По хліб - Сторінка 2

Марисю моя,— казав,— де ти будеш, туди й я журавлем у повітрі полечу, селезнем по воді попливу, золотим перснем по дорозі покочуся, а знайду тебе, єдина! Бо яке мені життя без тебе? Де ти опинишся, там опинюсь і я; що станеться з тобою, те станеться й зі мною; одне у нас життя й одна смерть, і що я тобі отут коло чистої криниці обіцяв, то нехай мене бог забуде, коли я тебе забуду, Марисю моя єдина!

Згадуючи ті слова, Марися бачила і криницю, і великий червоний місяць над бором, і Яська, немов живого. Від цієї думки вона відчула велику полегкість. Ясько був хлопець завзятий, тому вірила, що всього обіцяного він доконає. Тільки хотіла, щоб Ясько зараз був разом з нею і слухав разом з нею, як шумить море. З ним було б веселіше й безпечніше, бо він нікого не боявся і скрізь міг дати собі раду. Що він там робить у Ліпинцях, де вже напевне випав перший сніг? Чи поїхав із сокирою в бір, чи порає коні, чи, може, його послали кудись із саньми, чи ополонки на ставку рубає? Де вів зараз, сердешний? І дівчині привиділись Ліпинці, такі самісінькі, як були: рипучий сніг на дорозі, рум'яна зоря між чорними вітами безлистих дерев, зграї ворон, що летять з кряканням від бору до села, стовпи диму над коминами, обмерзлий журавель коло криниці, а далі — червоний від зорі, притрушений снігом бір.

Гей! Де ж вона тепер була, куди завела її батькова воля! Вдалині, як оком сягнути, вода й вода, зеленуваті борозни й запінені вали, а на тих незмірних водяних полях оцей єдиний пароплав, птах заблудлий; небо вгорі, пустиня внизу, великий шум, і ніби плач хвиль, і свист вітру, а там, десь попереду, чи не край світу!

Яську, небоже! Чи потрапиш ти за нею, чи соколом у повітрі перелетиш, чи рибою по воді перепливеш, чи ти про неї думаєш у Ліпинцях?

Сонце поволі схилилося на захід і западало в океан. Па його побриженій поверхні прослався широкий сонячний шлях, він мінився золотою лускою, виблискував, світився, палав і губився десь удалині. Випливши на ту вогнисту смуту, пароплав, здавалось, доганяв утікаюче сонце. Дим, що валував з димаря, став червоний, паруси і мокрі линви порожевіли, матроси почали співати, а променистий круг робився все більшим і все глибше западав у глибочінь. Незабаром лите половину круга видно було над водою, далі тільки проміння, а потім на цілому заході розіллялась одна велика зоря, і вже не можна було розібрати в тому блиску, де кінчаються хвилі, а де починається небо; і повітря, й вода були так само пройняті світлом, що поступово згасало. Океан шумів одним великим, але лагідним шумом, немов шепотів вечірню молитву.

В такі хвилини душа людська ніби окрилюється і що має пам'ятати — пам'ятає, що полюбила — любить палкіше, за чим журиться — до того дине. Вавжон і Марися обоє відчули, що хоч вітер і жене їх, як те опале листя, але їх рідне дерево — не та країна, до якої вони їхали, а та, яку покинули,— польська земля. Вона родюча, одним ланом хвилюється, поросла бором, пістрявіє солом'яними стріхами, повна позолочених калюжницею лук і світлих вод, повна лелек, ластівок, придорожних хрестів, білих панських садиб серед лип; вона словами "Слава їсусу!" вітається, а "На віки вічні!" відповідає; вона вельможна, вона найніжніпта мати, така доброчесна, кохана над усе інше в світі. Отож, чого їхні селянські серця не відчували, тепер відчули. Вавжон скинув шапку, призахідне світло вечірньої заграви осявало його сивіюче волосся; вія замислився, як сказати Марисі про те, що йому уявлялось; нарешті сказав:

— Марисю, мені здається, ніби там, за морем, щось зосталось.

— Доля зосталась і кохання зосталось,— тихо відказала дівчина, зводячи очі, немов на молитву.

Тим часом зовсім смеркло. Пасажири стали сходити з палуби. Проте на пароплаві почався незвичайний рух. Після гарного заходу ніч не завжди буває спокійна, через те безупинно лунали мічманські свистки, а матроси тягнули канати. На морі згасли останні пурпурні відблиски, а з води одночасно піднявся туман; зірки заблищали на небі і зникли. Туман густішав на очах, закриваючи небо, обрій і сам пароплав. Видно було ще тільки димар і велику середню щоглу; постаті матросів здалека здавались тінями. За годину все зникло в білому тумані, навіть ліхтар, що висів на вершечку щогли, навіть іскри, що вилітали з димаря.

Пароплав ішов тихо, зовсім не хитався. Можна було подумати, що туман придавив своєю вагою, і розгладив хвилі.

Настала ніч непроглядна і тиха. Раптом у цій тиші з найвіддаленіших меж обрію долинули дивні звуки, ніби тяжко дихали велетенські груди. Звуки ті все наближалися. Часом здавалось, що хтось у темряві гукав, а далі озивались цілі хори голосів, далекі, невимовно жалісні, плачливі. Ті поклики линули з темряви до пароплава.

Матроси, чуіочи такі звуки, кажуть, що то буря викликає з пекла вітри.

