Поліанна - Сторінка 8

— Добре, дякую, хоча я сподівалася, що сьогодні буде бульйон з ягнятини.

Поліанна трохи засмутилась.

— Справді? Дивно, а мені сказали, що ви завжди просите курку, коли вам приносять холодець, — промовила вона.

— Що? — хвора різко повернулася.

— Пусте, — поспішила запевнити Поліанна. — Зрештою, хіба не однаково? Просто Ненсі казала, що ви завжди просите курку, коли наші приносять холодець, а бульйон з ягнятини ви просите тоді, коли вам приносять курку. Але, напевне, вона щось забула чи переплутала.

Хвора аж усілася на ліжку, а це вже для неї була виняткова подія, хоча Поліанна цього не знала. [60]

— Хто ти, міс Нахабство? —запитала вона.

— Ой, ви помилилися, місіс Сноу. І я рада, що це так. Бо це ж було б гірше, ніж Гефзіба, правда? Мене звати Поліанна Вітьєр, я — небога міс Полі Гаррінґтон. Я нещодавно приїхала до неї. Ось чому оце й принесла холодець.

Протягом першої половини промови хвора з цікавістю сиділа прямо. Але при згадці про холодець вона безвільно відкинулася на подушку.

— Гаразд, дякую. Твоя тітонька дуже люб'язна, але в мене зранку зовсім немає апетиту, до того ж я хотіла бульйону... — раптом міс Сноу запнулася, а тоді почала говорити зовсім про інше. — Я цієї ночі ані хвилиночки не спала.

— От якби мені так, — зітхнула Поліанна, виставляючи миску з холодцем на маленький столик і вмощуючись на стільці. — Ми забагато часу марнуємо на сон. Ви теж так гадаєте?

— Марнуємо час на сон! — вигукнула хвора.

— У цей же час ми можемо просто жити. Шкода, що вночі ми не живем.

Місіс Сноу знову сіла в ліжку.

— Ти дивовижне дівча! — вигукнула вона. — Ану, підійди до вікна і підніми штори, — звеліла хвора, — я хочу краще тебе роздивитися!

Поліанна підвелася, але засміялася якось жалісно.

— Боже, але ви ж побачите мої веснянки! — зітхнула вона, ідучи до вікна. — А я так раділа, що тут темно і ви їх не помітите. Ось. Тепер ви можете... — вона урвала, повернувшись до ліжка. — Зрештою, я рада, що ви захотіли мене побачити, адже і я тепер можу розгледіти вас. А мені ніхто не казав, що ви така гарна.

— Я — гарна? — з гіркою іронією перепитала жінка. [61]

— Атож. Хіба ви цього не знали? — вигукнула Поліанна.

— Не знала, — сухо відповіла місіс Сноу. Вона прожила сорок років, і останні п'ятнадцять тільки те й робила, що бажала, аби все було по-іншому. їй просто на думку не спадало тішитися тим, що є.

— О, у вас такі великі темні очі, і темне кучеряве волосся, — лебеділа Поліанна. — Я так люблю чорні кучері. (У мене такі будуть, коли я піду на небо). А ще дві рожеві плямки на щоках. Ви справді гарні, місіс Сноу. Я гадаю, ви й самі б це побачили, якби подивилися на себе у свічадо.

— Свічадо? — урвала хвора, падаючи на подушки. — Мені не так часто випадає чепуритися біля свічада... і тобі таке було б, якби ти правцем лежала на ліжку.

— Я вас розумію, — співчутливо погодилася Поліанна. — І все ж дозвольте, я принесу свічадо, — вигукнула вона, кинулася до трюмо і схопила маленьке люстерко.

Повертаючись до ліжка, дівчинка зупинилася і критичним поглядом оглянула хвору.

— Перш ніж ви подивитеся на себе, дозвольте мені трішки підправити вашу зачіску, — запропонувала вона. — Можна, я просто поправлю волосся?

— Ну, якщо ти так наполягаєш, — неохоче дозволила місіс Сноу. — Але воно однаково не триматиметься.

