Подорож капітана Стормфілда до раю - Сторінка 3

Разом зі мною сунула юрба, мабуть, у мільйон чоловік. Більшість із нас пробувала літати, але деякі покалічились, і ніхто не досяг великих успіхів. Тим-то ми вирішили йти пішки, поки не напрактикуємось на крилах.

Скоро нам почали попадатися назустріч цілі натовпи людей. У одних були самі арфи й більше нічого, у других – псалтирі й нічого більше, у третіх – зовсім нічого; усі мали невдоволений і якийсь приголомшений вигляд. В одного молодого хлопця не лишилось нічого, крім ореолу, та й той він ніс у руці. Раптом він простяг його мені й каже:

– Прошу, подержіть хвилинку!

І в ту ж мить зник у натовпі. Я пішов далі. Якась жінка попросила мене потримати її пальмову гілку і теж зникла. Якась дівчинка попросила мене потримати її арфу і, хай йому чорт, так само зникла, і так далі й так далі, аж поки мене було нав’ючено, як верблюда. Тут підходить, усміхаючись, один старий добродій і просить мене потримати його речі. Я витер піт і кажу йому досить гостро:

– Вам доведеться пробачити мені, друже, але я не вішалка!

На той час мені стали траплятися цілі купи таких повитків, складених край дороги. Я спокійнісінько звалив туди й свій зайвий вантаж. Потім озирнувся і, знаєш, Пітерсе, що я побачив? Усі, що йшли слідом за мною, були нав’ючені так само, як я раніш! Юрби тих, що поверталися, просили всіх наших потримати хвилинку їхні речі, розумієш. Але наші теж позвалювали свій вантаж, і ми рушили далі порожнем.

Коли я сів на хмарину з мільйоном інших людей, я відчув себе так добре, як ніколи в житті. Тоді я й кажу собі: "Оце вже згідно з обіцянками. Досі в мене були ще сумніви, але тепер я справді в раю!"

Змахнувши кілька разів своєю пальмовою гілкою, я натягнув струни арфи й ударив по них.

Пітерсе, ти й уявити собі не можеш, який ми зчинили галас! Це було грандіозно, аж мороз ішов поза шкірою. Та оскільки водночас грали безліч різних мотивів, то це псувало гармонію, сам розумієш. До того ж там було багато індіанських племен, і їхні войовничі кличі позбавляли музику краси. Кінець кінцем я припинив гру і вирішив, що час уже спочити.

Поруч мене сидів дуже милий і приємний дідуган. Я помітив, що він не грає, і став підбадьорювати його, але він відказав на те, що з природи соромливий і боїться грати серед такої численної публіки. Слово за словом, і старий признався мені, що він взагалі ніколи не любив музики. Як на правду, то й у мене з’явилося таке саме почуття, але я нічого не сказав про це. Ми з ним досить довго мовчали, але цього там, звичайно, ніхто не завважує. Коли минуло годин шістнадцять чи сімнадцять, протягом яких я час від часу награвав і наспівував трохи незмінно одну й ту саму мелодію, бо іншої не знав,– я поклав арфу й почав обмахуватися пальмовою гілкою. Потім ми обидва заходилися глибоко зітхати.

Нарешті дідусь промовив:

– Хіба ви не знаєте іншої мелодії, крім тієї, яку бринькаєте цілий божий день?

– Ні, не знаю,– чесно відповів я.

– Як ви гадаєте, чи могли б ви розучити яку-небудь іншу мелодію? – питає він.

– Ніколи,– кажу я.– Я вже пробував, та марно.

– Ох, і довго ж доведеться грати раз у раз те саме. Бо, як вам відомо, попереду в нас – вічність.

– Ах, не ятріть мені серця,– кажу я дідуганові.– Я й так уже зовсім занепав духом!

Після нової тривалої паузи він каже:

– Ви раді, що потрапили сюди?

