Полонянка - Сторінка 63

Промовляв він словами, якими так часто оздоблював свою мову, нині ця мова була майже містична, прикрашена лагідними словами, євангельськими притчами, позірною покірністю смерти. Він промовляв здебільша в ті дні, коли йшов на поправку. Рецидив повертав його до мовчанки. Ця християнська лагода, в яку сублімувалася чудова баронова поривчастість (Як у "Естер" сублімувався такий відмінний від її істоти дух "Андромахи"), дивувала оточення. Вона здивувала б навіть Вердюренів, яким вади цієї ненависної їм людини не могли завадити схилятися перед ним. Певна річ, на поверхню зринали думки, християнські лише на позір. Барон благав архангела Гавриїла ознаймити йому, як пророкові, коли до нього прийде Месія. І, усміхаючись страдницькою й воднораз блаженною усмішкою, додавав: "Тільки хай архангел не велить мені, як Даниїлові, потерпіти "сім сімок і шістдесят дві сімки", бо до того часу я вмру". Той, кого він чекав, був Морель. Тож-бо він просив архангела Рафаїла привести його до нього, як юного Товию. І, переходячи до методів більш земних (як ото хворий папа, загадавши правити обідню, не забуває викликати лікаря), він натякав одвідувачам, що якби Брішо привів йому невдовзі юного Товию, то, може, архангел Рафаїл повернув би йому зір, як Товиєвому батькові, або дозволив йому очиститися в купелі Витсаїди. Але, попри ці недвозначні помисли про земне, моральна чистота волань пана де Шарлюса була прекрасна. Марнославство, обмова, люта скаженина, пиха де й поділися. З морального погляду пан де Шарлюс став нині зовсім іншою людиною. Але ця досконалість, трохи оманне враження якої здатне було викликати у зворушених слухачів баронове ораторство, зникла вкупі з хворобою, на тлі якої вона розвивалася. Як ми побачимо далі, пан де Шарлюс наче з гори покотився. Але сцена у Вердюренів була вже тільки туманним спогадом, затьмареним поточними спалахами його гнівливости.

Але вернімося назад, до вечора у Вердюренів. Коли господарі залишилися самі, Вердюрен сказав дружині: "Ти знаєш, чому не прийшов Коттар? Він у Саньєта, який ущент програвся на біржі. Коли Саньєт побачив, що в нього не зосталося жодного франка, а боргу майже мільйон, його побив грець". – "А навіщо він ж грав? От ідіот! Гра на біржі йому просто протипоказана. Людей куди головатіших облуплюють до голого тіла, а його пошиють у дурні всі, кому охота". – "Авжеж, ми давно знаємо, що він ідіот, – сказав Вердюрен. – Але, зрештою, сталося те, що мало статися. Завтра домовласник викине його на брук, він ходитиме голий та босий; родичі його не люблять, Форшвіль йому нізащо не допоможе. Отож я подумав... я, звісно, не піду на щось таке, що тобі не сподобається, але зрештою... чом би нам не взятися запомагати йому грішми – тоді руїна була б для нього не така дошкульна і він міг би лікуватися в себе вдома". – "Я теж такої думки, як добре, що тобі це спало. Але ти сказав: "у себе вдома"; цей глупак винайняв дуже дороге помешкання, а тепер неприступне людям не з його кишенею, йому треба знайти якісь дві кімнатки. Здасться, теперішня його оселя обходиться йому в шість-сім тисяч франків". – "У шість тисяч п'ятсот. Але він дуже звик до свого житла. Зрештою один удар уже стався, більше, ніж два-три роки він не перебідує. Даймо, що за три роки на нього піде десять тисяч франків. Гадаю, ми в стані це собі дозволити. Можна, наприклад, замість винаймати цього року Ла-Распельєр, зупинитися на чомусь скромнішому. З нашими прибутками, думаю, витратити протягом трьох років десять тисяч франків – у межах наших можливостей". – "Гаразд, але тут є одна морока: справа набуде розголосу і нам доведеться спомагати інших". – "Уяви: я вже про це подумав. Я все зроблю під умовою, щоб про це ніхто не знав. Даруйте: шитися в доброчинці всього людства я не маю охоти. Жадної філантропії! Можна було б просто сказати, що йому це відписала княгиня Щербатова". – "Та чи ж він повірить? У справі заповіту вона радилася з Коттаром". – "Зрештою, можна б утаємничити й Коттара, він звик зберігати професійні таємниці, гребе гроші лопатою, йому не треба сунути куку в руку. Може, він сам зголоситься сказати Саньєтові, що княгиня обрала його за посередника. Тоді ми зостанемося за лаштунками. Це вбереже нас від дурних сцен удячности, виливань чуттів, тирад". Тут Вердюрен додав якесь чудне слівце – десь-найпевніш на означення зворушливих сцен і тирад, яких обоє хотіли уникнути. Але мені його переказали спотвореним, бо воно було нефранцузьке, один із тих хатніх виразів, заведених в окремих родинах на означення певних речей, надто речей дражливих, либонь, для того, щоб зацікавлені особи не дошолопали, про що йдеться. Ці вирази зазвичай є пережитками минувшини тієї чи іншої родини.

