Полковник Шабер - Сторінка 11

Графиня хотіла збудити в полковникові жаль до себе, розчулити його, щоб оволодіти його душею і підкорити її собі. Вона була ладна на все, аби домогтися того, що надумала; вона ще не знала, що саме вчинить із полковником, але насамперед прагнула знищити його соціально. Надвечір третього дня графиня відчула, що, попри всі зусилля, вона неспроможна далі приховувати свою стурбованість з приводу наслідків розпочатої нею підступної гри. Їй забаглося побути на самоті; вона піднялась до себе, сіла перед секретером і нарешті скинула машкару спокою, яку носила для полковника вже три дні, – так ото актриса, геть знеможена після важкої п’ятої дії, падає ледь жива у крісло, покинувши на сцені образ, до якого вона вже анітрохи не подібна.

Графиня взялася дописувати листа Дельбекові, в якому загадувала йому піти до Дервіля, взяти, пославшись на неї, усі документи, що стосувалися полковника Шабера, зняти з них копії і, не марнуючи й хвилини, їхати в Гроле. Ледве вона встигла докінчити листа, як почула в коридорі кроки. Полковник, занепокоївшись, шукав її.

– О горе! – вигукнула графиня. – Як би хотілося мені вмерти! Адже становище моє нестерпне…

– Що з вами? – спитав добряга.

– Та нічого, нічого, – відповіла вона.

Графиня підвелася і, залишивши полковника, зійшла вниз, щоб поговорити без свідків зі своєю покоївкою. Вона звеліла їй їхати в Париж і віддати листа, якого щойно написала, в руки самому Дельбекові й відразу привезти назад, після того як управитель прочитає його. Потім графиня сіла на лавку – так, щоб бути на видноті і щоб полковник її побачив. Шабер, який уже шукав дружину, підійшов і сів з нею поряд.

– Розіно, що з вами? – спитав він.

Вона нічого не відповіла. Був чудовий погідний вечір – один із тих червневих вечорів, коли сонце, заходячи, ніби розливає навкруги тиху й ніжну гармонію. Повітря було чисте, тиша – глибока; дитячі голоси, що долинали здалеку, мовби доповнювали своєю мелодією величну красу парку.

– Ви не відповідаєте мені, – мовив полковник до дружини.

– Мій чоловік… – сказала графиня й замовкла; потім зробила якийсь непевний порух і, зашарівшись, спитала: – Як мені називати при вас графа Ферро?

– Називай його чоловіком, дівчинко, – добродушно відповів граф. – Хіба ж він не батько твоїх дітей?

– Ну, а коли пан Ферро спитає мене, що я тут робила, коли він, бува, довідається, що я провела тут кілька днів наодинці з якимсь незнайомим полковником, – що я йому скажу? Послухайте, пане, – провадила вона, гордо підвівши голову, – ви господар моєї долі, я підкорюсь, усьому…

– Люба моя, – мовив граф, беручи руки дружини в свої, – я вирішив усім пожертвувати задля вашого щастя.

– Ні, це неможливо! – вигукнула вона, судомно здригнувшись. – Адже вам у такому разі доведеться відцуратися самого себе, до того ж офіційно…

– Як? – спитав полковник. – Я гадав, вам досить мого слова.

Це "офіційно" вразило старого воїна в самісіньке серце і збудило в ньому мимовільну недовіру. Він кинув на свою дружину погляд, від якого та почервоніла й опустила очі, і відчув страх на думку, що йому, можливо, доведеться зневажати її. А графиня злякалася, що необачно образила сувору чистоту, непохитну чесність Шабера, чию вдачу – великодушну й шляхетну – вона знала так добре.

Від цих думок обличчя їхні спохмурніли, Та незабаром між ними знову запанувала добра злагода. А сталося це ось чому. Здалеку долинув дитячий крик.

– Жюлю, дайте вашій сестричці спокій! – вигукнула графиня.

– Як? Хіба ваші діти тут? – спитав полковник.

– Так, але я заборонила їм надокучати вам.

Старий воїн належно оцінив делікатну тактовність жінки, про яку свідчив цей благородний вчинок, і поцілував графині руку.

– Хай вони підійдуть, – сказав він.

Прибігло маленьке дівча, щоб поскаржитися на брата:

– Мамусю!

– Мамусю!

– Це він!..

– Це вона сама…

Рученята простягались до матері, дитячі голоси лунали впереміш. Яке несподіване, яке прегарне видовисько!

– Бідолашні дітлахи! – вигукнула графиня, і сльози покотились у неї із очей. – З ними доведеться розлучитися; невідомо, кому їх віддасть суд. Материнського серця не поділиш – вони повинні бути зі мною!

– Це через вас наша мама плаче? – сказав Жюль, обпікши полковника гнівним поглядом.

– Замовкніть, Жюлю! – владно мовила графиня.

Діти, вклякнувши на місці, мовчки дивилися на матір і незнайомого з такою цікавістю, що годі описати.

– О! Хай мене розлучать із графом, – вела графиня далі, – але хай залишать мені дітей; я підкорюся всьому…

Цим рішучим ходом вона досягла того успіху, на який сподівалася.

– Так! – вигукнув полковник, мовби закінчуючи фразу, яку промовив подумки. – Я повинен знову лягти в могилу. Я вже думав про це.

