Побічна сім'я - Сторінка 13

Уже дев'ять років, мій юний...— Граф, здавалося, вагався, добираючи слова, потім махнув рукою і вигукнув: — Ні, я не назву вас другом: я ненавиджу все, що пов'язане з почуттями! Отож ось уже дев'ять років, як я перестав дивуватися, чому деякі старі люди розводять квіти, садять дерева: життя навчило їх не вірити в людську прихильність. А я теж вважаю себе старим дідом — я обернувся в нього за кілька днів. І тепер я хочу любити лише безсловесних тварин, рослини і все, що належить до світу речей. Мене куди більше цікавлять танці Тальйоні13, ніж усі людські почуття, разом узяті. Я ненавиджу життя і світ, у якому я самотній. Ніщо, ніщо,— додав граф з таким виразом, аж молодий лікар здригнувся,— ніщо мене не зворушує, ніщо не вабить.

— Але ж у вас є діти!

— Діти! — гірко промовив граф.— Авжеж, діти! Хіба старша з моїх дочок — не графиня де Ванденес? Щодо другої, то вдалий шлюб старшої сестри обіцяє і їй блискучу партію. А сини? Вони обидва зробили чудову кар'єру. Віконт де Гранвіль був спершу головним прокурором у Ліможі, а тепер обіймає посаду голови суду в Орлеані. Молодший живе тут, він королівський прокурор. У моїх дітей свої турботи, свої хвилювання, свої справи. Якби хоч один із них присвятив мені своє життя і спробував своєю любов'ю заповнити порожнечу, яку я почуваю ось тут,— сказав він, ударивши себе в груди,— то він виявився б невдахою, приніс би себе мені в жертву. А навіщо, питається? Щоб скрасити кілька літ, які мені зосталося ще прожити? І чого б він цим досяг? Можливо, я сприйняв би як належне його великодушні турботи про мене, але...— Тут старий посміхнувся з гіркою іронією.— Але, докторе, ми недарма навчаємо своїх дітей арифметики: вони вміють рахувати! Мої дочки й сини, мабуть, ніяк не діждуться, коли я помру, і заздалегідь прикидають, яка спадщина їм дістанеться.

— Ох графе, як могла вам спасти подібна думка? Ви такі добрі, такі великодушні, такі співчутливі. Їй-богу, якби я сам не був живим доказом вашого благодійництва, якому ви віддаєтеся так щиро, з такою широтою душі...

— Заради власної втіхи,— жваво заперечив граф.— Я плачу за приємне почуття, як заплатив би взавтра жменькою золота за наївну дитячу ілюзію, від якої забилося б моє серце. Я допомагаю ближнім заради себе самого, з тієї ж причини, з якої граю в карти; ось чому я не розраховую на вдячність. Якби ви помирали на моїх очах, я б навіть не здригнувся, і вас прошу ставитися до мене з таким самим почуттям. Хлопче, моє серце поховане під попелом пережитого, як Геркуланум під лавою Везувію,— місто існує, але воно мертве.

— Який злочин вчинили ті, хто довів до такої нечулості ваше палке, співчутливе серце!

— Ні слова більше,— промовив граф із жахом.

— Ви хворі і повинні дозволити, щоб я вилікував вас,— сказав Б'яншон схвильовано.

— Та хіба ви знаєте ліки проти смерті? — сердито вигукнув граф.

— Закладаюся, графе, що мені вдасться воскресити ваше серце, яке ви вважаєте холодним як лід.

— У вас хист Тальма14? — ущипливо запитав голова верховного суду.

— Ні, графе. Але природа настільки ж могутніша за Тальма, наскільки Тальма був могутніший за мене. Слухайте ж: на горищі, яке вас зацікавило, живе жінка тридцяти років; кохання в неї доходить до фанатизму, її кумир — хлопець, хоч і вродливий, але наділений від лихої чаклунки безліччю вад. Він картяр, і я не знаю, до чого в нього більша пристрасть — до жінок чи до вина. Наскільки мені відомо, він скоїв злочини, за які підлягає суду виправної поліції. Так ось, ця безталанна жінка принесла йому в жертву чудове становище і чоловіка, який обожнював її, батька її дітей. Але що з вами, графе?

