Полковник Шабер - Сторінка 5

Ні, не те я кажу! В мене був батько – наш імператор! О, якби він зараз був тут! Якби побачив свого Шабера, – так він мене називав, – то знетямився б із гніву. Та ба! Закотилося наше сонце, і всім нам тепер холодно.

– Зрештою, мовчанку моєї дружини можна було пояснити політичними подіями. Бутен вирушив у путь. Йому, далебі, поталанило! Він водив двох білих ведмедів, чудово видресируваних, і цим заробляв собі на хліб. Я не міг його супроводити: недуги не дозволяли мені робити довгі переходи. Йшов із ним та з його ведмедями скільки мав снаги, та, кінець кінцем, довелося попрощатись, – і я заплакав, пане! В Карлсруе у мене загострилась невралгія голови, і я півтора місяця пролежав на соломі в якомусь заїзді! Пане, я міг би розповідати й розповідати про поневіряння, на які прирекла мене лиха доля. Проте душевні муки, поряд з якими блякнуть страждання фізичні, не збуджують такого жалю – адже їх не видно простим оком. Пригадую, як плакав я у Страсбурзі, стоячи перед будинком, куди запрошував колись гостей на бенкети і де тепер не міг випросити навіть шматка хліба.

– Ми з Бутеном обміркували мій шлях і маршрут, яким я щодня ітиму; і я не минав жодної поштової контори – питався, чи нема мені листа або грошей. Не було нічого – до самісінького Парижа. Мене понімав чимраз більший розпач. "Мабуть, Бутен помер", – казав я собі. І справді – бідолаха загинув під Ватерлоо. Багато пізніше я випадково про це довідався. Та й переговори його з моєю дружиною, певно, скінчилися нічим.

– Нарешті я вступив у Париж – водночас із козаками. До моєї муки додалася ще й ця: росіяни у Франції! І я забув, що босий, що не маю мідяка в кишені. Так, пане, я був у рам’ї. Перед тим ночував у Клейському лісі. Певне, я застудився – адже вночі було вогко, – і, коли плентав передмістям Сен-Мартен, мені стало зле. Пригадую, я впав майже біля дверей якогось торговця залізними виробами. Прийшов до тями у міському шпиталі. Пролежав там місяць – це було майже щастя. Я не мав у кишені бодай ліара, зате був при здоров’ї і на паризькій бруківці, про що мріяв так довго! Радий і веселий, полетів я, мов на крилах, до вулиці Монблан – адже там у моєму особняку жила моя дружина! Вулиця Монблан тепер називалася Шоссе д’Антен. Я не знайшов свого особняка, його було продано, а потім розвалено. Спритні ділки понабудовували в моїх садах будинків. Я ще не знав, що моя дружина вийшла заміж за графа Ферро, і не міг роздобути ніяких відомостей про неї. Тоді я пішов до старого адвоката, який колись вів мої справи. Та він, сердега, помер, передавши клієнтуру молодому колезі. І я дізнався від нього, що весь мій статок віддано спадкоємцям, моє майно розпродано, а моя дружина вийшла заміж і в неї уже двоє дітей; це вразило мене, наче громом. Почувши, що я – полковник Шабер, адвокат зайшовся таким сміхом, що я, не мовивши більш і слова, подався геть. Я не забув про штутгартську божевільню і, згадавши про Шарантон, вирішив діяти якнайобачніше. Дізнавшись, де тепер живе моя дружина, я пішов до неї, пане; серце моє повнилося надією. І що б ви думали? – вигукнув полковник, стримавши гнівний порух. – Коли я відрекомендувався, назвавши вигадане ім’я, мене не прийняли, а коли, прийшовши вдруге, назвав справжнє, мені показали на двері. Щоб побачити графиню, я цілі ночі просиджував скоцюрблений під ворітьми її дому, чекаючи, поки вона вдосвіта повертатиметься з балу чи з театру. Я впивався очима у віконце карети, яка стрілою мчала повз мене, і лиш одну-єдину мить я бачив мою дружину – і водночас уже не мою! О, відтоді я живу тільки думкою про помсту! – глухим голосом вигукнув полковник. – Вона знає, що я живий. Відколи я повернувся, вона отримала від мене два листи, написані моєю рукою. Вона не любить мене більше! А я – я й сам не знаю, чи люблю її, чи ненавиджу! Мене то вабить до неї, то вона мені бридка. Адже вона завдячує мені багатство, щастя – і маєш! – нічим, нічим не схотіла допомогти. Часом я впадаю просто-таки в безнадію, у глибоку зневіру!

