Подорож на Місяць - Сторінка 33

Якщо він думав про своїх приятелів, треба погодитися, що й ці не були в нього в боргу і що під впливом якогось чудного збудження вони присвячували йому свої найкращі думки.

Але звідки постало це пожвавлення, яке наочно збільшувалося в хазяїв снаряда? Що вони були тверезі — в цьому не можна було мати сумніву. Чи мало це дивне збудження мозкової діяльності причиною особливі умови, в яких перебували мандрівники, чи треба було його пояснити близькістю нічного світила, від якого їх відокремлювали яких кілька годин путі? Обличчя їх почервоніли, немовби відблиск вогню якоїсь печі падав на них. Їх дихання прискорилось, і їх легені працювали, як ковальські міхи. Очі їх блищали незвичайним вогнем, голоси лунали, як постріли, страшенно гучно. Рухи їх зробилися такі неспокійні, що мандрівникам було мало місця. І, характерна деталь, вони не помічали жодної із цих змін.

— Тепер, — сказав Ніколл урочисто, — тепер, коли я не знаю, чи повернемося ми будь-коли з Місяця, я бажаю знати, що ми збираємось там робити.

— Що ми там збираємося робити? — спитав Барбікен, тупнувши ногою так, немов би він був у фехтувальній залі. — Я цього зовсім не знаю.

— Ти цього не знаєш! — зарепетував Мішель так, що його слова пролунали в снаряді, мов у діжці.

— Ні, я собі навіть не уявляю, — вигукнув Барбікен в унісон своєму співбесідникові.

— Гаразд! я це знаю, я! — відповів Мішель.

— Тоді кажи, — крикнув Ніколл, який не міг більше стримувати гуркотіння свого голосу.

— Я скажу, коли мені буде завгодно, — вигукнув Мішель, міцно схопивши за руку свого товариша.

— Треба, щоб тобі це було вгодно зараз, — сказав Барбікен, виблискуючи очима і махаючи кулаком. — Адже це ти втягнув нас у цю жахливу подорож, і ми хочемо знати, навіщо!

— Так! — вимовив капітан. — Тепер, коли я не знаю, куди я їду, я хочу знати, навіщо я туди їду.

-. Навіщо? — вигукнув Мішель, підстрибнувши на метр. — Навіщо? Щоб заволодіти Місяцем від імені Сполучених Штатів. Щоб додати сороковий штат до Сполучених Штатів. Щоб колонізувати місячні країни, обробити їх, заселити їх, перенести туди всі дива мистецтва, науки й техніки. Щоб цивілізувати селенітів, якщо вони вже і без того не цивілізованіші за нас, і встановити в них республіку, якщо її у них немає.

— Якщо там є селеніти! — відповів Ніколл, який під впливом цього незрозумілого сп'яніння став дуже суперечливим.

— Хто сказав, що там немає селенітів? — вигукнув Мішель загрозливо.

— Я! — проголосив Ніколл.

— Капітане, — сказав Мішель, — не повторюй цієї нісенітниці або я заб'ю тобі її крізь зуби в горлянку.

Обидва противники були вже ладні кинутись один на одного, і ця беззмістовна суперечка загрожувала перетворитися в справжню баталію, коли Барбікен одним величезним стрибком опинився між суперниками.

— Стривайте, нещасні! — сказав він, ставлячи своїх товаришів спинами один до одного. — Якщо тепер немає селенітів, то вони були колись.

— Так! — вигукнув Мішель, який інакше і не думав. — Геть селенітів!

— Для нас самих Місяць, — сказав Ніколл.

— Ми втрьох складемо республіку.

— Я буду за конгрес, — кричав Мішель.

— А я за сенат, — відповів Ніколл.

— А Барбікен за президента, — заявив Мішель.

— Ніяких президентів, обраних народом! — відповів Барбікен.

— Гаразд! Хай буде президент, обраний конгресом, а як я конгрес, то я тебе одноголосно призначаю!