— Ой, дякую, я так люблю робити зачіски, — зраділа Поліанна, обережно поклавши люстерко і взявши гребінець. — Звичайно, я так зопалу нічого особливого не зроблю, бо дуже поспішаю показати вам, які ви гарні. Іншим разом я його розпущу і трохи над ним попрацюю, — торохтіла вона, вправно перебираючи ніжними пальцями хвилясті пасем-ця волосся на чолі хворої. [62]

Хвилин з п'ять Поліанна працювала вміло, вправно, начісуючи впертий кучерик, зачісуючи вгору па-семця на шиї або збиваючи подушку, щоб голова мала ефектніший вигляд. Тим часом хвора супилася та іронізувала з приводу цих маніпуляцій, а тоді раптом прокинулося в ній збудження, близьке до хвилювання.

— Отак! — засапалася Поліанна, вихопивши з вази поруч гвоздику і втикаючи її у темне волосся, до якого вона дуже пасувала. — Тепер ви готові дивитися на себе! — І Поліанна тріумфально піднесла люстерко.

— Гм! — буркнула хвора, прискіпливо розглядаючи своє відображення. — Взагалі мені більше подобаються червоні, а не рожеві гвоздики. Але це не має значення: все одно до ночі вони зів'януть.

— Але я гадаю, що ви з цього приводу зрадієте, — засміялася Поліанна, — адже тоді ви щодня зможете їх міняти. Мені дуже подобається ваша зачіска, — завершила вона із задоволеним виглядом. — А вам?

— Можливо, хоча все одно, коли я крутитимусь на ліжку, все розсиплеться.

— І це добре, — весело кивнула Поліанна, — бо тоді я знову зможу прийти й зробити вам зачіску. Між іншим, вам дуже личить чорне волосся. На тлі білої подушки воно виглядає набагато краще, ніж таке русяве, як моє.

— Ну і що, ним довго не натішишся — однаково скоро посивіє, — відповіла місіс Сноу. Вона говорила роздратовано, але люстерко не опускала.

— О, я так люблю чорне волосся! Я була б щаслива, якби у мене було таке, — зітхнула Поліанна.

Місіс Сноу нарешті опустила люстерко і роздратовано повернулася: [63]

— Ти не була б щаслива, якби була на моєму місці. І чорне волосся не тішило б, коли днями довелося б лежати в ліжку.

Поліанна вигнула брівки в задумі.

— Авжеж, це було б складно зробити, — вголос міркувала вона.

— Що зробити?

— Знайти щось таке, з чого можна було б порадіти.

— Знайти щось таке, з чого можна було б порадіти? Коли лежиш прикута до ліжка? Ще б пак, — відказала місіс Сноу. — Якщо ти така розумна, скажи, будь ласка, чому я повинна радіти?

На подив місіс Сноу, Поліанна раптом схопилася зі стільця і заплескала в долоні.

— Овва! Це справді складне завдання! Мені вже час рушати, але дорогою додому я міркуватиму над цим, і, сподіваюся, наступного разу, коли я прийду до вас, я дам вам відповідь. До побачення. Було дуже приємно з вами познайомитися. До побачення! — вигукнула вона ще раз, переступаючи поріг.

— Треба ж таке! Що вона хотіла цим сказати? — видобула з себе місіс Сноу, проводжаючи очима відвідувачку. Відтак вона повернула голову та взяла люстерко, прискіпливо вдивляючись у власне відображення.

— А ця мала вміє давати лад волоссю, — бурмотіла вона собі під ніс. — Я й не знала, що може вийти так гарно. Але нащо це все, — зітхнула вона, впустивши люстерко на ліжко й роздратовано крутячи головою на подушці.

Трохи згодом, коли Міллі, дочка місіс Сноу, зайшла до кімнати, дзеркальце усе ще лежало на ліжку... хоча й не на видноті. [64]

— Мамо, що сталося, у вас підняті штори? — вигукнула Міллі, вражено переводячи погляд із вікна на гвоздику в маминому волоссі.

— То й що? — відказала хвора. — Я ж не збираюся усе життя пролежати в темряві лише тому, що я недужа.

