Покинута - Сторінка 8

З великодушністю молодості ти, звичайно, вирішив лишитися вірним клятві, якою ми поєднані тільки перед Богом. Мабуть, мої давні страждання постали перед тобою, і мене врятувало те саме лихо, від якого ти мене вибавив. Але завдячувати твою любов жалості — ця думка для мене навіть жахливіша, аніж страх, що ти занапастиш своє життя через мене. Той, хто здатен ударити свою кохану кинджалом, вчинить милосердно, якщо вб'є її в ту мить, коли вона щаслива, невинна, сповнена ілюзій... Атож, ліпше смерть, аніж думки, які ось уже кілька днів таємно мене засмучують. Коли вчора ти так лагідно спитав мене: "Що з тобою?" — я здригнулася на звук твого голосу. Я подумала, що ти, як і раніше, читаєш у мене в душі, й чекала твоїх признань; мені здалося, що мої передчуття справдилися, що я вгадала доводи твого розуму. Я поновила в пам'яті деякі вияви твоєї уваги, в них не було нічого незвичайного, але мені привиділася в них та обміркованість, яка свідчить про те, що лишатися вірним стає для чоловіка обтяжливо. В ту хвилину я дорого заплатила за своє щастя, я відчула, що природа завжди вимагає плату за скарби кохання. І справді, хіба сама доля не розлучила нас? Ти, певне, подумав: "Рано чи пізно мені однаково доведеться покинути бідолашну Клару, то чому б нам не розійтися вчасно?" Ці слова я прочитала в твоїх очах. Я пішла, щоб поплакати на самоті. Ховати від тебе свої сльози! То були перші сльози горя за всі наші дев'ять років, і я надто горда, щоб показувати їх тобі; але тебе я ні в чому не винуватила. Атож, ти маєш слушність, я не повинна бути егоїсткою й допускати, щоб твоє щасливе життя, яке все попереду, було пов'язане з моїм життям, уже близьким до завершення... Але, може, я помилилася?.. Може, ти просто засмутився на мить, може, наше кохання тому причиною, і не було в твоїй зажурі ніякого таємного розрахунку?.. О, мій ангеле, не залишай мене в невідомості! Покарай свою ревниву дружину, але поверни мені віру в твоє кохання,— адже жінка живе тільки цим почуттям, воно все для неї освячує. Відтоді як приїхала твоя мати і ти зустрівся у неї з панною де Лародьєр, мене мучать сумніви, принизливі для нас обох. Я волію страждати, ніж почувати себе обманутою. Я хочу знати все: і що каже твоя мати, і що ти сам про це думаєш. Якщо ти вагаєшся між кимось і мною, я повертаю тобі свободу... Ти не знатимеш, що станеться зі мною, сліз моїх ти не побачиш. Просто я не захочу більше зустрічатися з тобою... О, я не можу далі писати, серце моє розривається...

.....................

Кілька хвилин я пробула в якомусь могильному заціпенінні. Мій друже, моя гордість марна перед тобою, ти такий добрий, такий привітний! Ти не зможеш ні образити, ні обманути мене; але скажи правду, хай би якою вона була жорстокою. Хочеш, я полегшу тобі признання? Знай же, любий, мене втішає чисто жіноче почуття. Хіба не володіла я створінням юним і цнотливим, ніжним, прекрасним і чуйним, тим Гастоном, якого жодна жінка більше не знатиме і який обдарував мене таким неземним блаженством?.. Ні, ти вже не кохатимеш так, як кохав мене, суперниці я ніколи не матиму. В моїх спогадах про наше кохання не буде гіркоти, а ці спогади — моє життя. Ти вже ніколи не чаруватимеш жінку дитячими пустощами, юними поривами юного серця, тонкою грою душі, грацією тіла, екстазом розділеного любострастя — всіма проявами кохання, властивого тільки юності. А тепер ти вже досвідчений чоловік і своїй долі скорятимешся розважливо. У тебе будуть справи, турботи, тривоги, амбіції... і їй ніколи не вдасться побачити усмішку, що для мене завжди прикрашала твої уста. Твій голос, такий ласкавий для мене, не раз зазвучить роздратовано. Твої очі, які щоразу спалахували божественним полум'ям, коли дивились на мене, часто тьмаритимуться, дивлячись на неї. А що неможливо любити тебе, як я любила, то ця жінка ніколи не подобатиметься тобі, як подобалася тобі я. На відміну від мене вона не прагнутиме завжди зберігати себе для тебе жаданою і прекрасною, постійно думати і дбати про те, щоб ти був щасливий. Так от, цей чоловік, ця душа, це серце — усе, що я знала — більше не існуватимуть; я поховаю їх у своїй пам'яті, щоб і далі втішатися ними, і житиму щасливим минулим, нікому не відомим, крім нас із тобою.

Але якщо, мій дорогий, мій коханий, ти й на думці не покладав утекти від мене на волю, якщо моє кохання тебе не пригнічує, якщо мій страх безпідставний, якщо для тебе я й сьогодні — твоя Єва, єдина жінка у світі, то, прочитавши цього листа,— прийди, прилинь! У цю мить я кохатиму тебе палкіше, аніж будь-коли за всі наші дев'ять років. Після того як я витерпіла марні муки підозр, у чому винюся, кожен новий день нашого кохання — атож, один тільки день! — буде цілим життям, сповненим щастя. Говори ж, будь зі мною відвертий. Не обманюй мене, це був би злочин. Скажи, чи прагнеш ти свободи? Чи думав ти про одруження? Чи жалкуєш ти за чимось? Хай я краще помру, ніж стоятиму тобі на заваді. Я вже казала: моє кохання таке сильне, що твоє щастя для мене дорожче, аніж своє, за твоє життя я ладна пожертвувати своїм. Якщо можеш, відкинь незліченні спогади про дев'ять років нашого щасливого кохання, щоб вони не вплинули на твоє рішення, але дай мені відповідь! Я покірна тобі, як покірна Богові, в нього я знайду розраду, якщо ти мене покинеш".

