Плавучий острів - Сторінка 7

Погодьтеся, що це практично...

— Неймовірно практично, містер Менбар, — відповідає Пеншіна, — неймовірно.

4. КОНЦЕРТНИЙ КВАРТЕТ ЗАСМУЧЕНИЙ

Після такої тривалої прогулянки до одинадцяти годин людині дозволяється зголодніти. І наші артисти готові широко використовувати цей дозвіл. Їхні шлунки утворюють прекрасний ансамбль, і всі четверо налаштовані на один лад: у що б то не стало треба поснідати. З цим згоден і Калістус Менбар, не менш своїх гостей схильний до необхідності щодня приймати їжу. Чи не повернутися в "Ексцельсіор-Готель"? Мабуть, доведеться, бо ресторанів, мабуть, не так вже й багато в цьому місті, де всі, ймовірно, звикли сидіти по хатах і куди, мабуть, рідко заглядають туристи з Старого і Нового Світу.

За кілька хвилин трамвай доставляє зголоднілих віртуозів та їх чичероне в готель, і там вони підсаджуються до заставленого стравами столу. Разючий контраст із звичайною американською трапезою, де велика кількість страв не спокутує їх невисокої якості. Тут яловичина і баранина чудові, птах — ніжний й ароматний, риба — спокусливо свіжа. Крім того, замість звичайної в американських ресторанах води з льодом — на столі пиво різних сортів і вина, які ще десять років тому перебродили під сонцем Франції на пагорбах Медока і Бургундії.

Пеншіна і Фрасколен віддають належне цьому сніданку щонайменше з таким же запалом, як Себастьєн Цорн і Івернес... Само собою зрозуміло, Калістус Менбар наполіг на тому, що він пригощає, і з їхнього боку було б неввічливо заперечувати.

Цей янкі, чиє красномовство невичерпне, проявляє чарівну люб’язність. Він говорить про все, що відноситься до міста, за винятком саме того, що його співтрапезники найбільше хотіли б знати, — то є, що ж це врешті-решт за не залежне ні від кого місто, назву якого він зволікає їм повідомити? Нехай вони потерплять, він все скаже, як тільки закінчиться огляд. Чи не чи має намір він напоїти членів квартету, щоб вони запізнилися на потяг в Сан-Дієго?.. Думати так немає підстав: адже, щільно поївши, завжди захочеш добре випити.

Всі вже закінчували десерт; подали чай, каву і лікери, — як раптом в готелі затремтіли скла від гучного гарматного пострілу.

— Що це?.. — запитує, здригнувшись, Івернес.

— Не хвилюйтеся, панове, — відповідає Калістус Менбар. — Це гармата обсерваторії.

— Якщо вона відзначає полудень, — говорить Пеншіна, глянувши на годинник, —то з запізненням.

— Ні, пане альт, ні. Тут сонце, так само як і в інших місцях, не спізнюється.

Дивна усмішка піднімає куточки губ американця, очі під скельцями пенсне

блищать, він потирає руки. Можна подумати, він радіє тому, що йому вдалося когось "добре розіграти".

Фрасколен, який менше, ніж його товариші, розімлів від рясної трапези, дивиться на нього з деякою підозрою і не знає, що думати.

— Ну-с, друзі мої, — дозвольте мені так вас називати, — з найлюб’язнішим видом говорить Калістус Менбар, — тепер нам треба оглянути іншу частину міста. Я помру від засмучення, якщо ви упустите хоч найменшу подробицю! Не будемо втрачати часу...

— О котрій годині відходить поїзд на Сан-Дієго?.. — запитує Себастьєн Цорн, стурбований тим, як би через запізнення не втратити ангажементу.

— Так... о котрій годині?.. — наполегливо твердить Фрасколен.

— О!.. під вечір, — відповідає Калістус Менбар і підморгує лівим оком. — Ходімо, дорогі гості, ходімо... Ви не покаєтеся, що взяли мене своїм провідником.

Ну як не поступитися такому люб’язному чоловікові?

Четверо артистів покидають зал "Ексцельсіор-Готелю" і повільно йдуть вулицею. Схоже на те, що вони віддали дуже щедру данину вину, бо ноги у них підкошуються. Ґрунт наче виявляє схильність йти у них з —під ніг. Але ж вони йдуть не по саморушному тротуару, який тягнеться вздовж панелі.

— Еге, еге!.. Давайте триматися один за одного, — вигукує, спотикаючись, "Його високість".

— Здається, ми злегка випили, — підхоплює Івернес, витираючи собі лоб.

— Гаразд, панове парижани, — втішає американець, — один раз не в рахунок!.. Треба ж було сприснути ваше прибуття сюди.

— І ми спорожнили чашу до дна! — відповідає Пеншіна, який примирився з обставинами і, мабуть, був у найкращому настрої.

Вулиця, на якій вони слідують за Калістусом Менбаром, приводить їх в іншу частину міста. Тут пожвавлення носить зовсім інший характер, звички менш пуританські, ніби вас раптово перенесли з Північних штатів в Південні, з Чикаго в Новий Орлеан, з Іллінойсу до Луїзіани. В магазинах більше народу, в архітектурі більше витонченості і фантазії, будинки обладнані комфортабельніше, особняки, настільки ж прекрасні, як і в протестантській частині, мають більш веселий вигляд. Мешканці теж відрізняються і зовнішнім виглядом, і ходою, і манерою триматися. Можна подумати, що місто це подвійне, як бувають подвійні зірки, і дві його частини являють собою два поруч розташованих, але в усьому не схожих міста.

Дійшовши майже до центру цього району, на середині П’ятнадцятої авеню вся компанія зупиняється, і Івернес вигукує:

— Дивіться, справжній палац!..

