По хліб - Сторінка 8

Працюють вони на фабриках, та селянинові найкраще робити коло землі. Послати б вас до Радома, в Іллінойс, гм! Але там уже сутужно з землею. В степах Небраски закладається якась нова Познань, тільки туди далеко. Залізницею їхати дорого коштує. Діва Марія в Техасі такой; далеко. Найкраще було б до Боровини, тим більше що туди можу дати вам безплатні квитки, а що дам в руки, то буде на хазяйство.

Він глибоко задумався.

— Слухай, старий,—сказав нарешті,—Зараз закладають нову колонію Боровину в Арканзасі. То теплий і гарний край, але майже не залюднений. Там ти одержиш від уряду сто шістдесят моргів землі з лісом безплатно, а від залізниці — за невелику плату. Розумієш? Я дам тобі на господарство і квитки на залізницю, бо маю можливість. Приїдете поїздом до міста Літтл-Рок, а далі треба буде їхати кіньми. Там зустрінете й інших людей, які з вами поїдуть. Зрештою дам вам рекомендаційного листа. Хочу вам допомогти, бо ж я ваш брат; але твоєї дочки мені в сто разів більше шкода, ніж тебе. Розумієш? Дякуйте богові, що мене зустріли.

— Слухай, дитино,— звернувся він до Марисі.— Ось на цій картці моє ім'я й адреса: добре сховай її. Якщо тебе коли-небудь спіткає лихо, якщо залишишся па світі самотня й без допомоги, то пошукай мене. Якщо я вмру, то про тебе потурбується Вільям. Не загуби картки! А тепер ходім до мене.

По дорозі він купив їм білизну й одяг, а потім привів до себе і пригостив. Ціла родина виявилась добрими людьми, бо і Вільям, і його сестра Дженні заопікувались ними, як рідними. Пан Вільям навіть поводився з Марисею, мов з lady, чого вона дуже соромилась. Увечері до панни Дженні прийшло кілька молодих панянок з гривками на чолах, гарно вбраних і добрих. Вони взяли Марисю до свого гурту, дивувалися, що вона така бліда, що в неї таке біляве волосся, сміялися з того, що вона їм низько кланяється та цілує в руки. Старий пан походжав між молоддю, потріпував білою головою, буркотів, часом сердився, говорив то по-англійськи, то по-польськи, розмовляв з Марисею і Вавжоном про рідну сторону: пригадував минуле, роздумував, і дим від сигари, мабуть, раз у раз заходив йому в очі, бо він частенько крадькома втирав їх.

Колп всі розійшлися спати, Марися не могла стримати сліз, дивлячись, як панна Дженні власноручно стелить їм постіль. Які ж бо то добрі люди, та в цьому не було нічого дивного: адже старий пан також родом з-під Познані.

На третій день Вавжон з Марисею вже їхали до Літтл-Рока. Старий намацував у кишені сто доларів і навіть забув за обід, а Марися відчувала над собою руку божу й вірила, що та рука не дасть їй загинути; коли вже вона врятувала її з недолі, то припровадить і Яська до Америки, опікуватиметься ними обома і поможе вернутися до Ліпинців.

Тим часом у вікнах вагона миготіли міста й селянські ферми. Тут було зовсім інакше, ніж у Нью-Йорку. Тягнулись поля й бори на обрії, будиночки, обсаджені деревами; посіви різної пашні зеленіли великими смужками, зовсім так, як у Польщі. Дивлячись на все це, Вавжон так радів, що аж груди йому щось розпирало і хотілось крикнути: "Гей, ви, бори й поля зелені!" На луках видно було овець і корів, на узліссях—людей з сокирами. Поїзд летів далі й далі. Поступово місцевість ставала все менш населеною. Ферми зникли, навколо простелився широкий, безлюдний степ. Хвилювали під вітром трави, серед яких миготіли яскраві квітки. Місцями, мов золотисті стьожки, звивалися порослі жовтим цвітом дороги, якими колись проїхали вози. Високі кущі коров'яку та колючого осоту кивали вершечками, немов вітаючи мандрівників. Над степом ширяли на широких крилах орди, пильно вдивляючись у траву. Поїзд мчав уперед, наче хотів долетіти туди, де широкі степові простори зливалися з небом. З вікна вагона видно було цілі табуни зайців та байбаків. Часом над травами на мить показувалась рогата голова оленя. Ніде не видно було ані костьольної дзвіниці, ні міста, ні села, ні дому, тільки станції; а поміж станціями та поблизу них — ані живої душі. Вавжон дивився на все те, крутив головою і не міг збагнути, як це марнується стільки добра.

Минув день і минула ніч. Вранці поїзд в'їхав у ліси, в яких дерева були обплетені рослинами в руку завгрубшки, і це робило ліс таким густим, що хоч сокирою прорубуйся. В тій зеленій гущавині щебетало незнане птаство. Одного разу Вавжонові й Марисі здалося, що серед скрутнів та гірлянд у тій гущавині вони побачили вершників з пір'ям на головах, із червоними, мов полірована мідь, обличчями. Дивлячись на ті пустельні степи й ліси, на всі ті незнані дива й інакших людей, Вавжон не втерпів і сказав:

— Марисю! — Що, тату? *— Бачиш?

— Бачу.

*— А дивуєшся?

— Дивуюсь.

Нарешті переїхали втричі ширшу за Варту річку; як пізніше довідались, називається вона Міссісіпі, і пізно вночі прибули до Літтл-Рока.

Відтіля вони мали питати дороги на Боровину.

В цю хвилину ми їх залишимо. Другий період їхнього поневіряння за хлібом скінчився. Третій мав початися в лісах, серед гуку сокир, у тяжкій праці та злигоднях колоністського життя. Чи менше в ньому було сліз, страждання й нещастя — незабаром побачимо.