Коли пані де Босеан довідалася, що її лист уже в руках у Гастона, вона відчула себе геть розбитою; від гарячкових роздумів її мозок виснажився, й вона наче поринула в забуття. Вона терпіла ті нестерпні муки, які випадають лише на долю жінки і часто, здавалося, перевищують її сили. Поки безталанна маркіза чекала, як вирішиться її доля, барон де Нюей, читаючи листа, почував себе ні в сих ні в тих, як люблять висловлюватися молоді люди, коли потрапляють у таку скруту. На той час він майже піддався умовлянням матері та принадам панни де Лародьєр, нічим не примітної молодої дівчини, стрункої, як тополя, білошкірої, рожевощокої і небалакучої, як то годиться всім дівчатам на порі; за неї красномовно говорили сорок тисяч ліврів річного прибутку із земельних володінь. Спонукувана щирою материнською любов'ю, пані де Нюей намагалася навернути сина на шлях доброчесності. Вона твердила йому, наскільки має лестити його самолюбству те, що панна де Лародьєр, маючи такий вибір женихів, віддає перевагу саме йому; пора вже й подумати про своє майбутнє, така чудова нагода може й не повторитися; з часом він одержуватиме вісімдесят тисяч ліврів із своїх маєтностей, багатство втішить його в усьому; якщо пані де Босеан справді любить некорисливо, вона перша повинна переконати його одружитись. Одне слово, ця добра мати не нехтувала жодного засобу, за допомогою яких жінки впливають на рішення чоловіків. Вона свого досягла, син почав вагатися. Лист від пані де Босеан прийшов у ту мить, коли Гастонова любов боролася із спокусами, якими принаджувало його життя, влаштоване належним чином, згідно з вимогами світу. Цей лист і визначив результат боротьби. Гастон вирішив покинути маркізу й одружитися.

"Чоловікові іноді треба зробити в житті рішучий крок!" — сказав він собі.

Потім подумав про те, як страждатиме кохана, коли довідається про його вибір. Чоловіче марнославство й розтривожене сумління навіть перебільшували ці страждання, він щиро її жалів. Він раптом виразно уявив собі, якого завдасть їй горя, і з почуття милосердя визнав за потрібне якось пом'якшити смертельний удар. Він сподівався, що зуміє заспокоїти пані де Босеан, поступово привчить її до думки, що їм треба розлучитися, і влаштує так, щоб вона сама завдала собі цього страшного удару, сама умовила його одружитися; панна де Лародьєр маячитиме між ними, мов привид, і він, удавши, ніби жертвує нею заради кохання, кінець кінцем здійснить свій намір, поступаючись наполяганням маркізи. У своїй милосердній запопадливості він дійшов до того, що ладен був грати на благородстві своєї коханої, на її гордості, на всіх чудових якостях її душі. Він написав їй відповідь, розраховуючи приспати її підозри. Відповів листом! Жінка, в якої інтуїція глибокого кохання поєднувалася з тонким розумом, не могла не збагнути, що письмова відповідь уже сама по собі була для неї вироком. Тому, коли увійшов Жак, тримаючи в руці згорнутий трикутником аркуш паперу, маркіза затрепетала, наче спіймана в сильця ластівка. Якийсь холод обдав її з голови до ніг, огорнув її крижаним саваном. Гастон не впав перед нею навколішки, не прийшов до неї в сльозах, блідий і закоханий,— і цим усе було сказано. Але в жінки люблячої надія довго жевріє в серці; щоб убити її, потрібен не один удар кинджалом, вона кохає, навіть спливаючи кров'ю.

— Пані, може, ви чогось бажаєте? — тихо спитав Жак, виходячи.

— Ні,— відповіла маркіза.

"Бідолаха, він усе розуміє,— подумала вона, втираючи сльозу.— Простий слуга!"

Лист починався словами: "Моя кохана, ти терзаєш себе химерами..." Коли маркіза їх побачила, густа поволока застелила їй очі. Таємний голос серця підказав їй: "Він бреше". Із жадібною зіркістю кохання вмить пробігла вона очима всю першу сторінку й у кінці прочитала слова: "Ще нічого не вирішено..." Судомним рухом перегорнувши сторінку, вона ясно зрозуміла намір, який ховався за цими закрученими фразами, де вона не знайшла жодного живого почуття, жодного слова, навіяного коханням. Вона зібгала листа, вона м'яла його, шматувала руками й зубами, потім кинула у вогонь, вигукнувши:

— Безчесний! Він володів мною, уже мене розлюбивши!

І впала на диван, майже непритомна.

Написавши листа, Гастон де Нюей вийшов з дому. Коли він повернувся, на ґанку його чекав Жак. Слуга пані де Босеан передав Гастонові якийсь конверт і сказав:

— Пані маркіза виїхали із замку.

Здивований Гастон розірвав конверт й прочитав:

"Пані, коли б я перестав кохати вас і, як ви мені радите, обрав би шлях людини пересічної, я заслуговував би на свою долю, признайте це! Ні, я не послухаюся вас і клянуся вам у вірності, яку порушить тільки смерть. О, візьміть моє життя, якщо не хочете, щоб ваше було затьмарене вічними докорами совісті..."

Це був лист, якого він написав маркізі в той день, коли вона зібралася їхати в Женеву. Внизу Клара Бургундська приписала: "Добродію, ви вільні".

Гастон де Нюей поїхав до матері в Манервіль.