— Палац родини Коверлі, — пояснює Калістус Менбар. — Нет Коверлі не поступається Джем Танкердону...

— Він ще багатший?.. — запитує Пеншіна.

— Так само багатий, — говорить американець. — Це колишній банкір з Нового Орлеана, сотень мільйонів у нього більше, ніж пальців на обох руках.

— Чарівна пара рукавичок, дорогий пане Менбар.

— Ще б!

— І ці два іменитих городянина. Джем Танкердон і Нет Коверлі, зрозуміло, вороги?..

— У всякому разі — суперники. Обидва намагаються домогтися верховенства в міських справах і ревниво стежать один за одним.

— Що ж, вони в кінці кінців з’їдять один одного ? — запитує Себастьєн Цорн.

— Може бути... і якщо один проковтне іншого...

— Який у нього буде розлад шлунку! — підхоплює "Його високість".

Калістус Менбар, якого розсмішив цей випад, регоче так, що живіт у нього ходить ходуном.

Католицька церква підноситься на великій площі, що дозволяє милуватися її витонченими пропорціями. Вона побудована в готичному стилі, а щоб оцінити по достоїнству готичну споруду — не треба відходити далеко від неї, бо вертикальні лінії, що становлять своєрідну принадність готики, не справляють належного враження, якщо дивитися здалеку. Церква святої Марії заслуговує захоплення, тому що не можна не милуватися її стрункими гостроверхими покрівлями, тонкою різьбою ажурних кам’яних розеток, витонченістю склепінь, принадністю стрілчастих вікон.

— Прекрасний зразок англосаксонської готики, — говорить Івернес, великий любитель архітектури. — Ви були праві, пане Менбар, обидві частини вашого міста так само несхожі між собою, як храм у першій з них відмінний від собору в другій.

— І, однак, пан Івернес, обидві ці частини — дітища однієї матері.

— Але... різних батьків ?.. — Зауважує Пеншіна.

— Ні... одного батька, люб’язні мої друзі! Тільки вони отримали різне виховання. Їх пристосували до потреб тих, хто прагнув здобути мирне, блаженне існування, позбавлене від всяких турбот... існування, якого нікому не може забезпечити ні одне місто Старого або Нового Світу.

— Клянуся Аполлоном, пан Менбар, — відповідає Івернес, — бережіться! Ви вже занадто збуджуєте нашу цікавість!.. Ви немов тягнете без кінця одну і ту ж музичну фр азу. Чекаєш не дочекаєшся заключного акорду...

— І в кінці кінців це стомлює слух! — додає Себастьєн Цорн. — Можливо, вже настав момент повідомити назву цього незвичайного міста?

— Ні ще, дорогі гості, — відповідає американець, поправляючи на носі золоте пенсне. — Дочекайтеся кінця нашої прогулянки, а поки ходімо далі...

— Перш ніж йти далі, — каже Фрасколен, у якого до цікавості починає домішуватися якась неясна тривога, — я хочу зробити одну пропозицію.

— Яку ж?

— Чому б нам не піднятися до самого шпиля церкви святої Марії? Звідти ми могли б побачити...

— Ні, ні! — вигукує Калістус Менбар, мотаючи своєю величезною скуйовдженою головою... — Не тепер... пізніше...

— Але коли ж?.. — запитує віолончеліст, якого починають дратувати всі ці таємничі виверти.

— Під кінець нашої екскурсії, пан Цорн.

— Так ми повернемося до цієї церкви?

— Ні, друзі мої, наша прогулянка завершиться оглядом обсерваторії, вежа якої на цілу третину вище шпиля церкви святої Марії.

— Але чому ж все-таки, — наполягає Фрасколен, — не скористатися нагодою?..

— Тому що... весь мій ефект пропав би!

Немає ніякої можливості витягнути іншу відповідь у цієї загадкової особистості.

Залишається тільки підкоритися, і ґрунтовний огляд другій частині міста триває. Оглядають торгові квартали, кравецькі майстерні, взуттєві і капелюшні магазини, м’ясні, бакалійні, фруктові лавки, булочні і т. д. Калістус Менбар, якого вітає велика частина перехожих, що трапляються назустріч, відповідає на поклони з марнославним задоволенням. Він невтомно розхвалює все і вся, немов демонструє якісь чудеса природи, і язик його працює не перестаючи, як церковний дзвін у святковий день.

Було вже близько двох годин, коли квартет добрався до околиці міста. По той бік чудовою решітки, оповитої квітами і кучерявими рослинами, простягаються поля, зливаючись з лінією горизонту.

Тут Фрасколен робить якесь спостереження, яким не вважає за потрібне поділитися зі своїми товаришами. Все, напевно, проясниться на башті обсерваторії. Спостереження його полягає в тому, що сонце, якому в 2:00 дня слід було бути на південно —заході, знаходиться на південно-сході.

Ця обставина приводить у здивування допитливий розум Фрасколена, і він починає "вимудровувати собі над ним мізки", як каже Рабле, але раптово хід його думок переривається вигуком Калістуса Менбара:

— Панове, трамвай відходить через кілька хвилин. Поїдемо в порт...

— У порт ?.. — перепитує Себастьєн Цорн.

— О, доведеться проїхати не більше милі, а це дозволить вам помилуватися нашим парком!

Раз є порт, він повинен бути розташований за ту або іншу сторону міста на каліфорнійському березі. І правда, де ж йому бути, як не на березі ?..

Артисти, дещо збиті з пантелику, розсідаються на лавках комфортабельного вагону, де вже сидять кілька пасажирів, які вітаються з Калістусом Менбаром —чорт візьми, та він з усіма знайомий! — І електричний двигун починає працювати.

Калістус Менбар прав, називаючи парком місцевість, що простирається навколо міста.