— Ура! Ура! Ура президентові Барбікену! — вигукнув Ніколл.

— Гіп! Гіп! Гіп! — кричав Мішель Ардан.

По цих словах "президент" разом із "сенатом" утнули свій національний "янкі-дудль", а "конгрес" почав наспівувати марсельезу.

Тоді почався несамовитий танок з безглуздими жестами, божевільним тупотінням, клоунськими перекиданнями. Діана, яка, виючи, прилучилася до цього танку, підстрибувала аж до склепіння снаряда. З дивовижною гучністю лунало ляскання крил і крики півня. П'ять чи шість курей літали, натикаючись на стінки, немов оскаженілі кажани.

Потім три мандрівники, більш ніж сп'янілі — попечені повітрям, яке палило їх органи дихання, впали нерухомі на дно снаряда.

Розділ VIII

НА ВІДСТАНІ 24 596 КІЛОМЕТРІВ

Після справжньої непритомності, що тривала кілька хвилин, капітан перший повернувся до життя, і разом з тим до нього повернулася його свідомість.

Хоч він і снідав дві години тому, він відчував страшенний голод, який гриз його, немов він нічого не їв протягом багатьох днів. Все в нього — шлунок і мозок — були збуджені до найвищої точки.

Він підвівся і почав вимагати від Мішеля додаткового сніданку. Мішель, зомлілий, не відповідав. Тоді Ніколл схотів приготувати собі кілька чашок чаю, які б допомогли проковтнути дюжину сандвічів. Треба було запалити вогонь, і капітан швидко черкнув сірником.

Яке ж було його здивовання, коли він побачив, як сірка спалахнула незвичайним вогнем, майже нестерпним для зору. З газового ріжка, до якого він підніс сірник, вилетіло полум'я, подібне до проміння електричного світла.

У голові Ніколла промайнула думка. Ця яскравість світла, фізіологічні зміни, яких вони зазнали, надзвичайне збудження всіх здібностей, — він зрозумів усе це.

— Кисень! — вигукнув він.

І, нахилившись над повітряним апаратом, він побачив, що з його крана може витікати широкими хвилями цей газ — без кольору, без смаку, без запаху. Необхідний в певній пропорції для життя, цей газ чистим може заподіяти дуже серйозний розлад в організмі. Через недбалість Мішель залишив відкритим кран апарата.

Ніколл поспішив припинити це витікання кисню, яким була насичена атмосфера і який міг спричинити смерть мандрівникам: вони б не задихнулися, а згоріли б.

Через годину після цього повітря, вже менш насичене киснем, дало змогу легеням поновити свою нормальну діяльність. Потроху три приятелі очуняли від сп'яніння, але не могли остаточно витверезитися від діяння кисню, як п'яниця від хмелю.

Коли Мішель узнав, що на нього падає відповідальність за цей випадок, він зовсім не збентежився.

— Зрештою, — додав веселий француз, — я не шкодую, що трохи поласував цим чудовим газом. Знаєте, друзі мої, можна було б заснувати курйозну установу з кисневими кабінетами, де люди з послабленим організмом мали б змогу протягом кількох годин жити дуже активним життям. Уявіть собі збори, під час яких повітря буде насичене цим героїчним газом, театри, де адміністрація матиме його велику кількість! Які пристрасті в грудях акторів і глядачів, який вогонь, який ентузіазм!

Мішель говорив і так захоплювався, немов кран кисневого апарата ще був широко відкритий. Але однією фразою Барбікен охолодив його.

— Це все добре, друже Мішель, — сказав він, — але чи не скажеш ти нам, звідки взялися ці кури, які прилучилися до нашого концерту?

— Ці кури?

— Так.

Справді, шестеро курей і пишний півень походжали туди й сюди, махаючи крилами й кудкудакаючи.

— Ах, незграби! — скрикнув Мішель. — Це кисень розбуркав їх.

