Поліанна - Сторінка 20

Але вона не була готова до раптової радості, що осяяла обличчя Поліанни.

— Ой, Ненсі, я така рада-рада-рада! Якби ви [152] тільки знали, яка я рада, що потрібна тітоньці Полі!

"Ну як я можу покинути її тепер? — міркувала Поліанна, піднімаючись сходами своєї кімнати. — Я завжди знала, що хочу жити разом з тіткою Полі, але не розуміла, наскільки я воліла, щоб вона хотіла того самого!"

Тепер перед Поліанною стояло непросте завдання пояснити все Джону Пендлтону, і їй це муляло. їй дуже подобався Джон Пендлтон, і вона його жаліла... бо він і сам мав до себе жаль. їй було шкода, що довге самотнє життя зробило його нещасним. Особливо засмучувало те, що це все сталося через її матінку. Уява дівчинки малювала великий сірий будинок, яким він буде, коли його господар одужає й житиме далі в мовчазних кімнатах зі сміттям на підлозі та захаращеним столом, і її маленьке серденько стискалося від болю. Поліанна мріяла про те, щоб десь знайшовся хтось, хто... І тут вона схопилася на рівні ноги й радісно скрикнула від того, що спало їй на думку!

За першої ж нагоди вона побігла на пагорб до будинку містера Пендлтона. Аж ось вона вже сиділа у великій напівтемній бібліотеці поруч із Джо-ном Пендлтоном, який поклав тонкі довгі руки на бильця свого фотелю, а біля його ніг примостився песик.

— Ну що, Поліанно, ти згодна гратися зі мною у свою "гру в радість" до кінця мого життя? — м'яко запитав чоловік.

— Так, звичайно! — вигукнула Поліанна. — Ви знаєте, я придумала для вас прекрасну річ, і ви навіть не уявляєте собі...

— Ми гратимемося разом? — перепитав чоловік, і кутики губів затремтіли від хвилювання.

— Так, тобто — ні, але...

— Поліанно, ти ж не хочеш сказати "ні"? — запитав він схвильовано. [153]

— Містере Пендлтон, я мушу. Розумієте, тітонька Полі...

— Вона не дозволила тобі переїхати?

— Я... я не питалася в неї, — затиналася бідолашна дівчинка.

— Поліанно!

Дівчинка відвела погляд. Вона досі не бачила свого друга таким ображеним і зболеним.

— Ти навіть не запиталася в неї!

— Я не змогла, сер, справді, — вибовкала По-ліанна. — Розумієте, я все взнала, не питаючи в неї. Я потрібна тітоньці Полі й тому хочу лишитися в неї, — сміливо визнала вона, — аби ви тільки знали, яка вона добра була до мене. І ви знаєте, мені здається, вона вже починає радіти багатьом речам. Такого раніше не було. Ви самі казали. Містере Пендлтон, я просто не можу лишити тітоньку Полі, особливо зараз.

Запала мовчанка. Тишу порушувало лише потріскування дров, що горіли в каміні. Нарешті чоловік сказав:

— Що ж, Поліанно, я тебе розумію. Ти не можеш лишити її зараз, — сказав він. — Більше я не проситиму, — останні слова він промовив зовсім тихо, та Поліанна розчула.

— Але ж я ще не закінчила, — не здавалася Поліанна. — Я придумала просто чудовий вихід із ситуації, ви навіть не здогадуєтеся який!

— Мені більше нічого не треба, Поліанно.

— А от і треба. Ви ж самі казали. Ви говорили, що лише жіноча рука і серце або присутність дитини можуть перетворити будинок на затишну домівку. Ось я і хочу запропонувати вам таку присутність. Не себе, а когось іншого.

— Але я не хочу нікого, крім тебе, — запротестував обурений чоловік. [154]

— Погодитеся, коли познайомитеся з ним. Ви ж такий добрий і турботливий. Згадайте про підвіски, золоту монетку, гроші для язичників...