Сказавши це, старий воїн сів на стілець і знову завмер нерухомо. Дервіль мовчав, пильно дивлячись на прохача.

– Так, справа серйозна, – сказав він нарешті, мовби сам до себе. – Навіть якби було доведено, що папери в Гейльсберзі справді ваші, це не доказ, що ви полковник Шабер. Ваш процес проходитиме аж у трьох інстанціях, тож треба все обміркувати якнайгрунтовніше. Адже справа не має прецедентів, вона – виняткова.

– Якщо мені судилося загинути в боротьбі, пане, – холодно відповів полковник, гордо піднісши голову, – я помру з гідністю, але не сам-один.

Де й подівся немічний старий! Перед Дервілем був зовсім інший чоловік – очі його палали вогнем завзяття й жадобою помсти.

– Може, доведеться піти на взаємні поступки, – сказав стряпчий.

– На поступки? – гнівно перепитав полковник Шабер. – То я – мертвий, чи я – живий?

– Сподіваюся, добродію, – провадив стряпчий, – ви зважите на всі мої поради. Ваша справа стане моєю справою. Незабаром ви переконаєтесь у тому, що вона зацікавила мене, – бо ж подібної, мабуть, не знайдеться в історії судочинства. А зараз я вам дам листа до мого нотаря, і він виплачуватиме вам під розписку по п’ятдесят франків кожні десять днів. Але негоже вам ходити по гроші сюди. Якщо ви справді полковник Шабер, не подобає, щоб вам подавали милостиню. Я оформлю ці гроші як позичку. У вас є статок, який вам мають повернути, ви багаті.

На очі старому полковникові набігли сльози – так зворушила його ця делікатність.

Дервіль рвучко підвівся із стільця, може, щоб приховати хвилювання, яке не личить юристові; він пішов у свій кабінет, повернувся з незапечатаним конвертом і віддав його графові Шаберу. Коли сердега брав конверта, його пальці намацали крізь папір дві монети.

– А тепер, будь ласка, перелічіть усі документи, назвіть місто, королівство, – мовив Дервіль.

Полковник продиктував відомості, перевірив, чи правильно написані назви місцевостей, потім узяв в одну руку капелюх і, глянувши на Дервіля, подав йому другу руку – мозолясту долоню – і сказав просто:

– Присягаюся, пане, після імператора ви для мене – найкращий із людей. Ви – молодчага!

Повірений міцно потис полковникові руку, провів його до дверей і присвітив свічкою.

– Букаре, – звернувся Дервіль до старшого писаря, – я щойно почув історію, яка, може, обійдеться мені в двадцять п’ять луїдорів. Та коли гроші й пропадуть – дарма, я не жалкуватиму: адже я бачив найспритнішого на світі лицедія.

Опинившись на вулиці, під ліхтарем, полковник вийняв із конверта два золотих двадцятифранковики, що їх дав Дервіль, і якусь хвилину пильно їх роздивлявся. Це вперше за дев’ять років він побачив золото.

"То тепер я зможу курити сигари", – подумав він.

Десь через три місяці по цій нічній розмові полковника Шабера з Дервілем нотар, який за дорученням повіреного виплачував грошову допомогу його незвичайному клієнтові, зайшов до контори порадитися щодо однієї важливої справи і повідомив, що він уже видав старому вояці шістсот франків.