– Чоловіче добрий,– відповідаю,– я буду з вами відвертий. Це все зовсім не схоже на моє уявлення про майбутнє блаженство, яке у мене склалося, коли я ходив у церкву.

А він каже:

– А що ви скажете на те, щоб дременути звідси? Півдня відробили – і досить!

– Оце мені до душі,– погоджуюсь я.– Ніколи в житті мені так не хотілося змінитися з вахти.

І ми вирушили. Весь час до хмарин причалювали нові мільйони щасливих людей, виспівуючи осанну. Інші мільйони покидали хмарини дуже присмирнілими, скажу я вам. Ми взяли курс на новачків, і дуже скоро мені пощастило роздати їм усі мої речі – "потримати хвилинку". Я став вільною людиною і був страшенно задоволений.

Саме в ту мить я й наскочив на старого Сема Бартлета, котрий помер багато років тому, і зупинився з ним побалакати.

Я кажу:

– Ну, поясни мені – невже все це триватиме вічно? Чи нема тут чого-небудь іншого для різноманітності?

А він каже:

– Ось я зараз тобі все розтлумачу. Люди буквально розуміють фігуральну мову біблії і всі її алегорії, і перше, чого вони вимагають, потрапляючи сюди, це – ореол, арфу й усе таке інше. А тут нікому не відмовляють у розумних і невинних речах, якщо їх просять по-доброму. Тому їх постачають цими предметами без будь-яких заперечень. Приблизно добу вони ходять, співають і грають – і більше ти їх у хорі не побачиш. Немає потреби вказувати їм, що ці речі не становлять раю,– принаймні такого раю, який нормальна людина могла б витримати бодай тиждень і не збожеволіти. Пасмо хмарин розташоване в такому місці, де галас не може потривожити старожителів, тож немає біди в тому, що кожному дають змогу побувати там і зцілитися, тільки-но він туди потрапить. Тепер затям собі ось що: бути в раю – це, звісно, блаженство, але водночас рай – найнеспокійніше місце, яке тільки можна собі уявити. Після першого дня тут не знайдеш жодної бездіяльної людини. Цілу вічність співати псалми й помахувати пальмовими гілками – про це приємно послухати з церковного амвона, але немає нічого гіршого, як витрачати на це дорогоцінний час. Так дуже легко перетворити рай на збіговисько балакливих неуків, розумієш? Вічний спокій – то добре звучить з кафедри. Але скуштуй його раз і ти добачиш, як нестерпно гнітитиме тебе вічне дозвілля. Справді, Стормфілде, така людина, як ти, що все життя провела в діях і русі, збожеволіла б за півроку життя в раю, де нема чого робити! Рай – менш за все місце для відпочинку, і ти можеш спокійнісінько закластися на це з ким завгодно!

Я відповів йому:

– Семе, коли б я почув це раніш, то, напевно, засмутився б, а тепер я радий, що потрапив сюди!

А він каже:

– Капітане, ти, мабуть, добре стомився?

Я відповідаю:

– Семе, добре – це не те слово! Я стомився, як пес!

– От-от, саме так. Ти заробив добрий сон, і ти його матимеш. Ти заробив добрий апетит – і ти з задоволенням обідатимеш. Тут те саме, що й на землі: перш ніж тішитися чимось, ти повинен чесно його заробити. Не можна спочатку користуватися, а потім заробити. Але ось яка є різниця: тут ти сам можеш вибирати собі будь-яку роботу, і всі сили небесні допомагатимуть тобі, якщо ти не огинатимешся. Коли хтось мав душу поета, а на землі мусив бути шевцем, то тут він чобіт не шитиме, повір!

– Усе це справедливо й розумно,– кажу я.– Багато роботи, але такої, яка тобі до душі, і ніякого більше болю, ніяких страждань...