— Поліанно, — у містера Пендлтона увірвався терпець. — Давай раз і назавжди покінчимо з цією дурницею. Я стільки разів намагався пояснити, що не заощаджував гроші для поган. Ніколи нічого їм не посилав! Отак!

Він гордо підняв підборіддя і зібрався протистояти жалю й розчаруванню в очах Поліанни. Але, на превелике здивування, він не помітив у її очах ні того, ні іншого. Навпаки, очі дівчинки сяяли щастям.

— Ой-ой-ой! Я така рада! — аж заплескала вона в долоні. — Ні, не подумайте, — виправилася вона, зашарівшись, — я не хотіла сказати, що мені не шкода поган, але наразі я рада, що вам не потрібні індійські хлопчики, бо всі інші хочуть лише їх. Тому я рада, що ви можете взяти до себе Джиммі Біна.

— Взяти... кого?

— Джиммі Біна. От вам і буде "присутність дитини". І він цьому зрадіє. Минулого тижня довелося сказати йому, що навіть моя Жіноча допомога на Заході не візьме його. Він дуже засмутився.^Ал^ .тепер, коли я скажу йому про вас, він буде такий радий!,,

— Він зрадіє? А я ні! — рішуче вигукнув чоловік. — Поліанно, це безглуздя.

— Ви хочете сказати, що не візьмете його до себе?

— Саме це я і хочу сказати.

— Але це була б така чудова "присутність дитини", — мовила Поліанна. Вона ледь не плакала. — І вам не було б самотньо, коли Джиммі поряд.

— Не сумніваюсь, — почав містер Пендлтон. — Але краще самотність. [155]

І тут уперше за кілька тижнів Поліанна пригадала фразу, яку колись почула від Ненсі. Вона ображено підвела голову.

— Можна подумати, що давня таємниця дорожча вам за гарненького живого хлопчика. Але виходить, що так.

— Яка таємниця?

— Ваша. Ненсі мені сказала, що у вас є страшна таємниця.

— Отакої! — містер Пендлтон відкинув голову і розреготався. Він так щиро реготав, що Поліанна рознервувалася й розплакалася. Побачивши це, Джон Пендлтон випростався у своєму кріслі. Обличчя відразу споважніло.

— Поліанно, здається, що ти маєш рацію навіть більше, ніж ти можеш собі уявити, — м'яко мовив він. — Власне, я розумію, що "гарненький живий хлопчик" набагато кращий за мою... найбільшу таємницю. Щоправда, ми не завжди готові робити такий обмін. Ми звикли триматися за наші таємниці. А проте, розкажи мені трохи про цього гарного хлопчика.

І Поліанна розповіла.

Схоже, сміх розрядив атмосферу. А можливо, доля Джиммі Біна у зворушливому викладі Поліан-ни зачепила і без того вже злагідніле серце. Так чи інакше, але, прощаючись, Поліанна отримала запрошення від містера Пендлтона наступної суботи опівдні завітати до великого будинку разом із Джиммі Біном.

— Я така рада! Я переконана, що ви його полюбите, — зітхнула Поліанна, прощаючись. — І так хочу, щоб Джиммі Бін мав власну домівку... і рідну людину, яка турбуватиметься про нього. [156]

ПРОПОВІДІ ТА ЯЩИК НА ДРОВА

В той час, коли Поліанна розповідала містеру Пендлтону про Джиммі Біна, преподобний Пол Форд піднімався схилом пагорба і входив до Пендл-тонського лісу, сподіваючись, що тиха краса Божої природи вгамує неспокій в душі, спричинений синами людськими.

Преподобного Пола Форда боліло, що з кожним місяцем, попри всі заходи, справи в парафії йшли дедалі гірше. Тепер, здавалося, дійшло до того, що де оком не кинь — самі скандали, заздрощі та чвари. Він переконував, благав, звинувачував, картав, ігнорував, зрештою, палко і з надією молився. Але сьогодні він змушений був визнати, що усі його зусилля звелися нанівець.