— Нічого, кажіть далі.

— Вона дозволила йому прогайнувати чималий статок, і мені здається, віддала б йому весь світ, якби він належав їй. Вона працює день і ніч і не ремствує, коли цей молодчага, цей нелюд відбирає в неї навіть гроші, відкладені на купівлю одежі дітям, або останній кусень хліба. Три дні тому вона продала своє волосся, а які в неї були чудові коси! Зроду я таких не бачив. Він прийшов, вона не встигла сховати золоту монету, і коханець випросив ці гроші. За його усмішку, за пестощі вона віддала вартість двох тижнів життя і спокою! Хіба це не жахливо і не велично водночас? Але обличчя її вже змарніло від тяжкої праці. Плач дітей надриває їй душу, вона захворіла і зараз стогне на своєму вбогому ложі. Сьогодні ввечері їй не було чого їсти, не було чого дати дітям, а вони уже не мали сили кричати; вони мовчали, коли я прийшов.

Орас Б'яншон замовк. У цю хвилину граф де Гранвіль, ніби несамохіть, сягнув рукою в жилетну кишеню.

— Я здогадуюся, мій юний друже,— сказав старий,— як їй тепер живеться, коли ви щодня ходите лікувати її.

— Ох, безталанна істота! — вигукнув лікар.— Як не допомогти їй? Шкода, що я не багатий, бо я сподіваюся вилікувати її від цього кохання.

— І ви хочете, щоб я співчував її недолі? — спитав граф, виймаючи з кишені руку; проте лікар не побачив у ній кредитки, якої його покровитель, здавалося, шукав.— Таж такі втіхи я ладен би оплатити всім своїм статком! Ця жінка відчуває, живе. Якби Людовік П'ятнадцятий міг устати з могили, хіба не віддав би він королівства за три дні життя й молодості? Чи не так учинили б мільярди мерців, мільярди хворих, мільярди старих?

— Бідолашна Кароліна! — вигукнув лікар.

При цьому імені граф де Гранвіль здригнувся, схопив лікаря за руку, і тому здалося, що він потрапив у залізні лещата.

— Її звати Кароліна Крошар? — спитав голова суду зміненим голосом.

— Так ви її знаєте? — промовив лікар здивовано.

— А негідника звати Сольве?.. О, ви дотримали слова! — вигукнув голова суду.— Ви схвилювали мене. Страшнішого відчуття я не спізнаю до того дня, поки моє серце не обернеться на прах. Це потрясіння — ще один дарунок, піднесений мені пеклом, та я все ж таки поквитаюся з ним.

В цей час граф із лікарем дійшли до рогу вулиці Шоссе д'Антен. Голова суду зупинився; біля тумби стояв один із тих нічних волоцюг з кошиком за плечима та з гирлигою в руці, яких під час революції жартома прозвали членами комітету розшуків. У тандитника було суворе обличчя, схоже на ті, які обезсмертив Шарле у своїх безшабашних карикатурах.

— Що, часто знаходиш ти у старих лахах тисячофранкові білети? — спитав у нього граф.

— Буває, хазяїне.

— І ти їх повертаєш?

— Залежно від обіцяної винагороди.

— Ось такий чолов'яга мені й потрібен! — вигукнув граф, показуючи тандитникові тисячофранковий білет.— Візьми і запам'ятай: я даю тобі цього папірця за однієї умови: ти повинен розтратити всі ці гроші в шинку, напитися доп'яна, завести бійку, відлупцювати коханку, попідбивати очі приятелям. Це підніме на ноги сторожу, фельдшерів, аптекарів і, може, навіть жандармів, королівських прокурорів, суддів, тюремників. Не міняй нічого в цій програмі, інакше сатана рано чи пізно помститься тобі.