– Ти, либонь, опікаєш цю стару гвардію знічев’я? – сміючись, докинув нотар, молодик на прізвище Кротта; він купив свою контору, де раніш служив за діловода, недавно, після того, як власник розорився і втік, що наробило неабиякого галасу.

– Дякую, друже, що ти нагадав мені про цю справу, – відповів Дервіль. – Моя добродійність скінчиться на двадцяти п’яти луїдорах; боюся, що мене пошито в дурні через мій патріотизм.

По цих словах Дервіль глянув на свій стіл, де лежали папери, принесені старшим писарем. На очі йому потрапив конверт, весь заліплений прямокутними, квадратними, трикутними, червоними й синіми штемпелями, поставленими в австрійських, прусських, баварських та французьких поштових конторах.

– Ага, – мовив він, сміючись, – ось і розв’язка комедії; зараз дізнаємось, обдурено мене чи ні.

Він узяв конверта, розпечатав його, та не міг прочитати ні слова: лист був написаний по-німецькому.

– Букаре, візьміть цього листа, віднесіть перекладачеві й негайно повертайтеся, – сказав Дервіль, прочинивши двері кабінету і подавши конверта старшому писарю.

– Берлінський нотар, до якого звернувся Дервіль, сповіщав, що папери, які його просили надіслати, надійдуть через кілька днів після одержання цього повідомлення. Всі документи, писав він, у повному порядку і юридично засвідчені. Крім того, він повідомляв, що майже всі свідки фактів, занотованих у протоколі, живуть у Прейсіш-Ейлау, а жінка, якій пан граф Шабер завдячує своє життя, – в одному з передмість Гейльсберга.

– Оце вже серйозні речі! – вигукнув Дервіль, коли Букар стисло розповів йому, про що йдеться в листі. – Послухай, друже, – звернувся він до нотаря, – мені будуть потрібні деякі відомості, що їх можна здобути в твоїй конторі. Якщо не помиляюся, вони в цього негідника Рогена…

– Ми називаємо його нещасливцем, безталанним Рогеном, – сміючись, урвав Дервіля метр Александр Кротта.

– Чи не цей "безталанний", який видер вісімсот тисяч франків у своїх клієнтів і довів до злиднів чимало родин, займався справою про ліквідацію маєтності Шабера? Здається, я читав це в документах Ферро.

– Авжеж, – відповів Кротта, – тоді я був іще писарчуком; мені довелося переписувати цю справу, тож я вивчив її до слова. Роза Шабер, дружина і вдова Іакінфа Шабера, графа Імперії, кавалера великого офіцерського хреста Почесного легіону, одружилася з ним без контракту – отже, обоє вступили у володіння майном на рівних правах. Наскільки пригадую, капітал дорівнював шестистам тисячам франків. Ще до одруження граф Шабер написав духівницю на користь паризьких притулків, за якою вони мали одержати чверть капіталу, наявного на день його смерті; друга чверть мала відійти скарбниці. Відразу ж було зроблено опис і відбувся розпродаж та розділ, бо юристи ревно взялися до діла й не марнували часу. В ту пору, коли було здійснено ліквідацію, нелюд, який тоді правив Францією, спеціальним указом повернув удові частку, яка мала відійти скарбниці.

– Тож особиста маєтність графа Шабера становила б не більше трьохсот тисяч франків?

– Саме так, друзяко! – відповів Кротта. – Ви, стряпчі, часом добре метикуєте, хоч вам і закидають двоєдушність, бо ви ладні захищати і невинного, й винного.

– Граф Шабер мешкав, – він зазначив свою адресу на першій розписці, що її дав нотареві, – в передмісті Сен-Марсо, на вулиці Малій Банкірській, у колишнього квартирмейстера імператорської гвардії Верньйо, який став тепер молочарем.