Через невідь-які марниці зіштовхнулося двоє його дияконів. Троє активісток Жіночої допомоги вийшли з неї через нікчемні плітки, роздмухані плескатими язиками у полум'я скандалу. Церковний хор розділився через те, що одному співакові діставалася більша сольна партія. Через критику двох службовців стався заколот у Християнському допомого-вому товаристві. Останньою краплею стала звістка про відставку двох учителів та настоятеля недільної школи, і тому виснажений священик рушив до лісу, щоб там у тиші помолитися й подумати.

Під зеленим склепінням дерев преподобний Пол Форд розглянув стан справ. На його думку, це була криза. Треба вживати негайних заходів. Уся робота церкви завмерла. Дедалі менше вірників відвідувало недільні служби, щоденні молитви, місіонерські чаювання і навіть вечері та збори. Звісно, жменька сумлінних працівників залишилася. Вони вважали, що треба нести свій хрест, і хизувалися тим, що чують глузування довкола і поговір дармобитів. [157]

Тому преподобний Пол Форд чудово розумів, що він (посланець Бога), церква, містечко, усе християнство потерпає й потерпатиме ще більше, якщо...

Щось треба негайно робити. Але що?

Священик поволі витяг з кишені нотатки до наступного недільного казання. Замислився над ними. Губи потоншали, надавши йому суворого вигляду, й він голосно, з почуттям почав читати:

"Біда вам, книжники і фарисеї, облудники, бо ви зачиняєте людям царство небесне, бо й самі ви туди не йдете, і тих, хто хоче увійти, не пускаєте!

Біда вам, книжники й фарисеї, облудники, що вдовині хати руйнуєте, а тоді про чуже око довго молитеся, — за це ви прокляті будете.

Горе вам, книжники й фарисеї, облудники, що даєте десятину з м'яти, ганусу, кмину, але пропускаєте найважливіше в законі, суді, милосерді, вірі, бо і перше робити треба, і про друге не слід забувати".

Це було гірке картання. У зелених навах лісу проникливий глибокий голос священика лунав нищівно. Навіть птахи та білки притихли з остраху. Священик наочно уявив собі, як ці слова прозвучать у неділю, коли він у священній тиші виголосить казання до своїх парафіян.

Своїх парафіян. Так, це були його парафіяни. Чи зможе він це зробити? Чи наважиться? Це були самі по собі страшні картання, навіть без його власних слів, які він збирався виголосити далі. І він молився. Щиро благав Бога про допомогу й покріплення. Він прагнув — о, як палко він благав — допомогти йому в цей критичний час зробити єдиний вірний крок. Але що то за крок?

Священик повільно згорнув нотатки й сховав їх назад до кишені. Тоді зітхнув, наче застогнав, кинувся до підніжжя дерева й затулив обличчя руками. [158]

Там його знайшла Поліанна, вертаючи додому від містера Пендлтона. Скрикнувши, вона кинулася до нього:

— Містере Форд! Ви нічого собі не поламали... ноги цілі?

Священик опустив руки й підвів голову. Він спробував усміхнутися

— Ні, люба... не турбуйся! Я просто... відпочиваю.

— О! — зітхнула Поліанна, трохи відступивши. — Тоді гаразд. Бо минулого разу я знайшла містера Пендлтона з поламаною ногою... Він тоді лежав, а ви сидите.

— Так, я сиджу, і в мене усе гаразд. Принаймні лікар мені не потрібний.

Останні слова він вимовив дуже тихо, однак Поліанна почула. Щось змінилось у її обличчі. Очі засвітилися ніжністю співчуття.

— Я вас розумію... Вас щось дуже непокоїть? Татко теж так говорив, коли його щось непокоїло. Напевне, так буває у всіх священиків. Бо від них багато залежить... до деякої міри.

Преподобний Пол Форд звів на дівчинку здивовані очі.

— Твій батько був священиком, Поліанно?

— Так, сер.