Щоб правдиво зобразити цю нічну сцену, треба було б уміти орудувати олівцем, як Шарле і Калло, чи пензлем, як Тенірс і Рембрандт.

— Ось я й поквитався з пеклом і дістав утіху за свої гроші,— проникливо сказав граф, показуючи здивованому лікареві на лице тандитника, яке годі було описати,— сердега застиг із роззявленим ротом.— Щодо Кароліни Крошар,— вів далі граф,— то хай вона сконає в муках голоду й спраги, чуючи лемент умирущих дітей, усвідомлюючи всю ницість свого полюбовника. Я не дам ні сантима, щоб вибавити її від страждань, а вас я не бажаю більше знати, бо ви їй допомогли...

Граф покинув остовпілого Б'яншона і зник у пітьмі; простуючи з юнацькою легкістю, він прудко дійшов до вулиці Сен-Лазар і біля під'їзду свого особняка з подивом помітив карету,

— Пан королівський прокурор приїхали годину тому і бажають переговорити з вами, ваша вельможність,— доповів йому камердинер.— Вони чекають у спальні.

Помахом руки Гранвіль відпустив служника.

— Чому ви знехтували мій наказ? Адже я заборонив своїм дітям з'являтися до мене без виклику,— сказав старий своєму синові.

— Батьку,— відповів королівський прокурор поштивим і невпевненим голосом,— смію надіятися, що ви мені пробачите, коли вислухаєте мене.

— Ваша відповідь цілком добропристойна. Сідайте,— сказав старий, показуючи молодикові на стілець.— Говоріть,— ходитиму я чи стоятиму, прошу вас не звертати на мене уваги.

— Батьку,— почав барон,— сьогодні о четвертій дня якийсь хлопець, майже підліток, був спійманий у мого друга на крадіжці. Цей хлопець послався на вас, він видає себе за вашого сина.

— Як його звати? — здригнувшись, запитав граф.

— Шарль Крошар.

— Годі, — сказав батько владним голосом. Він заходив по кімнаті в цілковитій мовчанці, якої син не зважувався порушувати.— Сину мій...— Ці слова було вимовлено таким лагідним, таким батьківським тоном, що молодий судовик затремтів.— Шарль Крошар сказав правду. Я дуже радий, що ти прийшов, мій любий Ежене,— додав старий.— Ось, візьми,— провадив він, простягаючи синові чималу паку кредиток.— Тут велика сума, застосуй її в цій справі, як визнаєш за потрібне. Я покладаюся на тебе і заздалегідь схвалюю всі твої розпорядження як у теперішньому, так і в майбутньому. Ежене, хлопчику мій, підійди, поцілуй мене. Можливо, ми бачимося востаннє. Завтра я подам королю прохання про відставку; я їду в Італію. Якщо батько і не зобов'язаний звітувати перед дітьми про своє життя, то він усе-таки повинен заповісти їм досвід, за який дорого заплатив долі: адже мій досвід — частина вашої спадщини! Коли ти надумаєш одружитися,— провадив граф, мимоволі здригнувшись,— не роби легковажно цього кроку, найважливішого з усіх, до яких нас приневолює суспільство. Постарайся ретельно вивчити вдачу жінки, з якою ти захочеш себе зв'язати. Крім того, спитай у мене поради, я сам хочу скласти про неї думку. Брак взаєморозуміння між подружжям, хоч би яка тому була причина, призводить до жахливих нещасть,— рано чи пізно ми буваємо покарані за нехтування законів суспільного життя. Я напишу тобі про все це з Флоренції. Батькові, а надто коли він має честь бути головою верховного суду, негоже червоніти перед своїм сином. Прощавай.

Париж, лютий 1830 — січень 1842 р.

=========================================

Примітки склав Дмитро Наливайко

Повість була написана весною 1830 р.