III. КОЛОНІСТСЬКЕ ЖИТТЯ

Що таке Боровина? То була майбутня колонія. 'А назву їй, видно, дали заздалегідь, виходячи з принципу, що там, де існує назва, мусить існувати й сама річ. Перед тим польські й навіть англійські газети, що виходили в Нью-Йорку, Чікаго, Детройті, Мілуокі, Денвері, Манітобі, одне слово, де тільки можна почути

'польську мову, кричали пгЫ еі йгЬіх взагалі, а польським колоністам зокрема, що той, хто хоче бути здоровим, багатим, щасливим, смачно їсти, довго жити, а по смерті напевно трапити на небеса до раю, нехай записується на наділ в раю земному, тобто в Боровині. В оголошеннях говорилось, що Арканзас, в якому має постати Боровина, край ще не залюднений, але най-здоровіший у світі. Правда, містечко Мемфіс, що лежить на самому кордоні, по другий бік Міссісіпі, є осередком жовтої пропасниці, але, як говорилось в тих самих оголошеннях, ні жовта, ні якась інша пропасниця не зможе перепливти такої ріки, як Міссісіпі. На високому березі ріки в Арканзасі її нема ще й через те, що сусіди, індіанці племені чоктавів, безжально оскальпували б її. Пропасниця тремтить, тільки забачивши червону шкіру. Отож колоністи в* Боровині житимуть між пропасницею на сході та червоношкірими на заході, в цілком нейтральній смузі, і можуть бути певні, що в майбутньому, років через тисячу, населення Боровини налічуватиме мільйонів зо два мешканців, а земля, за яку колоністи платитимуть по півтора долара за акр, коштуватиме понад тисячу доларів квадратний лікоть.

Перед такими обіцянками та перспективами трудно було встояти. Тих, кому не дуже подобалось сусідство чоктавів, оголошення запевняли, що це войовниче плем'я особливо симпатизує саме полякам, отож можна сподіватись на найкращі сусідські стосунки. Зрештою відомо, що в тих місцях, де крізь ліси й степи прокладено залізничну колію та поставлено телеграфні хрестоподібні стовпи, там ці хрести незабаром стають пам'ятниками на індіанських могильниках; а тому, що земля коло Боровини закуплена залізничною компанією, то зникнення індіанців було лише питанням часу.

Тут: усьому світові. Дослівно: місту і світові (лат.).

Земля справді була куплена залізницею, що забезпечувало колоністам зв'язок із світом, збут продуктів та майбутній розвиток. Проте оголошення забували додати, що ця залізниця поки що існувала лише в проекті і що саме кошти від продажу земель, які уряд надав залізницям в незалюднених краях, мали доповнити фонди для її будівництва; та при складному бізнесі таку забудькуватість можна було й вибачити. Зрештою щодо Боровини, то тут була тільки та різниця, що колонія лежала не на залізниці, а в глухій пустелі, до якої з великими труднощами треба було діставатись возами.

З цієї забудькуватості могли постати різні прикрощі, але вони були тимчасові й мали припинитися з побудовою залізниці. Нарешті відомо, що в тій країні рекламу чне можна розуміти дослівно, бо як кожна рослина, пересаджена на американський грунт, буйно росте, але не дав плодів, так і реклама в американських газетах настільки розростається, що з риторич-пої полови в ній трудно видобути зерно правди. Проте, одкинувши все, що в оголошеннях про Боровину належало вважати за питЬид можна було гадати, що та колонія буде не гірша за тисячі інших, організація яких рекламувалася з не меншим перебільшенням.

З багатьох поглядів умови здавались навіть вигіднішими, тому безліч поляків-одинаків і навіть цілих родин, розпорошених по цілих Сполучених Штатах, від Великих Озер до пальмових гаїв Флоріди, від Атлантичного океану до каліфорнійського узбережжя, записалось на поселення в майбутній колонії. Сілезці, познанці, галичани, литовці з-під Августа та мазури в-під Варшави, котрі працювали на заводах у Чікаго та Мілуокі й давно зітхали за життям, яким споконвіку жили їхні діди й батьки, вхопились за першу

1 Обман, брехню (англ.).

можливість, щоб вирватися з душних та задимлених міст і взятись до плуга й сокири в просторих полях, лісах і степах Арканзасу. Ті, котрим було надто гаряче в Діві Марії в Техасі, або надто холодно в Міннесоті, або вогко в Детройті, чи голодно в іллінойському Pa-домі, приєдналися до перших, і кількасот людей, найбільше чоловіків, але й багато жінок та' дітей, вирушили до Арканзасу. Назва "Віоойу Arkansas*, тобто "Кривавий Арканзас", не дуже лякала колоністів. Хоч, правду кажучи, в тім краю й досі живе багато войовничих індіанців, outlaw, тобто людей поза законом, розбійників, що втекли від покарання, здичавілих скватерів, які всупереч урядовій забороні вирубують дерево над Ред-Рівер, всіляких пройдисвітів та злочинців, за якими шибениця плаче; хоч західпа частина цього штату й досі відома запеклими сутичками між червоношкірими та білими мисливцями, що полюють на буйволів, та страшним законом . Ліпча, проте з цим можна дати собі раду. Коли мазур тримає в руках дрюка, та знав, що з обох боків та позаду теж в мазури, він мало кому поступиться, а тому, хто б на нього дуже налазив, готовий крикнути:

— Ану не наскакуй! Не чіпай, бо як молосну, то окривієш!

Відомо такояс, що мазури люблять триматись купи й оселятись таким способом, щоб Мацько Мацькові в будь-який час міг прибігти з люшнею на допомогу.

Збірним пунктом для більшості було місто Літтл-Рок.