— Але що ти хочеш робити з цими курми? — спитав Барбікен.

— Ясна річ, акліматизувати їх на Місяці!

— Тоді навіщо ти їх заховав?

— Жарт, мій дорогий президенте, простісінький жарт, який покірно прошу мені вибачити. Я хотів спустити їх там на місячний грунт, нічого вам не кажучи про це. Яке було б ваше здивовання, коли б ви побачили цих пернатих, що дзьобали б насіння на полях Місяця.

— Ах, хлопчисько, довічний хлопчисько! — відповів на це Барбікен. — Тобі не треба кисню, щоб сп'яніти. Ти завжди такий, якими були ми під впливом газу. Ти завжди шалений.

— Е! Хто скаже, що ми тоді не були мудрі! — заперечив Мішель Ардан.

Після цього філософського зауваження три приятелі поновили порядок у своєму снаряді. Півень і кури були знов посаджені у клітку. Але під час цього прибирання Барбікен і його товариші усвідомили собі ще одне явище.

Від того моменту, як вони залишили Землю, їх власна вага і вага снаряда та речей, що в ньому були, поступово зменшувалася. Якщо вони не могли констатувати втрату ваги самого снаряда, то повинен був настати момент, коли це явище стане помітним для них самих і для приладів або різних речей, якими вони користувалися.

Звичайно, терези не вказали б цього зменшення, бо гиря, призначена важити предмет, втратила б якраз стільки ваги, скільки й цей предмет. Але, наприклад, безмен з пружиною, напруга якої не залежна від тяжіння, міг би правильно показати це зменшення.

Відомо, що притягання (або інакше тяжіння) прямо пропорціональне масам і обернено пропорціональне квадратові відстані. Звідси висновок: якби в просторі, крім Землі, не було інших небесних тіл, то снаряд, за законом Ньютона, був би тим легший, чим більш віддалений він від Землі. Проте він ніколи не втратив би остаточно своєї ваги, бо інакше земне тяжіння відчувалось би на всякій віддалі.

Але в даному випадку повинен був настати момент, коли снаряд зовсім не залежатиме від закону тяжіння, якщо не зважати на вплив небесних тіл, який можна було вважати за рівний нулеві.

Справді, траєкторія снаряда простяглася між Землею і Місяцем. У міру того, як він віддалявся від Землі, земне тяжіння зменшувалося обернено пропорціонально до квадрата відстані, але водночас місячне тяжіння збільшувалося в такій же пропорції. Отже, треба було досягти точки, де ці два тяжіння взаємно нейтралізуються, щоб ядро не мало більше зовсім ваги. Коли б маси Місяця і Землі були однакові, ця точка містилась би на однаковій віддалі від обох планет. Але, беручи до уваги різність мас, можна було легко обчислити, що ця точка міститься на 47/52 путі від Землі.

На цій точці тіло, що не має ніякого начала швидкості або пересування в собі самому, залишиться там нерухомим назавжди, бо його однаково притягають до себе обидві планети, і ніщо не змушує його рухатися ні до тієї, ні до другої.

Отже, снаряд, якщо сила поштовху була точно обчислена, мав досягти цієї точки з нульовою швидкістю, втративши будь-які ознаки ваги, як і всі предмети, що були в ньому.

Що тоді мало б статися? Було три гіпотези.

Або снаряд, ще зберігши певну швидкість і перейшовши точку однакового тяжіння, впаде на Місяць, бо місячне тяжіння тоді перевищуватиме земне.

Або, якщо йому невистачить швидкості, щоб досягти точки однакового тяжіння, він упаде на Землю, бо земне тяжіння переважатиме місячне.

Або, нарешті, якщо він матиме достатню швидкість, щоб досягти нейтральної точки, але недостатню, щоб перейти за неї, він залишиться назавжди висіти на цьому місці.

Таке було становище, і Барбікен цілком зрозуміло пояснив своїм товаришам висновки, які можна зробити з цього.