А ознаки наближення бурі були явні. Капітан, одягнений в гумовий плащ із каптуром, став на високому містку; штурман зайняв своє місце перед освітленим компасом. На палубі вже не було нікого з пасажирів. Вавжон з Марисею також зійшли у трюм. Там панувала тиша. Лампи, почеплені під дуже низькою стелею, тьмяно освітлювали купки емігрантів, що сиділи біля ліжок попід стінами. Приміщення було велике, але темне, як звичайно приміщення четвертого класу. Стеля його майже сходилася з бортами пароплава, через те ліжка по краях, переділені перегородками, були схожі швидше на темні конури, ніж на ліжка, та й увесь трюм скидався на величезний підвал. Повітря тут було перенасичене запахом просмоленої парусини, канатів, морської ропи та вогкості. Де тут було шукати порівняння з салонами першого класу! І двотижнева подорож у таких приміщеннях затруює легені нездоровим повітрям, вкриває обличчя водянистою блідістю й часто викликає цингу. Вавжон з дочкою їхали поки що тільки чотири дні, та коли б хтось порівняв колишню ліпинецьку здорову й рум'яну Марисю з сьогоднішньою, змарнілою від морської хвороби, той не впізнав би її. Старий Вавжон також ізжовк, як віск, адже вони обоє в перші дні зовсім не виходили на палубу: думали, що не можна. Та хіба вони взагалі зналн, що можна, а чого ні? Не сміли навіть ворухнутись, та й боялись відійти від речей. Коло своїх речей сиділи тепер не тільки воші, а й інші пасажири. Емігрантськими вузлами був закиданий увесь трюм, і таке

безладдя робило його ше більш непривабливим. Постелі, одежа, запаси харчів, різноманітне приладдя, бляшаний посуд — все це було перемішане й розкидане більшими чи меншими купками по всій підлозі. На них сиділи емігранти, майже самі німці. Одні жували тютюн, інші курили люльки. Клуби диму піднімались до низької стелі й розпливались під нею довгими смугами, що притемняли світло ламп. По кутках плакали діти, але дорослі замовкли, бо туман навіяв на всіх якийсь смуток, страх і неспокій. Досвідченіші з емігрантів знали, що він віщує бурю. Зрештою ніхто вже не мав сумніву, що наближається небезпека, а може, й смерть. Тільки Вавжон і Марися ні про що не здогадувались, хоч коли хто-небудь на мить відчиняв двері, обоє виразно чули ті зловісні голоси, що лунали з безконечності.

Вони сиділи в глибині трюму, в найвужчому місці, тобто найближче до носа. Там найбільше давалася взнаки гойдавиця, тому їх і зіпхнули туди інші подорожні. Старий їв хліб, ще ліпинецький, а дівчина, якій обридло нічого не робити, заплітала на ніч коси.

Проте загальне мовчання, порушуване тільки плачем дітей, стало дивувати її.

— Чого це німці сьогодні так тихо сидять?—спитала вона.

— Хіба я знаю! — відповів, як звичайно, Вавжон.— Може, то в них яке свято абощо."

Раптом пароплав сильно шарпнувся, ніби здригнувся перед чимось страшним. Бляшаний посуд сумно забряжчав, полум'я в лампах на мить підскочило й дужче блиснуло, кілька зляканих голосів загукали:

— Що це таке? Що це таке?

Та відповіді не було. Пароплав шарпнувся вдруге, ще дужче. Ніс його рвучко піднявся і так само рвучко опустився, а хвиля в цей час глухо вдарила в круглі віконця з одного боку.

Буря йде!— злякано шепнула Марися.

Тим часом коло пароплава щось зашуміло, наче бір, над яким пролетів вихор; завило, наче зграя вовків. Вітер ударив раз і другий, поклав пароплав набік, а потім крутнув ним, рвонув угору й кинув у безодню. Шпангоути заскрипіли, бляшаний посуд, вузли з з речами, клунки і знаряддя покотились по підлозі, перевалюючись із кутка в куток. Кілька чоловік упало на підлогу; в повітрі літало пір'я з подушок, а в лампах жалібно дзвеніло скло.

Розлігся шум, тріск, хлюпіт води, що переливалась через палубу; пароплав шарпало, жінки закричали, діти заплакали, пасажири ганялися за речами, а серед усього цього шарварку чути було пронизливі свистки та глухий тупіт матросів, що бігали по верхній палубі.

<— Мати божа Ченстоховська! — шепотіла Марися.

Ніс пароплава, де сиділи Вавжон і Марися, мов шалений, злітав догори й падав донизу. Незважаючи на те, що вони держались за краї ліжок, ними кидало так, що вони одривались і билися об стіни. Удари хвиль наростали, а стеля так жахливо скрипіла, що, здавалось, балки й дошки от-от поламаються й попадають на голови.

— Тримайся, Марисю! — гукав Вавжон, щоб перекричати ревіння бурі, але незабаром страх стиснув за горло і його, й інших. Діти перестали плакати, жіп-ки — кричати; всі тільки тяжко дихали, тримаючись за нерухомі предмети.

А буря бушувала все дужче. Стихія оскажепіла. Туман змішався з темрявою, хмари з водою, вихор з піною; хвилі били в пароплав, мов з гармат, і кидали ним то праворуч, то ліворуч, від хмар до морського дна. Часом спінені гриви валів перекочувались через всю його довжину; величезні маси води перетворилися в один жахливий вир.

Масляні лампи в трюмі почали гаснути. Ставало все темніше, і Вавжонові та Марисі здавалось, що то вже надходить смертна темрява.

—— Марисю,— почав Вавжон уриваним голосом, бо він вже задихався.— Прости мені, що я тебе віддав на згубу. Настала наша остання година. Не будемо ми вже грішними очима світу божого споглядати. Не буде нам ні сповіді, ні помазання, не будемо в землі лежати, а з води на страшний суд підем, небого.

І тоді Марися зрозуміла, що вже їй нема рятунку. Різні думки пролітали в її голові, а в душі щось кричало:

— Яську, Яську, мій любий, чи ти чуєш мене в Ліпинцях?

І страшний жаль так стиснув їй серце, що вона заридала.