– Чи можу я прийняти таку жертву? – відказала графиня. – Якщо чоловік і йде на смерть задля честі коханої жінки, то він оддає своє життя тільки раз. Але ж ви віддавали б мені своє життя день у день, ніч у ніч! Ні, ні, це неможливо! Якби іще йшлося тільки про життя; однак заявити, що ви – не полковник Шабер, підтвердити, що ви – самозванець, знехтувати свою честь, брехати щодня, щомиті, – ні, людина не може піти на таку жертву! Опам’ятайтеся! Ні! Та якби не ці бідолашні діти, я втекла б із вами на край світу…

– А хіба не міг би я жити тут, – заперечив полковник, – у цьому маленькому будиночку, як ваш родич? Адже я – стара гармата, яка вже не стріляє, і мені нічого не треба, хіба що трохи тютюну та номер "Констітюсьйонель"…

Графиня залилася слізьми. Вона і полковник Шабер почали змагатися у великодушності, і солдат вийшов переможцем із цього герцю. Мати із своїми дітьми на тлі погожого сільського вечора – хіба це не зворушлива картина? І полковник, розчулившися, вирішив залишитись небіжчиком і, вже не боячись офіційного акту, спитав графиню, що повинен він зробити, щоб назавжди забезпечити щастя її родини.

– Робіть як знаєте! – відповіла графиня. – Кажу ще раз – я не втручатимуся в цю справу. Я не повинна.

Дельбек, який приїхав до Гроле за кілька днів до описаної розмови, підкоряючись волі графині, зумів здобути довіру старого воїна. Вже наступного ранку полковник Шабер поїхав в колишнім стряпчим до Сен-Ле-Таверні, де в нотаря чекав на нього заздалегідь підготовлений Дельбеком акт; зміст цього документа був такий недвозначний, що полковник, вислухавши його, схопився з місця й вибіг з контори.

– Хай йому чорт! – вигукнув він, – Оце був би з мене йолоп! Та це ж очевидна фальшивка!

– Добродію, і я вам не раджу зопалу підписувати цей документ, – сказав Дельбек. – На вашому місці я виторгував би з цієї оборудки не менше тридцяти тисяч ліврів ренти – графиня їх дасть.

Полковник кинув на підлого шахрая погляд, у якому палало обурення чесної людини, і подався геть; душу йому ятрили суперечливі почуття. Недовіру заступав гнів, після гніву на нього враз находив спокій. Нарешті він пройшов через пролом у мурі в парк і неквапом попрямував до павільйону, звідки було видно дорогу з Сен-Ле; він хотів перепочити там у маленькому кабінеті й спокійно все обміркувати. Алея, якою він ішов, була всипана дрібним жовтим піском, а не грубою рінню, і графиня, що сиділа тут-таки в павільйоні, в невеличкій вітальні, не почула легких кроків полковника, бо надто була заклопотана своїми турботами. А граф не бачив дружини.

– Ну, пане Дельбек, підписав він чи ні? – спитала графиня, вгледівши понад парканом, що тягся вздовж рівчака, управителя – той повертався сам.

– Ні, пані. Я навіть не знаю, що це скоїлося з нашим полковником. Стара шкапа стала дибки.

– Нема ради – доведеться запроторити його в Шарантон, – сказала графиня. – Адже він у наших руках.

Полковник, наче молодий, одним стрибком подолав рівчак, кинувся до Дельбека і вліпив йому пару таких ляпасів, яких, певне, лукавий крутій зроду не діставав.

– Старі шкапи іще вміють хвицатись! – вигукнув Шабер.

Зірвавши гнів, полковник відчув, що не зможе перескочити назад через рівчак. Правда постала перед ним у всій своїй нещадності. Слова графині й відповідь Дельбека відкрили йому, що він став жертвою змови. Увага й турботливість дружини були всього лише принадою, з допомогою якої вона хотіла заманити його в пастку. Мовби невидима краплина отрути, ці слова роз’ятрили усі тілесні й душевні муки старого солдата.

– Він пройшов через паркову браму й знову подався до павільйону, ледь соваючи ногами, мовби немічний дід, Отже, він не матиме й хвилини спокою! Відтепер йому доведеться вести з цією жінкою огидну війну, про яку казав Дервіль, без упину позиватися, живитися жовчю, щодня випивати чашу, повну гіркоти. А потім – жахлива думка: де взяти грошей на сплату перших судових витрат? Життя здалося йому таким нестерпним, що якби він був зараз на березі річки, то кинувся б у воду, якби мав пістолет, то вистрелив би собі в голову. Потім думки його знову стали плутатись, як під час розмови з Дервілем, коли той приїздив до молочарні Верньйо, – розмови, що збурила всю його душу.

– Дійшовши нарешті до павільйону, Шабер піднявся в маленький кабінет із круглими вікнами, з яких відкривався чудовий краєвид на навколишні долини, і побачив свою дружину: вона сиділа в кріслі. Графиня замилувано дивилась у вікно; лице її було спокійне й незворушне, поза вільна, – а це властиве жінкам, які зважилися на все. Витерши очі, так наче на них іще не висохли сльози, вона недбало перевивала кінці свого довгого рожевого пояса. Та хоч як намагалась вона бути спокійною, все ж здригнулася, коли перед нею постав її достойний благодійник – випростаний, блідий, із нахмуреним чолом і згорнутими на грудях руками.

– Пані, – мовив він, і під його пильним поглядом графиня спаленіла, – я вас не проклинаю, я зневажаю вас. Я благословляю випадок, що роз’єднав нас. Не хочу навіть мститися вам – я вас більше не кохаю. Мені нічого від вас не треба. Живіть спокійно, поклавшись на моє слово: воно міцніше, ніж шкрябанина всіх паризьких нотарів. Ніколи більше не претендуватиму я на ім’я, яке, можливо, уславив. Віднині я – лиш волоцюга Іакінф, що прагне місця під сонцем – ото й усього. Прощайте…

Графиня впала полковникові до ніг, схопила його за руки, щоб утримати, але він з огидою відштовхнув її і мовив:

– Не доторкайтесь до мене.

Прислухаючись до кроків свого чоловіка, що затихали вдалині, графиня зробила порух, який важко було зрозуміти.