У жидівській родині, скажімо, це – ритуальний термін, уживаний у новому значенні; може, єдине гебрейське слово, яке зовсім винародовлена сім'я ще знає. У родині питомо провінційній – відламок місцевого патуа, хоча родина не тільки вже не говорить цим патуа, а навіть не розуміє його. У франкомовній сім'ї, прибулій із Південної Америки і франкомовній – якесь еспанське слово. У наступному поколінні це слово збережеться лише як спогад дитинства. Нам пригадується, що при столі батько-матір проказували його, аби челяді було невгадно, що йдеться про неї, але діти так і не знають, що саме означало те слово, не знають, яке воно: еспанське, гебрейське, німецьке чи місцеве і чи належить воно взагалі до якоїсь мови, а чи це просто власне ім'я або штучно коване слово. Сумнів можна розмаяти лише тоді, коли ще живе дід у перших, старий кузен, який мав послуговуватися тим самим словом. Я жодного кревняка Вердюренів не знав, то й не міг точно відтворити цього слова. Одне певне: воно не могло не викликати усміху на обличчі пані Вердюрен, бо вживання цієї "кишенькової" мови, мови особистішої, таємнішої, ніж мова звичайна, дає тим, хто нею послуговується, якесь егоїстичне почуття, не позбавлене утіхи. Тільки-но хвилина веселощів минула, пані Вердюрен спитала мужа: "А як Коттар пробовкається?" – "Не иробовкається". Коттар пробовкався – принаймні мені, бо саме від нього я дізнався про цей факт за кілька років після похорону Саньєта. Я пошкодував, що не знав про це раніше. Насамперед це швидше навело б мене на думку, що ніколи не треба осуджувати людей, ніколи не треба судити про них за згадкою про якусь їхню підлоту, адже нам не дано знати, що вони можуть постановити в душі ув інші хвилини і яке добро вчинити. Тут нам недовго помилитися навіть у межах, у яких ми зважимося робити прогнози. Безперечно, лихе насіння, яке здалося нам природженим, ще дасть про себе знати. Проте душа куди багатша, ніж ми гадаємо, в ній посіяне ще й інше насіння, і воно дасть про себе знати і в тих, хто засліпив нам очі своїм лихим учинком. А крім того, в більш особистому плані, заява Коттара, якби він зробив її раніше, не могла б не вплинути на мене. Змінюючи мій суд про пана Вердюрена (у моїх очах тоді просто лютого звіра), вона розвіяла б мої підозри щодо ролі, яку Вердюрени могли відіграти у моїх стосунках із Альбертиною. Зрештою, розвіяла б, може, й усупереч реальній дійсності. Бо, попри свої достойності, у кланчику пан Вердюрен був докучливий причепа і страшенний самодур, він не цурався найпідлішої брехні, не гребував найнікчемнішим приводом для розпалювання ненависти, аби рвати між вірними зв'язки, не спрямовані єдино на зміцнення єдности. Цей чоловік міг бути безкорисливим і гойним не напоказ, але це аж ніяк не означало, що він чутливий, симпатичний, делікатний, правдомовний, незмінно добрий. Словом, насіння доброти, почасти успадковане від родини, що підтримувала дружні стосунки з моєю бабусею у перших, либонь жевріло в ньому ще перше, ніж я з ним запізнався, як існували ще перед Колумбом чи Пері Америка чи Північний бігун. А проте на момент мого прозріння натура пана Вердюрена відкрилася мені новою, досі невідомою стороною, і тоді я зрозумів, що створити собі уявлення про людський характер так само важко, як і про суспільство і про людські пристрасті. Характер змінюється не менше від них, і якщо ми хочемо сфотографувати більш-менш незмінне, він показує перед заклопотаним об'єктивом різні аспекти свого "я" (не кажучи вже про те, що він ні на мить не може залишатися нерухомим, що він у постійному русі).

Виходячи з вечора у Вердюренів запізно, зі страху, аби Альбертина не знудилася, я попросив Брішо, щоб він висадив мене перед домом, після чого моє авто відвезе його. Він повіншував мене з тим (не знаючи, що на мене чекає дівчина), що я повертаюся просто додому і що я так рано й обачно завершив вечір, хоча, навпаки, тільки з моїм відходом він по-справжньому почався. Потім він заговорив зі мною про пана де Шарлюса. Барон був би, мабуть, здивований, почувши, як професор, завжди щиросердий із ним, професор, який постійно підкреслював свій принцип: "Я нікому нічого не переповідаю", говорить про нього і про його життя навпростець. Та якби пан де Шарлюс сказав Брішо: "Мене запевняли, що ви погано відгукувалися про мене" – його подив та обурення були б, мабуть, не менш щирі. Брішо справді любив пана де Шарлюса, і, якби захотів відтворити якусь розмову про барона, йому скорше пригадалися б почуття власної симпатії, аніж зміст самих слів, мовлених у тому самому дусі, в якому говорив про нього весь вищий світ. Він справді не відчував би, що лукавить, запевняючи барона:

"Я завжди і скрізь говорю про вас із такою симпатією!", бо в ньому таки озивалося якесь тепле почуття, коли він відгукувався про пана да Шарлюса. Барон мав для Брішо передусім той чар, якого професор здебільшого шукав у світському житті, і чар цей полягав у наочному існуванні взірця того, що довго уявлялося йому поетичною вигадкою. Брішо, який часто тлумачив другу Верґілієву Еклоґу, не вельми тямлячи, фантазія це чи реальний факт, знаходив в старощах у розмові з паном де Шарлюсом дещицю тієї втіхи, якої заживали його метри, панове Меріме й Ренан, а також його колега пан Масперо[95], подорожуючи по Еспанії, Палестині чи Єгипті й упізнаючи в краєвидах і в сучасному людові Еспанії, Палестини чи Єгипту кін і незмінних акторів античних сцен, що їх вони вивчали по книжках.