— Звичайно, звичайно, — швиденько погодилася Міллі, беручи слоїк з ліками. — Просто... я впродовж років пропонувала світлішу кімнату, але ви ж мене й слухати не хотіли.

Місіс Сноу промовчала. Вона торкала мереживо на сорочці. Нарешті дражливо зауважила:

— Хоч раз замість бульйону з ягняти могли б мені дати нову кошулю!

— Але, мамо!

Не дивно, що Міллі не знала, на яку стати. Поза нею у комоді лежало дві новісінькі кошулі, які вона місяцями марно пропонувала матері.

ВСЕ ПРО ЧОЛОВІКА

Наступного разу, коли Поліанна зустріла свого незнайомця, падав дощ. Однак Поліанна привітала чоловіка щирою усмішкою.

— Сьогодні не такий гарний день, правда? — весело запитала вона, — але ми маємо радіти з того, що дощ іде не щодня.

Цього разу чоловік навіть не гмукнув і не повернув голови. Поліанна вирішила, що він просто не почув її. Тому наступного разу (тобто наступного дня) вона говорила голосніше. Тим більше, що він наддав ходи, тримаючи руки за спиною та опустивши очі додолу, що видалося Поліанні безглуздим, бо навколо сяяло сонце, а ранкове повітря було щойно промите дощем.

— Як ви ся маєте? — защебетала вона. — Я рада, що сьогодні не так, як вчора, а ви?

Чоловік різко зупинився. Обличчя йому викривила злість.

— Послухай, дівчинко, давай домовимося раз і назавжди, — роздратовано мовив він. — Мені є про що думати, крім погоди. Я ніколи не звертаю уваги на те, світить сонце чи ні.

Поліанна аж промінилася.

— Я помітила, сер. Тому й вирішила сказати вам про це.

— Так... ну... Га? Що? — промимрив він, коли до нього дійшли її слова.

— Я кажу, що саме тому звернулась до вас... щоб і ви звернули увагу... ну, що сонце сяє та інше. Мені здалося, що ви зрадієте, як тільки зупинитесь, аби подумати про це. Бо не схоже, аби ви замислювалися над цим.

— Власне, про віщо... — кинув чоловік з якимось невиразним жестом. Він пішов було далі, але за два кроки зупинився і похмуро повернувся.

— Слухай-но, чому ти не знайдеш собі однолітків, аби поговорити з ними?

— О, я б із задоволенням, сер, але Ненсі каже, що тут просто немає моїх однолітків. Але я не дуже засмучуюся. Я люблю розмовляти зі старшими людьми, бо я взагалі звикла спілкуватися з Жіно? чою допомогою.

— Гм! З Жіночою допомогою?! Ти хочеш сказати, що я схожий на Жіночу допомогу? — його губи ладні були усміхнутися, але похмурість накладала на них свій відбиток, і вони залишались суворо стиснутими.

Поліанна весело розсміялася.

— Звичайно ж ні, сер. Ви зовсім не схожі на членів Жіночої допомоги. Але, як на мене, ви такі [66] ж добрі або ще й кращі за них, — поспішила вона ввічливо додати. Мені здається, ви набагато ліпший, ніж здаєтеся на перший погляд.

Незнайомець аж поперхнувся від несподіванки.

— Власне, про віщо... — розгубився він, а тоді, повернувшись, швидко подався геть.

Коли наступного разу Поліанна зустріла чоловіка, він пильно подивився їй в очі, і через це — подумала Поліанна — його обличчя погарнішало.

— Доброго дня, — стримано звернувся він перший. — Хочу попередити: я знаю, що сьогодні світить сонце.

— А вам зовсім не обов'язково було мені сповіщати про це, — сяючи, кивнула Поліанна. — Я здогадалася, що ви знаєте, щойно я глянула на вас.

— Ти здогадалася?

— Так, сер. Я побачила це за усмішкою і вогником в очах.

— Гм, — тільки й мовив Джентльмен, рушаючи далі.

Відтоді чоловік завжди сам заговорював до По-ліанни, і частіше за все перший звертався він.