– Стривай, стривай! Тут вистачає і болю,– тільки він не ранить смертельно. Є тут і страждання,– тільки не вічні. Бачиш, щастя само по собі не існує – воно існує лише як щось протилежне чому-небудь неприємному. У цьому вся суть. Нема нічого такого, що було б щастям само по собі,– воно буває щастям тільки за контрастом з чим-небудь іншим. Тим-то, як тільки принадність новизни минеться і сила контрасту притупиться, щастя вже нема, і тобі доводиться шукати чого-небудь свіженького. Ну от, на небесах вдосталь болю й страждань – отже, багато контрастів, і можливості щастя безмежні!

Я кажу:

– Це найкращий рай з усіх, про які я коли-небудь чув Семе. Він відрізняється від них так само, як жива чарівна принцеса від своєї воскової статуї...

У перші місяці перебування на небесах я тинявся по царству небесному, заводячи друзів і милуючись краєвидами, і нарешті оселився в дуже мальовничій місцевості, щоб відпочити перед тим, як узятися за яку-небудь справу. Я й далі заводив знайомства і збирав інформацію. Досить багато розмов мені довелося мати з одним старим лисим янголом на ймення Сенді Маквільямс. Він був родом звідкись із штату Нью-Джерсі. Я частенько й подовгу розмовляв з ним. У теплі дні ми вдвох не раз після обіду лежали де-небудь на пагорку в затінку скелі, подалі від боліт його ферми, де він розводив журавлину, і курили люлечки, балакаючи про найрізноманітніші речі. От одного разу я й питаю його:

– Скільки тобі років, Сенді?

– Сімдесят два.

– Я так і думав. І давно ти на небесах?

– На різдво мине двадцять сім років.

– А скільки тобі було, коли ти потрапив сюди?

– Сімдесят два, звичайно.

– Не може бути!

– Чому не може бути?

– Бо коли тобі на той час було сімдесят два, то тепер дев’яносто дев’ять!

– От же й ні. Я зараз того самого віку, в якому прибув сюди.

– Стривай-но,– кажу я,– щось воно мені не зовсім ясно. На землі я завжди гадав, що на небі ми всі будемо молоді, веселі й бадьорі.

– Що ж, ти можеш стати молодим, як хочеш. Тобі досить тільки захотіти!

– Тоді чого ж у тебе не було такої охоти?

– Вона була. У всіх буває! І ти, напевно, спробуєш коли-небудь, але тобі це дуже скоро набридне.

– Чому?

– А ось я тобі скажу. Ти завжди був моряком, а хоч раз ти пробував узятися за щось інше?

– Авжеж, я пробував якось крамарювати в шахтарському селищі, але довго не витримав. Надто вже було нудно – ні руху, ні штормів, ні життя,– так, ніби ти водночас і живий, і покійник. Мені треба було щось одне – або те, або інше. Отож, кажу, я недовго й крамарював – покинув свою крамничку і знову вийшов у море.

– Отож-то й воно. Крамарям це до вподоби, а ти не стерпів. Бачиш, бо ти до цього не звик! Ну, а я не звик бути молодим, не цікаво мені це. Я був перетворився на дужого і вродливого парубка, мав буйного кучерявого чуба, та ще й крила, барвисті крила, як у метелика. Я ходив з хлопцями на пікніки, танці й вечірки, пробував залицятися й плести дурниці дівчатам, але все те було ні до чого. Я не міг добрати смаку в цьому – власне, все це було страх як нудно. Єдине, що мені було потрібне,– це рано лягати, і рано вставати, і робити що-небудь. А скінчивши роботу, я хотів посидіти спокійно, покурити люлечку й подумати, а не вештатися з ватагою безтурботних гульвіс. Ти не можеш і уявити, як я страждав увесь час, поки був молодий!

– І довго ти був молодий?

– Та з півмісяця. Цього з мене цілком вистачило. Боже, який я був самотній! Бачиш, я був начинений знаннями й досвідом сімдесятирічного, і найглибша тема, яку могли порушити ті молодики, була для мене абеткою.