не вказує на їх національну приналежність? — запитує Фрасколен у офіцера.

— Ніщо, — відповідає той, — але, судячи з вигляду, я сказав би, що це британські кораблі. До того ж в цих місцях можна зустріти підрозділи тільки англійських, французьких чи американських ескадр. Хто вони — стане ясно, коли, вони наблизяться на одну —дві милі.

Кораблі наближаються з помірною швидкістю, і якщо вони не змінять курсу, то пройдуть всього в декількох кабельтових від Стандарт-Айленда.

Глядачі вже зібралися біля батареї Хвилеріза і з цікавістю стежать за рухом кораблів.

Через годину кораблі вже менш ніж у двох милях від Стандарт —Айленда; це крейсера старого зразка, трищоглові і за зовнішнім виглядом значно більш показні, ніж нові судна з зменшеним рангоутом. З широких труб вириваються димки, що відносяться західним вітром далеко до горизонту.

Коли кораблі виявляються всього в півтора милях, офіцер цілком впевнено говорить, що це британський військово —морський загін, що курсує в західній частині Тихого океану, де деякі архіпелаги, як, наприклад, Тонга, Самоа, острови Кука, входять до складу британських володінь або знаходяться під британським пр отектор ато м.

Офіцер вже готується підняти прапор Стандарт —Айленда, полотнище із золотим сонцем, яке широко розгорнеться за вітром. Чекають тільки, щоб флагман загону першим зробив салют.

Проходить хвилин десять.

— Якщо це англійці, — зауважує Фрасколен, — то вони не поспішають віддати данину ввічливості.

— Чого ти хочеш? — відповідає Пеншіна. — У Джона Буля капелюх сидить на голові дуже щільно, зняти його — йому не так —то легко. Офіцер знизує плечима.

— Так, це англійці, — говорить він. — Я знаю їх, вони не стануть салютувати.

Дійсно, на щоглі головного корабля прапор так і не з’явився. Кораблі проходять

повз плавучий острів, як ніби його зовсім не існує.

Втім, за яким правом він існує взагалі? За яким правом ускладнює він судноплавство в цій частині Тихого океану? Чому Англія повинна виявляти до нього якусь увагу? Адже вона і раніше протестувала проти спорудження величезної машини, яка тепер, ризикуючи викликати зіткнення, плаває в цих водах і перерізає морські шляхи.

Загін пішов, як погано вихований джентльмен, який на тротуарах Ріджент-стріт або Стренда не бажає нікого впізнавати , і прапор Стандарт-Айленда так і не було піднято.

Легко уявити собі, як честять в місті та в портах зарозумілу Англію, цей підступний Альбіон, цей Карфаген нового часу. Прийнято рішення більше не відповідати на салюти британських суден, якщо такі будуть, що, однак, мало ймовірно.

— Яка різниця в порівнянні з нашою ескадрою, коли вона прийшла на Таїті! —вигукнув Івернес.

— Ну, — відповів Фрасколен, — французька чемність...

— Sostenuto con espressione4, — додав "Його високість", витонченим жестом відбиваючи такт.

Вранці 29 листопада спостерігачі відзначили вдалині першу висоту острова Кука, які розташовані на 20° південної широти і 160° західної довготи. Цей архіпелаг, спершу названий Мангана, потім ім’ям Херві, отримав потім ім’я Кука, який висадився там в 1770 році. Він складається з островів Мангана, Раротонга, Атіу, Мітіеро, Херві, Палмерстон, Хеджмейстер і т.д. Його населення, за походженням маорійське, зменшилося з двадцяти до дванадцяти тисяч чоловік, вже навернених місіонерами в християнство. Ці остров’яни, які дуже дорожать своєю незалежністю, завжди чинили опір чужоземним загарбникам. Вони все ще вважають себе господарями на своїй землі, хоча потроху піддаються впливу, який чинить на них "заступництво" (всім добре відомо, що це таке) влади англійської Австралії.

Перший острів архіпелагу, який зустрічається на шляху, це Мангана —найзначніший і населений, власне кажучи, — столиця архіпелагу.

По маршруту тут передбачається двотижнева стоянка.

Може бути, на цьому архіпелазі Пеншіна познайомиться зі справжніми дикунами — дикунами в стилі Робінзона Крузо, яких він марно шукав на Маркізьких островах, на островах Товариства, на Нукухіва? Чи задовольнить, нарешті, парижанин свою цікавість? Чи побачить він справжніх, здатних довести свою природу людожерів?

— Старина Цорн, — говорить він в той день своєму товаришу, — якщо і тут немає людожерів, так їх немає ніде!

— Я міг би тобі відповісти: а мені яке діло ? — каже цей їжак, знову щетинистий.